Соціологія розглядає культуру як складне й динамічне утворення, причому у двох аспектах: культурна статика, що описує культуру в спокої, і культурна динаміка, що описує її в русі. До культур­ної статики належить внутрішня будова культури, тобто сукупність базисних елементів, рис і форм, характерні конфігурації їх поєднань. Динаміка культури — це ті засоби, механізми та процеси, які відбивають трансформацію культури, її зміни. Культура перебуває в постійному русі, вона зароджується, розвивається, поширюється, утверджується, руйнується і т. д.

Вивчати структуру культури почав у 1949 р. американський дослідник Е. Хобель, який виділяв найменшу частку культури — культурний елемент. За визначенням Е. Хобеля, культурним еле­ментом є поведінковий взірець чи матеріальний продукт, що більше не ділиться. Наприклад, елементами матеріальної культури є ложка, сокира, замок, нематеріальної — потиск руки як форма привітання, перехід вулиці на зелене світло та ін. Кожна культура формується з безлічі елементів. Кожний із цих елементів може бути часткою багатьох культур, тобто культур різних суспільств і часів.

Сукупність окремих культурних елементів, які є відгалуженням певних засадничих елементів і зв’язані з ними функціонально, утворює культурний комплекс. Прикладом може бути на­вчальний процес (головний елемент) і цілий навчальний комплекс, зв’язаний з ним: аудиторії, студенти, методичні розробки, підруч­ники, лекції, семінарські та практичні заняття, іспити, оцінки успішності тощо.

Культурний комплекс є проміжним між культурним елементом і інститутом культури. Інститут культури є серією культурних комплексів, що визначають найбільш важливі види людської діяльності. Наприклад, до інституту праці входить культурний комплекс вибору професії, навчання цієї професії, організації трудового процесу тощо.

Елементи культурної статики розмежовуються в часі і просторі. Географічний район, на теренах якого у різних культур виявляється спільність головних рис, називається культурним ареалом. Таким ареалом, наприклад, є поселення слов’янських наро­дів. Спільну слов’янську культуру утворюють українська, білоруська, російська, словацька, болгарська, чеська, польська та інші слов’янські національні культури.

Та частина матеріальної й духовної культури, яка створена минулими поколіннями, випробувана часом і передається іншим поколінням як щось цінне, що заслуговує на пошанування, називається культурною спадщиною. Культурна спадщина є чинником згуртованості націй, об’єднання людей у періоди криз, соціальних напружень.

У масштабах усього суспільства культурна спадщина полягає в уже згадуваних нами культурних універсаліях. Це ті елементи культури, які притаманні всім культурам незалежно від суспільного устрою, географічного місця, історичного часу. Культурні універсалії виникають, тому що всі люди мають однакові фізіологічні потреби і постійно змушені розв’язувати дуже схожі проблеми.

Найважливішим елементом культури є знання — вірогідні відомості про будь-що. Вони є результатом осягнення дійсності, пізнавальної діяльності спеціально підготовлених людей і виражаються мовою. Зрештою, сутність усіх елементів культури може бути виражена мовою. Це відбувається за допомогою слів, системи понять. Засвоюючи в процесі соціалізації сенс певних понять, люди розуміють зміст написаного чи сказаного.

Поняття — це думки, знання, що віддзеркалюють через фіксацію ознак предмети і явища соціальної реальності. Вони ґрунтуються на соціокультурних уявленнях.

Соціокультурні уявлення — це первинні (засадничі) елементи культури соціальної групи, спільноти чи суспільства в цілому.

Н. Смелзер надзвичайного значення в системі культури надає мові. Насамперед він підкреслює те, що мова — соціальне явище. Нею не можна оволодіти поза соціальною взаємодією, без спілкування з іншими людьми. Мова бере участь у процесі надбання та організації людського досвіду, виробляє загальновизнані в системі культури визначення. Спільна мова згуртовує соціальні групи, спільноти, суспільство, сприяє формуванню єдності, почуття соціальної ідентифікації.

