Стародавність — поняття досить умовне. Більшість істориків домовилися відносити до Стародавності період від так званої неолітичної революції, коли цілий ряд племен Євразії перейшли до осілості і землеробство стало основним заняттям (VII—X тис. до н. е.), до І тис. до н. е.

За цей тривалий час відбувся багаторазовий поділ праці та виокремилися ремесла, сформувалися основні соціальні інститути:

• приватна й колективна власність;
• родина (патріархального типу);
• система родового ладу;
• громада ("азіатського" типу);
• релігія (переважно політеїстична);
• право (базоване на звичаях — традиційне);
• держава (військова демократія, деспотія, теократія).

У цей період людство освоїло будівництво споруд з каменю і дерева, виплавляння металів — спершу міді, золота, срібла і бронзи, згодом свинцю, заліза й олова, винайшло і стало широко використовувати колесо, освоїло писемність — спершу ієрогліфічну, потім буквену (фінікійську).

У ці тисячоліття сформувався й повсюди панував так званий традиційний спосіб виробництва. Для нього характерне децентралізоване прийняття рішень, тобто родини самі вирішували, що і як робити, але рішення ці приймали відповідно до досить жорстких зовнішніх, продиктованих традицією моделей.

Виробництво, як правило, має переважно натуральний, нетоварний характер. Провідна галузь — сільське господарство, в основному землеробство, де зайнято від 75 до 95 % працездатного населення.

Громада відіграє значну роль у перерозподілі благ і регламентації повсякденного життя. Система цінностей — тверда, "сільська". Вища мета — фізичне виживання, стабільність, порядок, передача матеріальних і моральних цінностей з покоління в покоління.

Економічні коливання за традиційного способу життя практично цілком зумовлені природними циклами, і на довгостроковому інтервалі (сто — двісті років) забезпечується не більш ніж "нульове зростання" з розрахунку на душу населення. Власне, населення якщо й зростало, то дуже низькими темпами.

Соціальна структура традиційного суспільства досить проста. На вершині ієрархії стоїть родова знать — племінні вожді, воєначальники, судді, священнослужителі, їхня частка становить не більш як 3 % з урахуванням членів їх родин. Основна маса населення — вільні хлібороби. Ремісники і купці — це не більше як 10 % населення. Приблизно така сама частка рабів. Половина з них належали всьому племені, або царському палацу, інші — окремим родам чи родинам. Поряд із традиційним формується і "азіатський" спосіб виробництва або система влада — власність.

"Азіатський" спосіб виробництва — це така суспільна організація економіки, за якої влада і власність не розділені. Держава контролює не тільки розподіл і споживання необхідного та додаткового продукту, а і його виробництво, а часом навіть відтворення самого працівника.

Державна система, що ґрунтується на азіатському способі виробництва, прагне до автаркії — самозабезпечення та самоізоляції від інших систем, до захоплення життєвого простору — побудови територіальних імперій.

Система культивованих цінностей мала елітарний характер — влада, слава, доблесть. Інтереси окремої людини цілком підпорядковані інтересам малої групи (родини, громади, трудового колективу), малі групи — великим (верствам, класам, кастам), великі — державі. Вона здійснює загальний (тотальний) контроль за поведінкою і навіть напрямом думок кожного громадянина, жорстко підкоряючи їх своїй меті. Тому суспільство, засноване на викладених засадах, іменують тоталітарним, а систему правління державної бюрократії — тоталітаризмом.

На відносно короткострокових інтервалах (15—40 років) командна система здатна забезпечити вражаючі темпи економічного зростання — до 20 % щороку. У довгостроковому періоді (від 50—70 років і більше) воно прагне до консервації досягнутого рівня, що призводить до застою та деградації.

На вершині соціальної піраміди "азіатського" суспільства стоїть "Царський будинок", чи "Рада верховних жерців". Їх частка в населенні винятково мала — чверть відсотка. Зате дуже висока частка чиновницької бюрократії (жерців, переписувачів, збирачів податків, наглядачів за роботами та ін.) — приблизно 12—17 %. Частка рабів у загальній чисельності населення може досягати 20 %. І більшість із них — "державні" раби, тобто такі, які належать храмам або царському будинку. Дві третини населення, що залишилися, — залежні хлібороби та ремісники. Вони практично не мають особистої власності і рабів.

Середня тривалість життя людей у стародавності дуже коротка (26—28 років) внаслідок надзвичайно високої дитячої смертності. Чверть дітей умирають при народженні чи на першому році життя. Половина тих, хто вижив, не доживають до п´яти років. Дуже висока материнська смертність. Багато молодих людей гинуть під час воєн і міжусобних конфліктів. Проте той, хто дожив до 30 років, має непогані шанси дожити і до 50. Частка старих (старше 50 років) не перевищує 3—5 % загальної чисельності населення. Частка дітей (до 14 років) становить близько 40 %.