Економічна історія — наука відносно молода. Вона зародилася в XVI ст. ("Трактат про аса" Гільйома Бюде, 1514 p.). Відтоді аж до середини XIX ст. це були окремі історико-галузеві описи та дослідження (історія фінансів, торгівлі, сільського господарства, ремісничого виробництва, промислової діяльності), а також дослідження певних економічних інститутів (цін, податків та ін.). Вони сприяли формуванню історико-економічної науки. Однак лише з розвитком капіталізму дослідження історико-економічного напряму стали більш регулярними і фундаментальними. У середині XIX ст. ця наука сформувалась у самостійну галузь економічного знання. Біля її джерел стояли: англійці А. Тойнбі, Т. Роджерс, Дж. Ешлі; німці К. Бюхер, М. Вебер, В. Зомбарт; українці В. Левитський, М. Ковалевський, Д. Багалій; росіяни П. Виноградов, В. Воронцов, І. Кулішер. В останній третині XIX ст. в окремих вузах Європи та США розпочалося регулярне викладання лекційних курсів з нової науки. В Україні вперше такий курс прочитав професор Харківського університету В. Ф. Левитський.

Предметом науки вчені другої половини XIX ст. вважали еволюцію господарської діяльності народів від первісної епохи до сучасності. Вчені України (М. Х. Бунге, В. Ф. Левитський та ін.) підкреслювали доцільність викладання історії господарського побуту поряд з історією економічних учень з метою кращого розуміння обох наук. За більше ніж 150 років існування науки змінилося кілька її назв: історія господарського побуту, історія народного господарства, історія економіки. В Україні в останнє десятиліття прижилася назва "економічна історія". На думку авторів пропонованого видання, економічна історія — це наука, яка вивчає економічне життя людей в усій його багатогранності з найдавніших часів до наших днів. Об´єктом аналізу є економіка на різних її рівнях (макро-, мезо-, мікро- та глобальному). Сфера вивчення — економічні моделі (типи), в яких протікає господарська діяльність людини, діє механізм функціонування, відбуваються взаємодія та взаємовпливи економічних систем. Такий підхід, з нашого погляду, дає змогу зберегти в дослідженнях спадковість історичного процесу і розкрити багатоваріантність його розвитку.

Достатньо дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історіографії є питання про періодизацію економічної історії. Слід зауважити, що і в XIX ст. в цьому питанні також не було одностайності. За час існування історико-економічної науки розроблено багато варіантів періодизації господарської історії людства. Проте в сучасний період переважають три основні підходи до цієї проблеми:

— трактування економічної історії людства як сходження від нижчого до вищого (попередники — С. Десницький, Б. Гільдебрант, У. Ростоу, К. Маркс, Д. Белл, О. Тоффлер та ін.);

— теорія історичного кругообігу (Дж. Віко, І. Гердер, Е. Майєр та ін.);

— теорія цивілізацій (М. Данилевський, П. Сорокін, А. Тойнбі та ін.).

Останнім часом в українських та зарубіжних джерелах усе більше прихильників здобуває цивілізаційний підхід до вивчення історії, в тому числі економічної. Поняття "цивілізація", відоме з XVIII ст. (певний рівень розвитку суспільства, який настає після епох дикунства і варварства), не має в сучасний період всеохоплюючого та всіма визнаного значення. Проте, з нашого погляду, воно не лише не виключає інших підходів, а, навпаки, доповнює їх. Ще А. Тойнбі визначив цивілізації як розвиток людських суспільств у намаганні піднятися від примітивного способу існування до більш високого рівня культури. Отже, цивілізації — це прогресивний рух суспільства, рух від простого до складного, а соціально-економічні формації — сходинки цивілізації, які з часом, відмираючи, потребують заміни. Невипадково у сучасній західній літературі цивілізаційний чинник розглядається не як історичне явище, а як найважливіша обставина, яка визначає розвиток.

Автори виділяють у підручнику розділи, взявши за основу розвиток виробничих відносин і деталізуючи його в умовах становлення ринкових відносин (первісне нагромадження капіталу, вільна конкуренція, монополістичний розвиток і моделі трансформації світу в епоху соціального ринкового господарства). У розрізі цієї еволюції розглядається економічний розвиток провідних країн. Разом з тим хронологічний і покраїнний підходи пов´язані з формаційним — приділено увагу особливостям старосхідного ("азіатського" способу виробництва) і античного рабства; феодальному способу виробництва, що сформувався в Середньовіччі; капіталізму, тобто ринковому господарству, яке бере свій початок від епохи Великих географічних відкриттів при переході до Нового часу (періоди вільної конкуренції і монополістичного капіталізму); відображено особливості сучасної стадії розвитку економіки розвинутих капіталістичних країн (соціального ринкового господарства), проаналізовано досвід СРСР у галузі будівництва соціалістичного суспільства й етапи розвитку світової системи соціалізму, показано причини її краху.

Економічна історія — самостійна наука, особлива система знань, що розвивається і використовує загальні й специфічні, економічні та історичні методи пізнання. Вона розвивається в тісному взаємозв´язку з економічною теорією, під її вирішальним впливом. У свою чергу, історико-економічний матеріал є або підтвердженням правильності теорії, або ґрунтом для критики її помилковості. Добре відібрані, систематизовані, проаналізовані факти можуть стати основою для створення нових економічних теорій.