Проте мова здатна і розділяти людей. Прикладом цього є сучасна мовна ситуація в Україні. Реалізація державного Закону про мови набула політичного присмаку. Це зв’язано з активним паралельним функціонуванням в Україні російськомовної та україномовної субкультур.

Іще німецький культуролог Й. Гердер наголошував на тому, що людська цивілізація існує не в загальноуніверсальних, а в конкретно-національних проявах. Кожний конкретний прояв є неповторним, і ця неповторність полягає у своєрідності національної спільноти й національної мови.

Однак кожна держава, під владу якої протягом своєї історії потрапляла Україна, не сприяла, а то й забороняла українцям користуватися рідною мовою. Освіта здійснювалася чужими мовами, заборонялися українські публікації.

Після здобуття Україною незалежності (1991 р.) для україномовної культури чи не вперше з’явилася перспектива вільного розвитку, для російськомовної — виникло певне обмеження мож­ливостей ужитку російської мови. Русифіковані структури чинять запеклий опір такій перспективі, практичній реалізації Закону про мови. Отже, мова є важливим політичним чинником.

Але насамперед мова — це засіб спілкування, розумової діяльності, спосіб вираження самосвідомості, форма накопичення, збереження і трансляції людських відчуттів.

Ті частини культури, що зумовлюються сьогоденням, харак­теризують спосіб життя індивідів, груп, спільнот, суспільства загалом. Спосіб життя — це мова, установки, цінності, норми, традиції, звички, манери поведінки, етикет, мода, якість житла, умови праці, вірування, характер використання вільного часу тощо.

Марксистська соціологія розглядає спосіб життя як самостійну й дуже важливу категорію, а культуру вважає однією з її складових. У зарубіжній соціології, навпаки, спосіб життя є лише одним з елементів культури.

Спосіб життя створюється насамперед звичками — стереотипами поведінки в певних ситуаціях. Ці стереотипи людина засвоює в процесі соціалізації. Вони можуть бути індивідуальними, груповими чи колективними. Звички виникають на основі навичок і закріплюються внаслідок регулярного повторення. Звички бувають корисні і шкідливі.

Манери — це прийоми, способи діяння, зовнішні форми поведінки людини, які отримують позитивну чи негативну оцінку оточення. Гарні манери відрізняють виховану людину від нечеми. Гарні манери (на відміну від звичок) не з’являються стихійно, їх треба виховувати.

Окремі манери є елементами культури, а разом вони утворюють культурний комплекс, систему правил поведінки, що називається етикетом. Етикет — це зовнішній вияв внутрішнього ставлення до людей.

Етикет, як і манери, ґрунтується на звичках, але являє собою традиційно встановлений порядок поведінки, притаманний не окремій людині, а певній людській сукупності (групі, спільноті, суспільству). Це схвалені суспільством взірці поведінки, яких рекомендується дотримувати. Етикет є формою регуляції дій і відносин, неписаними правилами поведінки певних людських сукуп­ностей. До тих, хто його порушує, застосовуються неформальні санкції — бойкот, осуд тощо.

Ті звички, які передаються з покоління в покоління, усе те, що успадковується від попередників, утворює традиції, котрі служать для загальної орієнтації людей. М. Вебер уважав, що такими найчастіше є етичні релігійні вчення.

Різновидом традицій є обряд — сукупність символічних масових дій, що породжують відповідні почуття та емоції. Обрядовість, як правило, стосується всього населення і виражає його релігійні ідеї чи побутові традиції. Обряди супроводжують усі важливі моменти в житті людини — від народження до поховання.

Ритуал — детально розпланована сукупність дій, жестів і слів, виконуваних особами, що спеціально вибрані й підготовлені для такого виконання. Ритуали мають символічне значення і поширені в побутовій, релігійній та політичній сферах.

Моральне значення мають звичаї, тобто певні правила поведінки людей. Особливою формою їх прояву є табу — абсолютна заборона певних дій, уживання певних слів, користування певними предметами.

