У соціології використовують різні джерела і методи збирання інформації (див. табл.).

А. Документальні джерела.

Розпочинаючи дослідження, соціолог мусить перш за все зібрати відомості з первинних документів.

Термін «документ» у соціології трактується як матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію про факти, події, явища об’єктивної дійсності та про діяльність людини і спеціально призначений для її передачі в часі і просторі.

Цінність документальних джерел для соціологічного дослідження і необхідність їх використання зумовлюються передусім тим, що потоки документальної інформації пронизують усі сфери життєдіяльності сучасного суспільства, характеризують соціальні процеси на різних рівнях дослідження (суспільному, інституційному, груповому, особистому), їх динаміку, свідомість людей, види, зміст і результати їхньої діяльності. Соціологічна інформація, яку містять документи, іноді дублює дані, одержані іншими методами (опитування, спостереження). Тоді вона стає засобом для перевірки і контролю їхньої надійності.

Таблиця. КЛАСИФІКАЦІЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ МЕТОДІВ ЗБИРАННЯ ПЕРВИННОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Метод	Аналіз документів	Спостере- ження	Опитування	Соціальний експеримент	Аналіз результатів трудової діяльності
Об’єкт	Документи	Процеси, явища, факти відносин, взаємозв’яз­ків, взаємодій	Респон- денти	Форми і методи розв’я­зання соціальних проблем	Деталі, готова продукція, креслення, статистичні та бухгалтерські показники тощо
Пред­мет	Соціальні факти, зафіксовані документально	Факти реальної поведінки	Факти свідомості — думки, мотиви, інтереси, почуття	Соціальні фактори, цілеспрямовано змінювані у процесі до­слідження	Результати діяльності
Спосіб	Традицій­ний — якіс­ний, формалізова- ний — кіль­кісний	Включене — невключене, вільне — стандартизо­ване, систематичне — епізодичне, польове — лабораторне, контрольоване — неконтрольоване	Анкету- вання, інтерв’ю, соціометрія, експертиза, тести	Натураль­ний — уяв­ний, лабо­раторний — польовий	Професіо­нально-якісна оцінка

 

Аналіз документів — це збирання первинної соціологічної інформації з різних документальних джерел з допомогою оцінки й аналізу їх змісту.

Документи в соціології — це друковані, рукописні та інші матеріали, створені для зберігання і передавання інформації, яка накопичується в результаті життєдіяльності окремих людей, груп чи спільнот. Це — державні та урядові акти, промови політичних діячів, статистичні збірники і матеріали перепису, наукові публікації, періодична преса, листи представників усіх верств населення, художні твори, протоколи зборів і засідань, звіти адміністрацій та громадських організацій, матеріали соціологічних досліджень тощо. Вони несуть інформацію про соціальні факти, явища, процеси, що відбуваються в суспільстві, соціальних організаціях, групах.

Зважаючи на велику кількість соціологічних документів, вони систематизуються і класифікуються.

Систематизація являє собою операцію упорядкування певної сукупності документів за якоюсь одною ознакою: хронологічною, національною, проблемною, персональною тощо. Можлива систематизація за кількома ознаками одразу, але з додержанням послідовності в разі переходу від однієї до іншої. Добір ознак систематизації визначається завданнями соціологічного дослідження.

Класифікація є пізнавальною операцією, бо передбачає розкриття сутнісних характеристик документів, які вможливлюють групування їх за видами і орієнтацію в їх множинності.

На початку дослідження слід передбачити комплект документів, які можуть бути використані, визначити їхню цінність і надійність. Орієнтація на певні документи зумовлюється змістом проблеми, предметом, цілями і завданнями дослідження, а також організаційними можливостями дослідника. Так, у процесі дослідження проблем використання робочих кадрів на підприємстві користуються документами відділу кадрів та інших виробничих підрозділів, які займаються стимулюванням праці, регулюванням професійно-посадового просування, адаптацією молоді і закріпленням її на виробництві, а також протоколами зборів, на яких обговорювалися питання кадрової політики, тощо.

Від виду документа залежить те, для чого його можна викорис­тати і якими методами проаналізувати.

За статусом документи поділяють на офіційні та особисті. Офіційні документи віддзеркалюють суспільні зв’язки, колективні погляди тощо. Вони створюються в державних установах, трудових організаціях, різних комісіях. До них належать: накази, постанови і заяви уряду; плани роботи і звіти виробничих колективів, громадсько-політичних організацій; протоколи їх зборів, роботи різних комісій; списки премійованих, тих, що потребують житла, матеріальної допомоги тощо; матеріали стіннівок і багатотиражок; документи, що стосуються окремої особи (анкети, службові характеристики, особові листки з обліку кадрів, дипломи, свідоцтва, судові вироки тощо).

Серед офіційних документів поточна документація, що зберігається в архівах організацій, для соціолога має особливий інтерес, оскільки є базою всіх досліджень.

До особистих документів належать складені з ініціативи самого індивіда документи (щоденники, автобіографії або листи), що відтворюють його власний життєвий досвід.

За функціями, які виконують документи, вони поділяються на інформаційно-регулятивні, комунікативні та культурно-виховні. Інформаційно-регулятивну функцію виконує службова документація. Її призначення — інформувати про стан справ у організації, виконання виробничих завдань тощо. У виконанні комунікативної та культурно-виховної функцій провідне місце належить документам громадсько-політичних організацій.

За цільовим призначенням документи поділяють на спеціальні та побічні. Найважливішим джерелом соціологічної інформації є спеціальні документи, які складаються безпосередньо в процесі соціологічного дослідження. Це — анкети, тести, протоколи спостережень, записи самоспостережень, дані експериментів. Такі документи дають можливість дослідникові вести цілеспрямований пошук, глибоко вивчати об’єкт.

Однак в емпіричному дослідженні джерелом допоміжної ін­формації про різні явища соціального життя є побічні докумен­ти: довідкові видання, літературно-художні твори, навчально-педагогічна та інша література, преса, радіо, телебачення тощо.

За рівнем обробки інформації розрізняють документи первинні та вторинні. Первинні документи створюються на підставі безпосереднього вивчення соціального буття і є описом конкрет­них ситуацій, висвітленням діяльності окремих осіб, організацій. До них належать звіти з емпіричних соціологічних досліджень, протоколи зборів, щоденники тощо. Вторинні доку­менти складають за первинними матеріалами, і вони мають більш узагальнений аналітичний характер, оскільки відбивають більш глибокі соціальні зв’язки. Натомість первинні документи, складені за результатами безпосередніх обстежень, містять більше фактичної інформації.

