Історичні межі середніх віків у сучасній економічній науці прийнято обмежувати тисячоліттям між падінням Західної Римської імперії (кінець V ст. н. е.) та початком епохи Великих географічних відкриттів і так званого первісного нагромадження капіталу (друга половина XV ст.).

Із соціально-економічного погляду, це період загального занепаду (порівняно з античністю) суспільних інститутів та систем. Особливо це стосується раннього середньовіччя — так званих темних століть (VI—X ст.).

Після соціально-політичної катастрофи VI ст., викликаної запеклими війнами, екстраординарними епідеміями (чума) і загальним погіршенням клімату (похолодання), господарські системи в Західній Європі занепадають.

Погіршується структура харчування — різко зростає частка їжі рослинного походження, а тваринного — знижується. Скорочуються показники тривалості життя — середній очікуваний рівень знижується до 29—32 років, зростає дитяча смертність, зменшується частка літніх людей (віком понад 50 років) у складі населення, різко погіршуються фізичні параметри дорослих: середній зріст (близько 1,5 м), вага (близько 45—50 кг). Загальна чисельність населення Європи знижується до 25—30 млн осіб (700 р.) і потім довго й болісно відновлюється, спочатку до 40—45 млн (1000—1350 рр.)> а згодом до 70—75 млн (1350—1500 pp.).

У часи раннього середньовіччя занепадають міста та ремесла, наука й культура. Частка міського населення знижується до 3—4 % і лише до кінця періоду після так званих комунальних революцій вона досягає 12—15, а в окремих регіонах, наприклад у Північній Італії і Південній Німеччині, — 20 %. Багато господарських навичок античної епохи виявляються втраченими, відбувається деспеціалізація.

Господарство середньовічної Європи має яскраво виражений натуральний характер. І лише потреба в якісних товарах, насамперед у зброї та предметах розкоші, підтримує кволу торгівлю з економічно розвиненішим у цей період арабським світом. Ці самі причини (поряд із відносним перенаселенням) штовхають західних європейців на хрестові походи, невдалі з військово-політичного погляду, проте з дуже позитивними для Європи економічними наслідками.

Спрощується також соціальна структура. Основну масу населення становлять селяни, що різною мірою залежні від власника й "охоронця" землі: колони, серви, літи, вілани. Їхня частка в епоху раннього середньовіччя перевищує 90 %, але поступово (і дуже повільно) знижується до 85—80 %. Рівень життя більшості селян надзвичайно низький. Вони самі забезпечують себе і свого пана всім необхідним. Частка продукту, яка бере участь у ринкових обмінах, становить від 5 до 15 %.

Разом з торгівцями і ремісниками селяни утворюють податковий стан — вони сплачують основну масу податків.

На іншому полюсі соціальної піраміди перебувають власники землі — феодали: лицарі, абати, шерифи, барони, князі, єпископи, герцоги. Вони звільнені від сплати податків, але повинні нести військову службу. Вони ж займаються судочинством і підтриманням порядку. Їхня частка в населенні (разом з членами родин) становить не більш як 1,5 %.

Рівень життя феодалів порівняно із селянами і підмайстрами відносно високий, однак його якість не йде ні в яке порівняння з якістю життя вільних як в епоху античності, так і в більш пізні часи.

Основними розподільчими відносинами в середні віки є рента. Відомі три форми ренти: відробіткова (панщина) — найбільш архаїчна і найменш ефективна форма, в основі якої — перерозподіл живої праці, передбачає сильний ступінь особистої залежності селянина від власника землі; продуктова (оброк), заснована на перерозподілі натурального продукту; грошова — найбільш прогресивна форма, що допускає відносно слабку особисту залежність, заснована на перерозподілі доходу.

У чистому вигляді ці форми траплялися вкрай рідко. Звичайно практикувалося поєднання всіх трьох форм із переважанням однієї з них.

Організація ремесел у середньовіччі стає жорстко регламентованою, без чого, очевидно, було б остаточно втрачено навички й технології. Суворі цехові статути визначають належну технологію й інструмент, час початку й закінчення робіт, число учнів і підмайстрів, якість сировини та готової продукції, рівень цін, кваліфікацію ремісників, період учнівства тощо. Частка ремісників у загальній чисельності населення, скоротившись до 5—7 %, поступово зростає і сягає 12—18 %. Рівень життя ремісників, особливо майстрів, істотно вищий, ніж селян. До того ж вони не перебувають в особистій залежності від феодалів.

Суворо регламентується гільдіями також торгово-купецька діяльність. Частка торгівців, особливо дрібних, поступово зростає і сягає 4—6 %. Представники інших соціальних прошарків: учені, ченці, слуги і солдати, служителі закону (легісти) й інші вкрай нечисленні усі разом становлять 3 % населення.

Середньовічна станово-корпоративна система ведення господарства з опорою переважно на традиції та відтворення існуючого укладу (традиційний спосіб виробництва) в поєднанні з елементами командної (система влада — власність) і ринкової систем з домінуючою роллю сільського господарства й центральними розподільчими відносинами у формі ренти дістала назву системи феодалізму.