Античність — особливий період в історії народів Середземномор´я. Він починається приблизно у VIII ст. до н. е. з формуванням грецьких міст-держав Спарти, Афін, Фів, з піднесенням Карфагена, заснуванням Рима, із проведенням перших олімпіад, а закінчується в V ст. н. е. падінням Західної Римської імперії.

Для античності характерне поєднання, співіснування різних політичних і економічних моделей та укладів. За ці 1300 років багаторазово в різних частинах басейну Середземномор´я було випробувано демократію і деспотію, правління кращих — аристократія і багатих — олігархія, щоб поєднати республіканські та монархічні елементи правління, принципат, військові й адміністративно-бюрократичні системи правління.

Економіка ще мала переважно натуральний характер. Основна маса населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому в основному в землеробстві. Вироблення тканин і одягу з них — основне заняття жінок і дівчат античності. Однак у цю епоху високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне. Значних масштабів набирає дорожнє будівництво, кораблебудування; зводять багатоповерхові будинки, прокладають водопроводи, каналізації.

Оскільки не тільки відносно невеликі поліси, а й великі регіони (Греція, Італія) не можуть забезпечити себе всім необхідним, насамперед зерном, а також шовком, спеціями та ін., розвивається і досягає надзвичайно високого рівня торгівля.

Створюються ринки: зерна, худоби, вина, олії, будівельних і оздоблювальних матеріалів, зброї, рабів. Розвиваються товарно-грошові відносини. Створюється єдина, конвертована система мір і ваги. Проводяться широкомасштабні кредитні операції.

Соціальна структура античної епохи дуже складна.

На вершині соціальної піраміди — аристократія, патриції — великі земельні власники і рабовласники. Їхня частка в населенні (разом із членами родин) коливається від 1,5 до 0,5 %, поступово зменшуючись.

Основну масу населення становить демос, плебеї — вільні хлібороби, власники невеликих наділів землі, а іноді й рабів. Це середній прошарок античності — гарант міцності й стабільності всієї системи. Його частка становить 50—80 % усього населення, зменшуючись у періоди криз і зростаючи внаслідок реформ. Зниження частки вільних, повноправних хліборобів до рівня нижче 50, а потім і нижче 33 % знаменує собою настання загальної кризи античної соціально-політичної системи.

Основний соціальний конфлікт античності розгортається саме між великими та дрібними землевласниками, їхніми інтересами щодо розподілу землі та інших ресурсів.

На найнижчому щаблі соціальних сходів стоять раби. Спочатку частка їх відносно невелика — не більш як 10 % загальної чисельності населення. Поступово вона зростає і сягає 25—30 %, а в окремих регіонах (наприклад, в Італії) навіть 50 %. У пізній античний період частка рабів знову зменшується, оскільки значну частину їх, зайнятих у сільському господарстві, переводять на орендні відносини, і раби перетворюються в залежних, неповноправних хліборобів — колонів.

Незважаючи на те, що частка рабів, як правило, була істотно меншою від частки вільних землевласників, деякі вчені, наприклад К. Маркс, вважали, що основною суперечністю античності є саме відносини між рабами і рабовласниками і навіть називають античний спосіб виробництва рабовласницьким.

Проміжне становище посідають ремісники. Заняття ремеслом в античну епоху не вважалося особливо почесним. Найчастіше майстерні тримали раби чи вільновідпущеники, а також "іноземці", що не мали прав. Частка ремісників, спочатку дуже невелика (3—5 %), поступово зростає і сягає 10—12 і навіть 15 %.

У двоїстому становищі були й торгівці. Торгівля вважалася заняттям ганебним, і нею займалися переважно іноземці. Проте оскільки заняття це дуже вигідне, знатні люди брали участь у торгівлі, а також у лихварстві через підставних осіб. Частка торгівців, спочатку незначна (1,5—2 % населення), поступово збільшується і становить 7—9 %.

У період пізньої античності формуються ще дві значні соціальні групи: люмпени — позбавлені самостійних джерел існування громадяни, що живуть за рахунок держави та приватних осіб, яким вони надають політичну й силову підтримку, і чиновницько-бюрократичний апарат управління, сформований переважно з вільновідпущеників та збіднілих представників аристократії. Чисельність кожної групи становить 3—4 % населення Римської імперії епохи розквіту й занепаду.

В античний період досягнуто високих показників розвитку виробництва й споживання матеріальних благ. Рівень споживання навіть у рабів був істотно вищий, ніж через тисячу років у селян середньовіччя.

Однак середня тривалість життя залишалася невисокою (30—35 років), оскільки високими були дитяча і материнська смертність, смертність молодих людей під час воєн, що практично не припинялися, епідеміологічна смертність, особливо від чуми та шлунково-кишкових, простудних захворювань.

Проте загальна чисельність населення Середземномор´я за античний період зросла приблизно в три рази — з 20—25 до 70—75 млн осіб.

Багато вчених вважають, що джерела сучасної Західної цивілізації слід шукати саме в античності.