За мотивацією створення розрізняють спровоковані і спонтанні документи. Прикладом спровокованих документів можуть бути відгуки на якусь критичну оцінку в пресі досвіду роботи пев­ної трудової організації, розв’язання нею конкретної проблеми. Спонтанними документами є особисті документи, створені без особливого впливу якихось зовнішніх чинників (раціоналізаторські пропозиції, листи особистого характеру тощо).

За змістом документи класифікують на правові, історичні, економічні, технічні тощо.

За характером інформації соціологічні документи можна поділити на:

• письмові;
• усні;
• лінгвістичні;
• фото- і кінематографічні;
• фонографічні;
• етнографічні;
• речові.

Соціолог найчастіше має справу з письмовими документами, у тому числі статистичними.

Статистичну інформацію поділяють на оперативну і зведену.

Оперативна інформація включає відомчу статистику підприємств і установ: річні звіти, особові облікові картки працівників тощо. За звітами можна охарактеризувати динаміку основних соціальних процесів, наприклад, руху робочої сили (вибуття працівників і прийом нових, перехід з однієї категорії до іншої, розподіл працівників за фахом, кваліфікацією, стажем, статтю). Оперативну статистику використовують як у фундаментальних, так і в приклад­них дослідженнях.

Зведена інформація центральних і місцевих статистичних органів публікується у спеціальних виданнях, збірниках статистичних матеріалів.

Зазначимо, що будь-яка класифікація завжди є умовною і приблизною, адже реальність завжди ширше класифікаційних схем. Важливо те, що в них показаний взаємозв’язок різних видів документів, тенденція до утворення комплексів документів, близьких за характером і призначенням. А це вможливлює комплексне використання різних видів документів, виявлення ще не використаних джерел інформації.

Вивчення документа — це аналіз його змісту в контексті завдань дослідження. Із цією метою складається схема аналізу та визначаються текстові індикатори ключових понять концепції дослідження. Методи аналізу документів можна поділити на дві основні групи: неформалізовані (традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні).

Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття розумових операцій, спрямованих на тлумачення тексту, інтерпретацію відомостей, що містяться в документах, виділення смислових блоків ідей, тверджень, що цікавлять дослідника. Неформалізований аналіз документів ґрунтується на загаль­них логічних міркуваннях, синтезі, порівнянні, визначенні, оцінці, осмисленні. Його можна поділити на зовнішній і внутрішній. Зовнішній аналіз — це перевірка істинності документа, аналіз його «історичного контексту» і обставин, що супроводжували його появу. Дослідник визначає тип документа, його автора (фахівець чи дилетант), за яких умов і коли документ створювався (одразу після події чи значно пізніше), що спонукало автора до складання документа (власна ініціатива чи якийсь примус, чиясь вимога), а також виявляє можливу тенденційність документа, помилки, спотворення фактів. З’ясувавши все це, дослідник розпочинає внутрішній аналіз — вивчає зміст документа, суть викладених у ньому матеріалів, логіку тексту, соціальні чинники, що спричинили його появу.

Неформалізовані методи аналізу документів застосовують дуже широко. Особливість їх полягає в тім, що вони значною мірою ґрунтуються на інтуїції дослідника. Він вибирає ту інформацію, що його цікавить, тобто уникнути тенденційності й суб’єктивізму не вдається.

Саме як альтернатива неформалізованому методу аналізу документів виник формалізований (якісно-кількісний) аналіз. Формалізований аналіз ґрунтується на переведенні текстової інформації в кількісні показники, що надає результатам аналізу належної об’єктивності.

В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація текстового матеріалу — процедура виміру і кількісного вираження якісної інформації. Якісна інформація — це дані, подані у формі описового матеріалу. Найчастіше використовується процедура квантифікації, розроблена соціологами Х. Лассуеллом і Б. Берельсоном, яка дістала назву «контент-аналіз» (від англ. соntent analysis — аналіз змісту).

Контент-аналіз — це переведення масової текстової (чи звукової) інформації в кількісні показники з дальшою її обробкою. При цьому в текстах документів мають бути виявлені такі властивості, які легко вимірюються і відбивають найбільш суттєві сторони його змісту. Для цього вибирають одиниці аналізу (змістові), які можна фіксувати й одночасно переводити за допомогою одиниць рахунку в кількісні показники.

Одиниці аналізу обирають, виходячи зі змісту проблем і гіпотез дослідження. Індикаторами одиниць аналізу можуть бути тема, окремі категорії (поняття), що розкривають її зміст, прізвища вчених, які здійснюють дослідження, соціальні ситуації, події. Вони мають відтворювати провідну ідею тексту.

Так, наприклад, теми статей, книжок, фільмів, теле- і радіопередач відбито в їхніх назвах. Із цих назв можна судити, скільки уваги приділено досліджуваній проблемі, наскільки вона актуальна. Для вивчення документів з теми дослідження відбирають певні поняття. Скажімо, досліджуючи тему «Ставлення до своїх службових обов’язків», соціолог оперує такими поняттями, як «виконання виробничих завдань», «дотримання правил внутрішнього розпорядку», «ефективність використання робочого часу». Це якісні характеристики явищ, що знаходять у документах кількісне віддзеркалення. За кількістю посилань на того чи того автора в книжках, статтях (індексом цитування) визначають престиж учених тощо.

Одиниці рахунку передають частоту появи ознаки (одиниці аналізу) в тексті, обсяг тексту. Прикладом одиниць рахунку є друкарські аркуші, сторінки, рядки, знаки в друкованих документах; хвилини на телебаченні й радіо; сантиметри — у записах на магнітну стрічку. Що більше одиниць аналізу на кожну одиницю рахунку, то багатшим є документ за змістом, більше містить інформації, глибше розкриває досліджувану тему.

Вадою формалізованого аналізу є те, що зміст документа не можна виміряти тільки за допомогою формальних показників, а отже, цей аналіз не може бути вичерпним. Найбільш доцільно застосовувати його у тому разі, коли потрібна висока точність і об’єктивність аналізу або коли безпосереднє ефективне використання матеріалу неможливе через великий обсяг і несистематизованість. Проте умовою використання такого аналізу є певна частота появи в документах, що аналізуються, категорій, важливих для цілей дослідження.