Різновидом звичаїв є закони. Закони — це норми поведінки, які обов’язкові для виконання. Є звичаєві закони, тобто неписані правила поведінки, які не санкціонуються державою, і є юридичні закони, що виникли зі звичаєвих правил і закріплені конституцією — головним політичним законом країни. Невиконання цих законів є каральним.

Найбільшим покаранням є кара на смерть (у тих країнах, де її передбачено законодавством). Законами кожна країна захищає свої цінності. Більшість соціологів упевнена, що цінності й норми є ядром культури.

Культурні цінності — це вихована у свідомості людей значимість тих чи тих дій, предметів, людських якостей, явищ, процесів тощо, і сприйняття їх як мети життя. Це абстрактне поняття про те, що таке добре й погане, правильне й неправильне, потрібне й непотрібне, позитивне й негативне тощо. Цінності є еталоном, ідеалом.

Жодне суспільство не може обійтися без цінностей, і кожний суспільний устрій установлює, що саме для нього є цінністю. Різ­ні культури можуть віддавати перевагу різним цінностям. Індивіди теж вибирають для себе найважливіші цінності. У соціології це називається ціннісною орієнтацією. Для одних найбільшою цінністю є сім’я, для інших — службова кар’єра тощо.

Визнання певних цінностей означає не лише наявність певних переконань щодо мети життя, а й сприйняття (несприйняття) відповідних способів та заходів для досягнення цієї мети. Отже, цінності здатні бути регуляторами поведінки людини.

Серед цінностей вітчизняні соціологи виокремлюють:

• сенсожиттєві (сенс життя, щастя, добро і зло);
• вітальні (життя, здоров’я, особиста безпека, сім’я, добробут);
• суспільного визнання й покликання (авторитет, статус, працелюбство);
• міжособистісного спілкування (порядність, безкорисливість, щедрість, доброта);
• демократичні (справедливість, суверенітет, рівноправність, плюралізм, свобода);
• партикулярні (вірність сім’ї, своїй «малій» батьківщині, віра в Бога).

Аналізуючи цінності в контексті суспільної свідомості і поведінки людей, соціологи здобувають досить точне уявлення про ступінь розвитку індивіда, рівень засвоєння ним усього багатства людської історії. При цьому розрізняють традиційні цінності, що орієнтуються на збереження і відтворення цілей і норм життя, які вже склалися, і сучасні цінності, що виникли під впливом змін у суспільному житті й у головних його сферах. Порівняльний аналіз цих цінностей допомагає зрозуміти напруження і конфлікти між старим і молодим поколіннями.

Соціологи часто користуються поняттям базові цінності, які характеризують основні орієнтації людей як у житті в цілому, так і в основних сферах їхньої діяльності — праці, навчанні, політиці, побуті тощо. Тому ті базові цінності, що мають предметний зміст, можуть бути основою для типологізації поведінки людини і характеризувати її інтелект. Ж. Тощенко до базових цінностей, що формують особистість, відносить:

• здоровий спосіб життя, оснований не на пануванні над природою, а на єднанні, партнерстві, взаємодії, гармонії з нею;
• нову «якість життя», до якої входить зміна характеру праці і її змісту, інший розподіл часу між працею і відпочинком — нова культура відпочинку тощо;
• гуманістичну культуру спілкування між людьми, коли інша людина — не засіб для досягнення утилітарних цілей, а мета, самоціль, що стимулює особистий інтерес;
• зростаючу потребу в самореалізації особистості, у творчості, у розвитку здібностей, у духовному збагаченні.

Теоретичну альтернативу між «речовими» і суто людськими цінностями сформулював Е. Фромм: мета людини — бути з багатьма, а не володіти багатьма.

Ціннісні установки кардинально змінюються, коли людина змінює одні форми збагачення на інші. Проте якась одним-єдина форма багатства не гарантує соціальної стабільності людини. Так, щодо соціально-ціннісних орієнтацій, зв’язаних з утилітарною формою збагачення, то вона може підвищувати соціальний статус, але не поліпшувати соціального настрою. Орієнтація на духовно-моральні цінності не забезпечує мінімального добробуту, а отже, негативно впливає на соціальний настрій людей.