Економічна історія повною мірою виконує функцію прогнозування. Адже досліджуючи те чи інше явище в економіці, необхідно не лише точно встановити, а і якомога вірогідніше передбачити його майбутній розвиток. А це можна зробити, спираючись лише на минуле. Економіка — процес, теперішність — це лише мить у ньому. Будь-яке економічне явище має історичне коріння; і це необхідно обов´язково враховувати, особливо в умовах створення нового економічного ладу.

Економічна історія — це історія постійного руху, змін, зрушень у структурі економіки. Вона вивчає минуле, а також аналізує поточну економічну діяльність. І тут важливою проблемою науки є проблема чинників економічного розвитку людства.

1. Багато вчених як провідний виділяють чинник науково-технічного прогресу (НТП). Під його впливом відбуваються принципові зрушення в системі господарства і в самому суспільстві, яке переходить на якісно новий етап розвитку (доіндустріальне (аграрне) — індустріальне — постіндустріальне).

2. Надзвичайно суттєвим є прогрес у засобах комунікацій: мова, гроші, шляхи, друк, зв´язок тощо. На сучасному етапі особливо важливий прогрес у створенні та функціонуванні інформаційних систем. Очевидно, що чим більш розвинуті засоби комунікацій, тим більше можливостей для швидкого розвитку має суспільство.

3. Рівень економічного розвитку країни також залежить від ступеня забезпечення енергією і виду енергії, який найбільш активно використовується в народному господарстві: вода, пара, енергія внутрішнього згорання, атомного й термоядерного синтезу. Безперечно, що значення цього чинника, як і комунікаційного, з плином часу буде посилюватися.

4. Не менш важливим порівняно з енергетичним є чинник природний: географічне положення, кліматичні та інші умови. Розвиток НТП дещо зменшує залежність від цього чинника, проте роль окремих його складових — корисних копалин, флори, фауни, водних ресурсів тощо — може бути досить значною.

5. Велике значення для господарської еволюції має демографічний чинник: чисельність населення, його щільність, міграційна мобільність, рівень народжуваності, смертності та ін. Історичний досвід показує, що є оптимальний для певних конкретних умов рівень чисельності й щільності населення, за якого забезпечуються найшвидші темпи економічного розвитку, а в разі відхилення від нього темпи зростання уповільнюються. У цілому нестача населення (порівняно з оптимумом) є більш несприятливим чинником, ніж його надлишок.

6. Багато вчених серед найважливіших чинників, що впливають на господарський розвиток, виділяють психологію людей, їхні суб´єктивні оцінки господарської реальності, особисті мотиви діяльності, стан моралі тощо.

Інші вчені підкреслюють важливість таких чинників, як національна психологія, система правових відносин, релігійні погляди. Безумовно, важливу роль відіграє економічна політика держави. Усі перелічені чинники становлять основу висвітлення економічної історії в цьому виданні.

Завдання економічної історії — розширити світогляд, сформувати економічну культуру майбутнього економіста. Сучасний фахівець має усвідомлювати, що в історії людства вже проведено безліч господарських експериментів. Економічна історія незалежно від того, чи можна її використовувати для безпосередньої перевірки економічних законів або визначення правильності (хибності) економічної політики, являє собою колективну пам´ять і є джерелом народної мудрості.

Економічна історія виконує не лише світоглядну, а й важливу гуманістичну функцію — навчає економіста, менеджера, що будь-яке господарське рішення має як господарське вираження, так і конкретну політичну і моральну ціну.

У процесі навчання економічна історія на конкретних прикладах допомагає засвоїти економічну термінологію, формує економічне мислення, надає йому реалізму, історизму і масштабності.

Слід підкреслити, що провали здійснення в нашій країні реформ значною мірою пояснюються тим, що їхні творці не знали економічної історії людства, його господарського досвіду та відгуку на економічні явища та процеси історико-економічної науки. Прикладами застосування монетаристської моделі в умовах наявності однієї державної форми власності є відмова від державного регулювання економіки, хоч у розвинутих країнах держава вже давно активно втручається в соціально-економічне життя, лібералізація економіки, в тому числі зовнішньоекономічних відносин, без забезпечення відтворювального процесу всередині країни, хоча всі країни в період становлення ринкової економіки вдавалися до протекціонізму тощо.

Не варто перебільшувати роль економічної історії при підготовці фахівців, як це робили представники німецької історичної школи, які заявляли, що історія має переважати в економічній освіті. Однак не можна зводити її до ролі "додатка" до загальнопрофесійних і спеціальних економічних дисциплін. Слід зважити на зарубіжний досвід, де економічна історія в більшості вищих навчальних закладів стала необхідною складовою частиною професійної підготовки не лише економістів, а і юристів, політологів, соціологів тощо. Остання обставина пов´язана з міждисциплінарним характером історико-економічної науки, яка стоїть у центрі поєднання "соціальної" історії, економічної теорії, історії економічної думки і конкретних економічних наук. Вона дає змогу ознайомити студентів із різними явищами та процесами, які виходять за межі суто економічних питань.

При підготовці підручника враховано досвід викладання цієї дисципліни в Ексетерському (Велика Британія), Гіссенському (Німеччина) і Московському (Росія) університетах. Автори висловлюють подяку професору Ексетерського університету Бобу Левісу за консультацію щодо структури підручника, надану під час їх стажування в Ексетерському університеті, і всім тим, хто сприяв цьому виданню.