Попри суттєві відмінності між неформалізованим і формалізованим аналізом, вони не виключають, а доповнюють одне одного і спрямовані на досягнення однієї мети. Вибір методу аналізу залежить від специфіки документа, його форми, змісту, цілей і завдань дослідження, а також від досвіду дослідника.

Б. Спостереження та експерименти.

Соціологічне спостереження — важливий метод збирання первинної соціологічної інформації через цілеспрямоване, систематичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих (для цілей дослідження) фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.

У процесі спостереження отримують інформацію про зовнішні властивості об’єктів, що вивчаються.

У науковому спостереженні (на відміну від буденного) планується наперед його організація, з’ясовуються методи фіксування, обробки та аналізу даних, що забезпечує певну надійність інформації.

Об’єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соціальних груп, умови їхньої діяльності тощо.

Цінним є те, що спостереження дає змогу фіксувати реальні поведінкові факти, проте вони здебільшого поверхові і стосуються досить вузького кола індивідів. Тому спостереження частіше використовуються спільно з іншими методами.

Спостереження в соціологічному дослідженні найчастіше використовують на його розвідувальному етапі, коли відбувається загальне ознайомлення з об’єктом дослідження і розробляються гіпотези. Крім того, його можна застосовувати для перевірки даних, зібраних іншими методами, і для одержання додаткових відомостей про досліджуваний об’єкт, а також для розробки гіпотез.

Спостереження широко використовують соціологи промислових підприємств, вивчаючи практику проведення різних зборів працівників, процеси обговорення на них нагальних проблем, механізм вироблення колективних рішень. Спостерігаючи за роботою підрозділів підприємства, зустрічаючись з їх працівниками, соціологи отримують емпіричну інформацію про їх ставлення до праці, ставлення один до одного, про їх реагування на зміну умов трудової ситуації не на рівні свідомості, а на поведінковому рівні, тобто спостерігають дії працівників у разі введення нових умов оплати, більш напружених норм, запровадження раціоналізаторських пропозицій тощо. Ці явища досліджуються в динаміці як дійсність, що формується й розвивається.

Спостереження можна класифікувати залежно від місця спостерігача в процесі спостереження (невключене і включене); ступеня формалізованості спостереження (стандартизоване й довільне); регулярності проведення (систематичне й епізодичне); місця проведення і способу організації спостереження (польове й лабораторне); наявності контролю за проведенням спостереження (контрольоване — неконтрольоване); міри відкритості (відкрите й інкогніто) (див. рис.).

Невключене спостереження полягає у вивченні процесів дослідження зовні без втручання в їх перебіг. Воно спрямоване здебільшого на опис соціальної атмосфери і застосовується найчастіше на розвідувальному етапі монографічного дослідження та для експериментальної перевірки гіпотез у лабораторних умовах.

Включене спостереження передбачає не тільки безпосередню присутність, а й участь спостерігача в досліджуваній ситуації, контакт із тими, за ким ведеться спостереження. Спостерігач перебуває в гурті тих, за ким він спостерігає, і, працюючи разом з ними, в реальних життєвих ситуаціях збирає інформацію. Отже, спостерігач є частиною дослідної ситуації, впливає на ситуацію і, у свою чергу, зазнає її впливу.

Класифікація спостережень

Слід зауважити, що для спостерігача і для тих, за ким ведеться спостереження, та сама ситуація має різне значення. Для посилення об’єктивності спостереження акти поведінки мають набути однакового значення для тих і тих.

Ступінь включеності спостерігача в дослідну ситуацію може бути різним — від пасивного спостереження, яке мало чим відріз­няється від невключеного, до активного, коли респонденти починають сприймати спостерігача як члена своєї групи.

Залежно від ступеня обізнаності групи розрізняють закрите й відкрите включене спостереження. Закрите — це таке спостереження, коли дослідник уходить у досліджувану групу, стає її повноправним членом і бере участь у виробничому процесі нарівні з іншими членами групи, яким справжні цілі дослідника не відомі. Таке дослідження дає можливість одержати дані, яких не можна здобути в жодний інший спосіб.

Цей різновид включеного спостереження застосовують у дослідженнях «закритих» груп, які не допускають відкритого спостереження ззовні.

Відкрите включене спостереження полягає у відкритій участі у виробничому процесі дослідника та широкого повідомлення його професійних цілей. Існує думка, що присутність спостерігача може вплинути на поведінку респондентів, спотворити реальну картину. Це справедливо для одноразового відкритого спостереження. Але під час спостереження протягом тривалого часу люди звикають до спостерігача і залишаються самими собою навіть у його присутності.

Переваги включеного спостереження очевидні. Невключений спостерігач може бачити і фіксувати акти, так би мовити, відкритої поведінки. Але як стороння людина він не може досконально знати, що криється за цими актами, тому його інтерпретація може бути неадекватною.

Включений дослідник має можливість проникати в найглибші шари колективного життя, вивчати мотиви, збудники, установки кожного члена досліджуваної групи, знати, що сприймається, а що засуджується ними, яка емоційна атмосфера в групі, як діє механізм формування «групової свідомості».

Водночас включеному спостереженню притаманні певні недоліки. Наприклад, соціолог може так «вжитися» в досліджуваний колектив, у норми його поведінки, що починає сам реагувати відповідно до цих норм, втрачаючи при цьому об’єктивність сприйняття. Крім того, нелегко знайти виконавця такого типу дослідження, оскільки воно потребує великого самозречення.

Залежно від ступеня формалізації процедури, тобто жорсткості приписів стосовно того, що і як спостерігати, спостереження поділяють на вільні та стандартизовані.

Вільне спостереження характеризується браком жорстких приписів зовні. Дослідник не обмежений програмою, не має чіткого плану дій, не встановлює наперед, які саме елементи досліджуваного процесу (ситуації) він буде фіксувати. Як правило, вільне спостереження ведуть за об’єктом у цілому або за основ­ними його складовими. За допомогою цього спостереження дослідник з’ясовує межі об’єкта і його основні складові, визначає, які з них є найбільш значущими для дослідження, отримує інформацію про їхню взаємодію. Найчастіше вільне спостереження використовують на початковому етапі розвідувального дослідження для уточнення проблеми.

Хоч цей різновид спостереження застосовують щодо об’єкта в цілому, але зрозуміло, що спостерігати одразу все неможливо. Тому і за вільного спостереження вирішують, що саме слід спостерігати. У процесі спостереження напрям дослідження може змінитися (для вільного дослідження це і є ознакою його переваг). Соціо­лог на підставі свого досвіду визначає приблизний перелік значущих елементів для ситуацій, що вивчаються, ніби окреслюючи напрям дослідження тих чи тих об’єктів спостереження.