Дослідження цінностей у вітчизняній соціології зв’язується з вивченням потреб, бо прагнення до культури виявляється саме в потребах. Це зумовило поділ потреб на матеріальні і духовні, які у свою чергу можуть класифікуватися за різними критеріями. Так, А. Маслоу виділяє п’ять видів потреб-цінностей, Ф. Херцберг — 16 чинників-мотиваторів.

Похідними від цінностей є соціальні норми. Під соціальними нормами розуміють приписи щодо поведінки, яка схвалюється суспільством. Це стандарти, що регулюють поведінку й суспільне життя відповідно до цінностей певної культури.

Як уже зазначалося, культура — дуже динамічне явище, вона постійно змінюється. Підґрунтям культурних змін стають відкриття й винаходи. Відкриття — це здобуття нових знань про світ і забезпечення ними людства. Винаходи — це нова комбінація культурних елементів, нові способи виготовлення речей (технології), нові форми державного управління.

Відкриття й винаходи є різновидами інновацій. Інновації — це створення чи визнання нових елементів у культурі. Інновації залежать від нагромаджених знань, які заново інтерпретуються й застосовуються на практиці.

Відкриття й винаходи можуть поширюватися на інші культури цілеспрямованим запозиченням, дифузією (стихійним проникненням, культурним контактом) і незалежними одне від одного одночасними відкриттями в різних країнах. Найчастіше культурні елементи розповсюджуються за допомогою дифузії. Каналами дифузії можуть бути туризм, торгівля, міграції, війни тощо.

Будь-яка культура намагається не лише запозичити необхідні їй елементи, а й захиститися від проникнення небажаних. Вибіркове ставлення до перенесення елементів однієї культури в іншу називається селекцією. Селекція може бути усвідомленою, ціле-
спрямованою або відбуватися стихійно.

Причинами селекції є ситуації, якщо:

• нові винаходи загрожують культурі, що сформувалася;
• члени суспільства не вважають за потрібне впроваджувати їх у свою практику;
• культура ще не готова для їх запозичення;
• ідеологія забороняє їх запозичення як «ворожих», «поганих» або «чужих».

З розвитком культури не всі її елементи змінюються однаково. За законом культурного відставання У. Огборна, зміни у сфері матеріальної культури відбуваються швидшими темпами, ніж у матеріальній сфері. Порушення рівноваги в розвитку культури призводить до соціальної дезорганізації, конфліктів, руйнації екологічної сфери тощо. Як правило, ціннісний світ людини не встигає пристосуватися до матеріальних змін, духовний світ молоді відстає від її матеріального стану. Це явище У. Огборн назвав культурним лагом.

Передавання культури одними поколіннями іншим через на-
вчання називається культурною трансмісією. Культурна трансмісія забезпечує неперервність культури, її спадкоємність. Від покоління до покоління мають передаватися насамперед базисні елементи культури. Спадкоємність забезпечується безпосереднім контактом живих носіїв культури, що виступають у ролі вчителів та учнів. Трапляється, що під час історичних катаклізмів (конфліктів, революцій, війн) гинуть хранителі культурних цінностей (окремі верстви, великі групи, цілі народи), тоді культурні зв’язки розриваються.

Завдяки культурній трансмісії кожне наступне покоління має можливість розпочинати з того, на чому спинилося попереднє, відкидаючи віджиле й додаючи нові знання до нагромадженого багатства. Якщо нових елементів культури додається більше ніж відкидається старих, — відбувається культурна акумуляція. Протилежне явище називають культурним виснаженням.

Взаємозв’язок різних частин чи елементів культури, що утворює певну цілісність, називається культурною інтеграцією. Культурна інтеграція відбувається завдяки схожості базисних елементів. Коли базисні елементи зазнають різноспрямованого впливу, то єдина культура може розпастися на багато культур, що називається диверсифікацією культури. Прикладом диверсифікації є поява множини субкультур.