Стосовно учасників ситуації встановлюють, хто вони, скільки їх, які між ними відносини, чи знайомі вони один з одним, яка їхня роль у цій ситуації, який характер зв’язків між ними (формальний чи неформальний), яка структура угруповань (лідери, ізольовані індивіди), з якою метою (формальною чи неформальною) вони зібралися в цій ситуації, чи мають вони спільні або антагоністичні цілі.

При цьому означують:

• обставини, за яких виникла і спостерігається ситуація, яку соціальну поведінку ці обставини заохочують, яку гальмують;
• якої поведінки можна очікувати, а яка буде непередбаченою;
• що і як роблять учасники ситуації, які стимули зумовлюють ту чи ту поведінку, в якій формі вона виявляється (люди розмовляють, жестикулюють, плачуть, сміються тощо), яка напруженість, стійкість, емоційність, тривалість цієї поведінки, які її наслідки;
• частоту і тривалість ситуації, яка досліджується, коли вона виникла, що зумовило її, унікальна вона чи типова, випадкова чи систематична.

Цей перелік не вичерпує всіх можливих напрямів спостережень, однак може суттєво допомогти соціологу в проведенні дослідження. Такий підхід сприяє поступовому переходу від вільного спостереження до стандартизованого.

Стандартизоване спостереження відрізняється від вільного суворою регламентацією процедури, часу й вибраного об’єкта. Соціо­лог досить добре поінформований про об’єкт дослідження і заздалегідь з’ясовує, які елементи (аспекти) процесу чи ситуації, що досліджуються, мають найбільше значення для його дослідження, вирішує, як, де, за ким і протягом якого часу вести спостереження. Результати дослідження фіксує на спеціальних бланках.

Установлені в процесі розробки програми фактори, що підлягають спостереженню, оформлюють у вигляді таблиць, карток, протоколів спостереження.

Таке спостереження застосовують для перевірки й уточнення результатів, одержаних іншими методами. Воно може використовуватися і як основний метод дослідження для точного опису предмета й перевірки гіпотези. Тому стандартизоване спостереження найбільш широко використовують у дослідженнях аналітичного плану, а також в описових дослідженнях, і дуже рідко — у розвідувальних, де брак достатньої інформації про об’єкт дослідження не дає змоги зробити необхідне структурування спостереження, тобто визначити найбільш значущі для дослідження елементи і зосередити на них основну увагу.

За принципом регулярності в часі спостереження поділяють на систематичні й епізодичні.

Систематичне спостереження характеризується регулярністю проведення протягом певного періоду. Воно дає змогу виявити динаміку процесів, значно збільшити можливість її екстраполяції. Спостереження може вестися щоденно, раз на тиждень, раз на місяць і т. д. Спостерігати можна за такими об’єктами:

• певною групою протягом дня, місяця, року;
• певним процесом у різних групах (формуванням громадської думки);
• певним процесом у певній групі (розвитком неформальних відносин, зміною ставлення до тих чи тих явищ).

Епізодичні спостереження — це коли спонтанно, незаплановано досліджують явище, діяльність, соціальну ситуацію. Наприклад, спостерігаючи розвиток неформальних відносин у колективі, соціолог може спостерігати зміни в стилі діяльності керівника цього колективу, у його ставленні до службових обов’язків.

Цей тип спостереження особливо часто зустрічається в розвідувальному дослідженні, коли спостерігач має справу з неперед­баченими ситуаціями.

Залежно від кількості досліджуваних об’єктів (спостерігаються всі об’єкти, що стосуються проблеми, чи тільки певна їх час­тина) спостереження поділяють на суцільні та часткові. Суцільні дають повнішу інформацію, але їх проведення не завжди можливе й економічно обґрунтоване, а часткові — обмежуються окремими об’єктами.

За місцем і способом організації розрізняють спостереження польові й лабораторні. Польові здійснюють над реальними соціальними групами в природних умовах їхньої життєдіяльності. Більшість спостережень, що проводяться, є польовими. Їх використовують як основний і як допо­міжний метод дослідження в певних його різновидах.

Звичність обставин допомагає адекватному розумінню дійсності, але не завжди є сприятливою для дослідника: вплив зовніш­ніх факторів ускладнює фіксування, немає змоги охопити всіх членів досліджуваної групи тощо.

З огляду на це проводяться лабораторні дослідження групи людей, які відбираються дослідником і ставляться в спеціально створені умови. Зміст досліджуваної ситуації, умови навколишнього середовища визначає дослідник. Лабораторні дослідження найчастіше застосовують у експериментальних дослідженнях, коли ставиться завдання розробити й експериментально перевірити робочі гіпотези чи нову методику.

Недоліком лабораторного дослідження є те, що штучно створена ситуація може вплинути на природність поведінки дослід­жуваних.

Залежно від наявності контролю спостереження поділяються на контрольовані і неконтрольовані.

Контрольоване спостереження здійснюють з метою збирання інформації для відтворення більш чіткої картини досліджуваної ситуації, перевірки певних гіпотез. Для цього збільшують кількість спостерігачів і порівнюють результати їхніх спостережень, а також інтенсифікують сам процес дослідження проведенням серії спостережень за одним об’єктом. Порівняння результатів стає можливим лише за умови стандартизованих планів спостереження з використанням таблиць, карт спостереження і допоміжних технічних засобів (кіно-, фото-, звукозаписувальної апаратури тощо).

Неконтрольоване спостереження має на меті вивчення реальних життєвих ситуацій, загальний опис певного процесу, явища, а також соціальної атмосфери, в якій вони відбуваються. У такого спостереження, як правило, нема чіткого плану, заздалегідь визначається лише головний об’єкт спостереження. Ефективність неконтрольованого спостереження багато в чому залежить від кваліфікації спостерігача.

Недоліком неконтрольованого спостереження є загроза суб’єк­тивного ставлення дослідника до об’єкта, а отже, спотворення результатів дослідження. Неконтрольоване спостереження найчастіше застосовують на початкових етапах дослідження.

Особливим видом соціологічного дослідження є самоспо-
стереження, коли соціолог користується не тільки даними спостереження за поведінкою індивідів, а і їхніми власними судженнями й оцінками цієї поведінки. У ньому можуть вико­ристовуватися такі документи, як автобіографії, листи, щоденники, записи самоаналізу тощо. Різновидом самоспостереження є відповіді тих, за ким спостерігають, на питання запропонованої анкети чи інтерв’ю з ними. Проте слід зауважити, що відповіді на питання анкети треба розцінювати не як об’єктивні, а як гіпотетичні.

Розглянутих різновидів спостереження зазвичай у чистому вигляді не існує. На практиці їх поєднують одне з одним залежно від складності та багатовимірності об’єкта, специфіки завдань дослідження, тобто залежно від типу дослідження (див. табл.).

 

Таблиця. ВИДИ СПОСТЕРЕЖЕННЯ В РІЗНИХ ТИПАХ ДОСЛІДЖЕННЯ

Спостереження	Тип дослідження
	розвідувальне	описове	аналітичне
Включене Невключене Вільне Стандартизоване Систематичне Разове Контрольоване Неконтрольоване Лабораторне Польове Суцільне Часткове	+ +     +   +   +   +	+ + + + + + + + +   +	+ +   + +   +   +   +

Примітка. Знаком «+» помічено види спостереження, що їх доцільно застосовувати в цьому дослідженні.

Ефективне використання методів дослідження потребує знання їхніх переваг і вад. Це дає можливість визначати, коли і за яких умов використання того чи того методу буде найдоцільнішим.

Більшість методів соціологічного дослідження ґрунтується на попередніх чи ретроспективних судженнях людей про їхню власну поведінку, про ту чи ту подію, тому немає повної впевненості у вірогідності цих суджень: розрив між судженням і реальною ситуацією може бути досить значним. Інформація, одержана з допомогою спостереження, характеризує явище, а не думку про нього. Безпосереднє спостереження дає можливість фіксувати події та елементи поведінки людини в момент їх появи, у конкрет­них зв’язках, навколишніх умовах і в реальному часі.

Велика перевага спостереження полягає й у тім, що його використання не залежить від здатності та готовності людини вести відверту розмову з питань, що цікавлять дослідника.

Основні проблеми використання методу спостереження в емпіричному соціологічному дослідженні зумовлені особливостями об’єкта дослідження, яким є людина. Реагуючи на дії дослідника, вона може змінювати характер своєї поведінки «підлаштовуватися» до того, що, на її думку, є нормою, а це спотворює реальну картину.

Високі вимоги ставляться до особи самого спостерігача. Від його здібностей, кваліфікації, наукової обізнаності і, врешті-решт, від його суто людських якостей: уміння знаходити спільну мову, доброзичливості, чуйності, ненав’язливості, делікатності — залежить успіх спостереження.

Крім того, слід зважати на те, що спостерігач досліджує соціальну спільноту, до якої належить і сам, часткою якої він є і від якої залежить. І тут не можна позбутися автоморфізму, тобто спроби тлумачити поведінку і дію інших людей через своє власне сприйняття, крізь призму власного «я», позбутися певного емоційного забарвлення, впливу власного досвіду. Тому однією з найголовніших вимог до спостерігача є об’єктивність.

Він має дотримуватися таких правил:

• не втручатися, не допускати будь-яких власних дій щодо явища, яке вивчається, щоб не спотворити природного перебігу подій;
• проводити спостереження завжди цілеспрямовано, тобто заздалегідь визначати його мету, форми і засоби здійснення;
• забезпечувати своєчасний запис результатів спостереження (протокол, картка, таблиця спостереження). Запис має бути таким, щоб згодом можна було аналізувати та обробляти зафіксовану інформацію.

Вадою методу спостереження є його велика трудоємкість.

Дослідження ускладнюється й неможливістю повторення ситуації. Соціальні явища і процеси незворотні, їх не можна знову повторити, щоб дослідник міг перевірити та зафіксувати моменти, котрі його цікавлять.

Використання спостереження обмежується часом здійснення події. Тому фіксують лише ті події, що мали місце в момент спостереження. Багато подій залишається непоміченими.

Окрім того, спостереженням фіксуються лише факти реальної поведінки людини. Хоч про людину судять за її діями, але в діях людини за певних обставин виявляється лише частина її внутріш­нього світу, решта прихована і виявлятиметься за інших обставин. Для того щоб мати повне уявлення про людину, потрібно дуже довго спостерігати за її поведінкою в різних ситуаціях. А це не завжди можливо. У зв’язку із цим раціональніше застосувати метод опитування.

До спостереження умовно можна віднести експеримент — загальнонауковий метод здобуття (в умовах, що контролюються й управляються) певних знань про причинно-наслідкові відносини між явищами і процесами соціальної дійсності для перевірки гіпотез щодо цих зв’язків. Дослідник створює певну ситуацію, приводить у дію гіпотетичну причину і спостерігає за змінами у природному перебігу подій, фіксує їх відповідність чи невід­повідність власним передбаченням, гіпотезам.

Соціальні експерименти за характером об’єкта і предмета дослідження поділяють на соціальні, економічні (господарські), правові, педагогічні, психологічні, естетичні тощо. Особливе міс­це серед них посідає соціальний експеримент.

Соціальний експеримент спрямовано на перевірку причинно-наслідкових зв’язків між параметрами різних сфер, видів, аспектів діяльності з метою виявлення закономірностей, що зумовлюють діяльність соціального суб’єкта в цілому.

Усі інші перелічені різновиди експерименту спрямовані на перевірку ймовірнісних залежностей усередині певної соціальної сфери. Так, економічний експеримент може здійснюватися для виявлення залежності між продуктивністю праці та формами її організації, продуктивністю праці та умовами її тощо.

Соціальний експеримент у соціології — метод збирання інформації про характер і специфіку змін показників соціальної діяльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набутого досвіду стосовно конкретних соціальних умов. Крім того, соціальний експеримент як ефективний метод вивчення соціальних явищ використовують у соціологічному дослідженні для розробки робочих гіпотез. Як дослідно-перетворювальна діяльність експеримент є формою практики і ґрунтується на розробці певної гіпотетичної моделі досліджуваного явища. Проте специфіка соціальних явищ обмежує можливості експериментального методу. Складність, багатофакторність соціальних процесів, неможливість формалізованого їх опису, ціннісно-системний характер залежностей, детермінованість дій людини її психікою — усе це ускладнює емпіричне виявлення і доказовість причинних залежностей, а отже, і побудову гіпотетичної моделі певного явища. Реальний соціальний експеримент часто не можна здійснити з економічних, політичних, етичних та інших міркувань. Більшість важливих соціальних ситуацій не може бути створено на бажання дослідника, оскільки до реально існуючих людей не можна застосувати причинні зв’язки, реалізація яких призвела б до негативних наслідків для самих людей.

Соціальний експеримент як складова дослідження й управління має дві взаємозв’язані функції: прикладну — досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевірка наукових гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку соціальних процесів і здобуття нових знань.

Соціальний експеримент включає кілька етапів:

• збирання емпіричних даних;
• визначення вихідного стану досліджуваного об’єкта;
• виявлення тенденцій його розвитку;
• розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;
• створення експериментальної ситуації;
• контроль та спостереження за перебігом експериментальної ситуації;
• визначення й аналіз підсумків експерименту;
• запровадження висновків експерименту в життя.

Позитивним у соціальному експерименті є те, що реципієнт у ньому посідає активну позицію. Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати визначальні чинники, чітко перед­бачувати їхній вплив на об’єкт дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни інші, він може з’ясовувати причини і зміни соціальних явищ; багаторазово повторюючи дослід, нагромаджувати кількісні характеристики, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ.

Негативним у використанні соціального експерименту є те, що навмисно створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.

В. Опитування.

Опитування — найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що ґрунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної проблеми. За допомогою опитування одержують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об’єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі.

Респондент — учасник конкретного соціологічного дослідження, що є джерелом усної чи письмової інформації.

Правильно організоване опитування дає змогу здобути інформацію з будь-якої проблеми.

Реципієнт має організувати спілкування так, щоб викликати в респондента цікавість до теми опитування, стимулювати його до активної участі в дослідженні, забезпечити щирість відповідей.

Реципієнт — учасник конкретного соціологічного дослідження, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.

У процесі опитування реципієнт за допомогою спеціальних висловлювань і питань може моделювати різні уявні ситуації, щоб отримати інформацію безпосередньо від самої людини про її реальні та гіпотетичні вчинки, плани й наміри на майбутнє, факти конкретної діяльності, її мотиви, результати, суб’єктивний стан, почуття, нахили, судження; з’ясувати її думку з різних питань, насамперед стосовно того, що не знайшло віддзеркалення в офіційних документах, у результатах спостереження та інших методах дослідження. Так, опитування дає змогу розшифрувати мотиви звільнення за власним бажанням і виявити справжні його причини, з’ясувати мотиви пасивного ставлення до праці та ступінь задоволення соціально-психологічним кліматом, що склався, стосунками з керівником, стилем його діяльності тощо. Іншими словами, під час опитування об’єктивний матеріал, зібраний за допомогою інших методів дослідження (спостереження, вивчення документації), доповнюється відомостями про суб’єк­тивне сприйняття предмета дослідження.

Опитування справляє позитивний психологічний вплив на рес­пондентів. Вони бачать, що їхньою думкою цікавиться громадськість. З’ясування думки індивідів й опрацювання на цій підставі заходів щодо соціального розвитку об’єкта — одна з форм їх участі в соціальному управлінні.

Специфіка опитування полягає в тім, що джерелом інформації є словесне повідомлення респондента, його думка. Реципієнт втручається в процес формулювання повідомлення, спрямовує його у відповідне русло. У зв’язку з цим виникає необхідність забезпечити надійність і вірогідність отримуваної реципієнтом інформації. Надійність інформації виявляється у стійкості, незалежності її від дії випадкових чинників, вірогідність — в її адекватності реальній дійсності. Ці якості інформації забезпечуються переважно сталістю умов її збирання та щирістю відповідей респондентів, їхньою поінформованістю про сутність досліджуваного об’єкта, про те, що цікавить дослідника.

Надійність інформації, яку збирають опитуванням, залежить від її змісту та характеру, від техніки опитування, рівня компетентності респондента. На вірогідність одержуваної реципієнтом інформації впливають особистісні характеристики респондента — захисні механізми психіки, рівень освіти й культури, властивості пам’яті, його ставлення до установи, яка проводить опитування, до теми дослідження, до самого реципієнта. Методика і техніка опитування дає змогу значною мірою нейтралізувати негативний вплив цих чинників.

Вірогідність відповіді респондента багато в чому залежить від уміння реципієнта розпочати опитування, від його професіоналіз­му. Потрібно так вести опитування, щоб у респондента виникло бажання брати в ньому участь, вести відверту розмову. Крім того, вірогідність залежить від якості інструменту (план інтерв’ю, анкета). Формулювання питань — найбільш складний і відповідальний етап його побудови. Йому передує, як уже було сказано, процедура емпіричного визначення основних понять дослідження і відбору необхідного мінімуму емпіричних індикаторів. Кожному індикатору відповідає одне або кілька запитань.

Запитання в опитуванні — це висловлювання, розраховане на здобуття інформації (відповіді), яка б давала змогу тлумачити ознаки соціального об’єкта, що вивчається.

За спрямованістю вирізняються запитання результативні (зміс­тові), за допомогою яких реципієнт збирає інформацію щодо наявності певних явищ та їх взаємозв’язків, і функціональні, за допомогою яких упорядковується сам процес опитування.

Виходячи з найбільш суттєвих ознак розрізняють:

• запитання за змістом: про факти («Скільки разів протягом року Вас преміювали?»);

про поведінку («Чи берете Ви участь у обговоренні виробничих питань?»);

про знання або поінформованість («Чи відомі Вам умови преміювання?»);

про установки («Чи засуджуєте Ви вчинки порушників трудової дисципліни?»);

про мотиви («Чим Ви незадоволені у своїй роботі?»);

• за виконуваними функціями:

контактні, що ставлять на початку опитування для руйнування психологічного бар’єру між реципієнтом і респондентом («Тепер багато говорять про соціальну апатію, зумовлену зневірою в діях уряду. А як Ви вважаєте?»);

буферні, які використовують для розмежування тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші («Ми вели розмову з Вами про умови стимулювання праці. Зараз, якщо Ви не заперечуєте, поговоримо про те, що Вам заважає в роботі?»);

«фільтри», які використовуються для виявлення компетентних респондентів (перед тим, як розпочати розмову про ставлення респондента до системи преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому);

підбадьорюючі, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах («Ви дуже цікаво розповідали про складності у вашій роботі. А зараз поговоримо трохи про Ваш колектив»);

провокуючі, що зумовлюють спонтанні відповіді («Чим, на Ваш погляд, можна пояснити постійні порушення трудової поведінки членами Вашого колективу?»);

контрольні, що призначені для перевірки точності та повноти відповіді на інші питання, вірогідності даних (респонденту, який відповів, що він бере активну участь у громадській роботі, пропонують назвати, які саме обов’язки він виконує);

уточнювальні запитання («Здається, про це ми вже говорили, але не з’ясували...»);

проективні, які мають забезпечити інформацію про можливу реакцію респондента в певній ситуації з урахуванням його глибинних потреб і почуттів;

«кермачі», що спрямовують опитування від загального до більш конкретного;

тлумачні, що мають за мету отримання від респондента роз’яс­нення його розуміння тої чи тої інформації з теми дослідження;

• за структурою:

відкриті (неструктурні) — без попередньо сформульованих відповідей, які пропонуються для вибору;

закриті (структурні) — з попередньо сформульованими відповідями;

напівзакриті, коли поряд із запропонованими відповідями передбачається місце і для вільних.

Закриті запитання у свою чергу поділяють на:

дихотомічні, тобто такі, що на них є тільки дві відповіді, котрі виключають одна одну («Чи преміювали Вас за підсумками року?» — «Так», «Ні»);

альтернативні, що містять перелік відповідей, з яких можна вибрати тільки одну («Як часто Вас преміювали?» — «Зовсім не преміювали», «Не частіше ніж один раз на рік», «Кілька разів на рік», «Кілька разів на квартал», «Щомісяця»). Різновидом альтернативного запитання є  шкальне, яке спрямоване на вивчення інтенсивності прояву якогось явища чи ставлення до нього (наприклад, для визначення задоволення респондента роботою йому пропонують такі відповіді: «дуже задоволений», «задоволений», «не дуже задоволений»; запитання-«меню», в яких наведено перелік можливих відповідей, що з них респондент може вибрати кілька («Які з перелічених умов заважають Вам працювати на повну силу?»).

Крім того, за формою запитання поділяють на:

• прямі запитання, звернені безпосередньо до респондента, і непрямі, не звернені до певної особи (наприклад, «Як у Вашому колективі сприймають нововведення?»).
• запитання-індекси, які застосовують для групування респондентів під час аналізу (наприклад, якщо на запитання щодо інформованості у справах колективу респондент назвав 4—5 подій, то рівень його інформованості оцінюють як високий, 2—3 події — середній, якщо ж респонденту важко відповісти на це запитання — низький);
• запитання-тести, які використовують для оцінки, перевірки тощо (див. рис.).

Формулювання запитання має враховувати такі загальні вимоги:

• відповідати темі та завданням дослідження;
• вимагати точної й обґрунтованої відповіді і не містити в собі ще запитання;
• ураховувати інтелектуальний рівень респондента і бути йому зрозумілим;
• бути нейтральним, не показувати особистого ставлення реципієнта;
• передбачувати всі можливі відповіді, урівноважуючи кількість можливих варіантів «за» і «проти», щоб перевага тих чи тих не вплинула на відповідь респондента.

Класифікація запитань анкети

 

Послідовність запропонованих варіантів відповідей теж поміт­но впливає на вибір їх респондентом. Варіанти, розміщені спочатку, мають більше шансів бути вибраними. Респондентам слід пропонувати опитувальні листки з різною послідовністю відповідей «за» і «проти».

Кількість запитань має бути мінімально необхідною. Розміщують їх за принципом ускладнення від початку до середини і полегшення від середини до кінця, щоб респондент пос­тупово втягувався у розмову з реципієнтом і при цьому не стомлювався.

У вітчизняній практиці найбільш поширеною формою опитування є анкетування.

Анкетування — це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про масові соціальні явища. Так, на підприємстві можуть вивчатися мотиви плинності кадрів, ефективність певної форми організації праці, характер соціально-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проб­леми трудових колективів. Анкетування може застосовуватися в дослідженні будь-якої соціальної проблеми, якщо для її роз­в’язання потрібна інформація про явища суспільної та індивідуальної свідомості: потреби, інтереси, мотиви, установки, думки, ціннісні орієнтації окремих індивідів чи соціальних груп, а також про об’єктивні соціальні факти: організацію праці та побуту, освіту і кваліфікацію, матеріальне стимулювання.

Анкета — це впорядкований за змістом і формою набір запитань, кожне з яких логічно зв’язане з тою чи тою гіпотезою. Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної» (див. табл.).

У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як використовуватимуться його результати, підкреслюється важливість і значимість особистої участі кожного рес­пондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід повернути заповнену анкету.

В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і дякують за участь у дослід­женні.

За способом спілкування між реципієнтом та респондентами опитування буває:

• через пресу, коли анкети публікуються на сторінках журналів та газет, а відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію;
• поштове, коли анкети і відповіді пересилаються поштою;
• роздаткове, коли анкети роздаються безпосередньо респондентам.

Поштове анкетування та анкетування через пресу дають дуже низький відсоток повернення заповнених анкет, що потребує від дослідника додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності одержаної інформації.

Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опитування анкетером, від його особистих якостей.

Таблиця

ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ АНКЕТИ

УВІДНА ЧАСТИНА АНКЕТИ (зацікавити респондента, стимулювати його до відвертих відповідей) Пояснити, хто проводить дослідження, його цілі, де буде використано результати. Наголосити на важливості й значущості особистої участі респондента в опитуванні, його відвертості і правдивості. Викласти порядок заповнення та повернення анкет. Гарантувати анонімність опитування

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Блок 1 (увідні, прості запитання для поступового залучення респондента до співпраці) Запитання для одержання фактичної, подійної інформації, індиферентної для респондента Запитання для з’ясування оцінювання респондентами соціальних явищ. Запитання стосовно мотивів учинків, характеру поведінки респондентів. Гострі, складні для респондента закриті запитання (у кінці блоку)

Блок 2 (основна інформація теми дослідження)

Блок 3 (контрольні запитання для уточнення і поглиблення одержаної інформації) Закриті нескладні запитання, що завершують тематику попереднього блоку. Нескладні відкриті запитання. Контрольні запитання з тематики попереднього блоку

ЗАВЕРШАЛЬНА ЧАСТИНА АНКЕТИ (паспортичка) Статус особистості респондента за посадою, освітою, віком, сімейним станом тощо. (Стислість, лаконічність запитань)

З особистих якостей анкетера слід спеціально назвати такі:

• висока свідомість, сумлінність, старанність, широкий науковий світогляд, обізнаність з проблематикою опитування, що допомагає переконувати респондентів у соціальній значущості дослідження;
• організаційні здібності, які дають змогу в тісному контакті з адміністрацією підрозділів, що обстежуються, створити оптимальні умови для проведення опитування;
• уміння створити під час заповнення анкет атмосферу ділової зацікавленості, дружньої співпраці;
• терплячість, толерантність, увічливість, висока культура спілкування, що сприяє формуванню атмосфери доброзичливості, щирості, довіри.

Анкетером може бути як професійний соціолог-реципієнт, так і спеціально навчений та проінструктований працівник іншої професії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі, де проводиться опитування.

Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати респондентів висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися, списувати, підказувати відповіді.

Анкетер не повинен квапити респондентів, але й не може дозволяти респондентам брати анкети додому, оскільки це може призвести до зниження якості їх заповнення.

Позитивним у анкетуванні є можливість отримання у відносно короткий строк значного обсягу емпіричної інформації, а також забезпечення анонімності відповідей, вадою анкетування є немож­ливість проконтролювати ситуацію формулювання відповіді, її самостійності та повноти.

Інтерв’ю (від англ. interview — зустріч, бесіда) — різновид усного опитування, що ґрунтується на безпосередньому контакті спеціально навченого реципієнта з респондентом.

Інтерв’ю буває різних видів. Залежно від «ступеня свободи» реципієнта (інтерв’юера) інтерв’ю поділяється на неспрямоване, в якому подається максимум свободи вести спонтанну розмову з тем, вибраних респондентом, і спрямоване, в якому інтерв’юер задає ретельно підготовлені завчасно питання.

Залежно від ступеня стандартизації інтерв’ю поділяють:

на вільне — бесіду, що триває кілька годин за загальною програмою, але без жорсткої деталізації. Інтерв’юер може задавати запитання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та послідовності;

напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий путівник інтерв’ю з переліком як обов’язкових, так і можливих запитань;

стандартизоване, яке проводять за детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне інтерв’ю характеризується великою гнучкістю, стандартизоване — забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість її опрацювання. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв’ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.

Класифікація інтерв’ю

Залежно від способу спілкування інтерв’юера й респондента інтерв’ю може бути особистим і опосередкованим.

В опосередкованому інтерв’ю застосовують такі технічні засоби, як телефон, магнітофон, телебачення.

Залежно від жорсткості поведінки інтерв’юера інтерв’ю буває «м’яким», коли інтерв’юер намається досягти довіри опитуваного, демонструє повагу до нього, і «жорстким», коли інтерв’юер веде себе дещо зухвало, демонструючи радше техніку допиту.

За частотою проведення інтерв’ю може бути одно- і багаторазовим (панельним). Панельне інтерв’ю передбачає збирання інформації від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: перевірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці. Залежно від його глибини інтерв’ю буває глибинним (клінічним, тривалим) та поверховим (короткочасним). Поверхове інтерв’ю може бути сфокусоване на одержання інформації про певні аспекти якоїсь особливої ситуації або події, яку пережив респондент. Глибинне інтерв’ю є інтесивним і докладним. Воно має за мету з’ясування причин соціальної поведінки, установок, мотивів тощо. Дещо відрізняється від усіх розглянутих терапевтичне інтерв’ю, яке спрямоване не стільки на отримання інформації, скільки на те, щоб дати можливість респонденту розповісти про свої неприємності, відчути свою значимість, допомогти розібратися в самому собі, досягти самопорозуміння.

Ефективність інтерв’ювання залежить від таких факторів:

¨   місця проведення (службове приміщення, квартира, вулиця). Воно визначається предметом дослідження. Питання, зв’я­зані з проблемами побуту, сім’ї та вільного часу, ліпше з’ясову­вати в домашніх умовах, а виробничі — на підприємстві. Опитування не треба проводити в присутності сторонніх осіб, особливо з адміністративного персоналу;

¨   особистісних характеристик інтерв’юера, його знань, навичок, такту, уміння правильно формулювати питання, уміння добирати з відповідей найадекватнішу меті дослідження інформацію тощо.

Вступне слово інтерв’юера має бути коротким, обґрунтованим і впевненим: він називає організацію, яка проводить дослідження, чітко окреслює його мету, використовуючи зрозумілу для респондентів термінологію, запевняє їх у анонімності опитування (якщо це необхідно). Вступне слово і перші запитання мають велике значення для встановлення контакту з респондентом.

Щоб пом’якшити ефект інтерв’юера (так називається в соціо­логії викривлення у відповідях респондентів, що зумовлені впливом з боку інтерв’юера), інтерв’юер має додержувати нейтралітет, не проявляти свого ставлення до предмета дослідження, але для підтримування контакту постійно виявляти увагу та інтерес до особистості респондента, сприяти створенню дружньої атмосфери. У процесі інтерв’ю не слід запитувати про те, про що можна дізнатися з документації. Наприклад, перед проведенням інтерв’ю щодо організації роботи з адаптації молодих робітників вивчають статистичну звітність з інформацією про адаптацію цих робітників, мотиви їхнього звільнення, організацію наставництва, а лише після цього проводять інтерв’ю.

Існують різні способи реєстрації даних інтерв’ю. Це дослівний запис (можливий поділ функцій між інтерв’юером і протоколістом), запис із пам’яті, на магнітофоні (якщо є згода респондента); класифікація, коли відповіді не записують, а, порівнюючи їх з наведеними зразками, оцінюють досліджувані факти. У стандартизованому інтерв’ю із закритими питаннями інтерв’юер прос­то кодує відповіді за заздалегідь установленими кодами.

Загальні положення, а також спеціальні правила, визначені завданнями конкретного дослідження, викладаються в інструкції інтерв’юеру, яка поряд з опитувальним листом є основним робочим документом інтерв’юера.

Інтерв’ю набуває все більшого застосування в соціологічних дослідженнях. Воно дає змогу отримати малодоступну для інших методів дослідження інформацію. Перевага його полягає в тім, що завдяки безпосередньому контакту з респондентом є можливість змінювати запитання згідно з одержаними відповідями, ставити додаткові запитання, уточняти відповіді і забезпечувати здобуття докладнішої інформації. Крім того, безпосередній контакт з респондентом уможливлює фіксування не тільки змісту відповідей, а й «підтексту» емоційного забарвлення, особливостей інтонації, жестів, зовнішніх реакцій. Це дає змогу зробити висновки про ставлення респондента до предмета розмови, про щирість його відповідей.

Отже, анкетування й інтерв’ю призначено для масових опитувань, спрямованих на збирання інформації, яка відтворює знання, думки, судження, ціннісні орієнтації та установки.