Культурні відмінності можуть перетворитися на суперечності. Тоді виникає культурний конфлікт. Прикладом культурного конфлікту є аномія — порушення культурної єдності суспільства, що виникає за браком чітко встановлених соціальних норм. Як відомо, термін «аномія» був запроваджений у 90-ті роки ХІХ ст. Е. Дюркгеймом і означав розпад міцної системи моральних цінностей. Зростання в той час злочинності, кількості самогубств, розлучень було наслідком краху тієї частини культурної єдності, яка стосувалася культурних та сімейних цінностей.

Матеріали численних соціологічних досліджень культури дають змогу усунути суперечності, здійснити реальне програмування соціально-культурних процесів. В Україні розробляються такі програми, як «Молодь і дозвілля», «Комплексна програма естетичного виховання населення України», «Модернізація культурно-дозвільної мережі». Отже, соціологія сприяє культурним перетворенням суспільства.

Культурні зміни в матеріальній та духовній сферах зумовлюють перебудову інших сфер життєдіяльності суспільства. Так, поява сільськогосподарських і промислових технологій не тільки згуртувує, а й спричинює, на думку Н. Смелзера, глибокі зміни у сферах:

• політичній — від простих племенних чи сільських владних систем до складних систем виборчого права, політичних партій, представницької і громадянської бюрократії;
• освіти — зниження безграмотності і виховання економічно продуктивних навичок і вмінь;
• релігійній — відокремлення релігії від освіти, початок змін традиційних вірувань;
• сімейній — припинення утворення родинних і кланових об’єднань;
• стратифікації — посилення географічної та соціальної мобільності, що привело до розпаду фіксованих, жорстко приписуваних ієрархічних систем.

Проте, за У. Огборном, діє закон культуного відставання, згідно з яким зміни в матеріальній культурі відбуваються швидше ніж у нематеріальній. Порушення рівноваги в розвитку культури спричинюється до соціальної дезорганізації, конф­ліктів тощо.

У соціологічній науці існує кілька теорій пояснення характеру і рушійних сил розвитку культури суспільства. Так, основними принципами теорії еволюційного розвитку культури є постійна зміна культурних елементів і культурних комплексів до їх повного перетворення. При цьому зміни відбуваються від простого до складного, від однорідного до різнорідного. Перетворення культурних комплексів у соціальних інститутах веде до того, що з часом змінюється культурний зміст інститутів, а також їх ознаки і функції, що обов’язково зумовлює зміни в соціальній структурі суспільства.

Теорія еволюційного розвитку найбільш поширеною була в XIX ст. Її вперше систематизував Ч. Дарвін у праці «Походження видів…» (1859). Еволюційний метод широко використовувався О. Контом і Г. Спенсером  у вивченні питань культури і соціального життя. У праці «Курс позитивної філософії» О. Конт описав три стадії, через які, на його думку, проходить людство: теологічну, метафізичну та позитивну (наукову). Г. Спенсер процес соціальної еволюції розглядав як певну послідовність стадій, через які все суспільство рухається від прос­того до складного і від однорідного до різнорідного. Цим соціологам притаманний соціальний оптимізм, бо вони вбачали в суспільному розвитку лише процес просування до щастя і розвитку.

Серед сучасних учених домінує думка, що лінійного прогресу культури не існує. Так, О. Шпенглер, А. Тойнбі стверджують, що розвиток суспільства відбувається за циклами, в яких демократія і диктатура змінюють одна одну, і кожний культурний розквіт поглинає хвиля варварства.

Діалектичний підхід до проблем розвитку культури було започатковано І. Кантом і Г. Гегелем. Найбільш відомими їхніми послідовниками в соціології були представники франкфуртської школи — К. Маркс, Г. Маркузе та ін. Згідно з діалектичним підходом кожна культурна цінність і норма недовговічні, уже з моменту свого виникнення вони приречені на загибель, і їх розвиток має кілька стадій:

• зростання значущості і поширення;
• досягнення певної межі і початок конфлікту;
• закінчення існування, що означає не просто зникнення, а перехід у новий якісний стан.

Прибічники діалектичного підходу не визнають поступового розвитку культури по висхідній. Вони вважають, що розвиток культури відбувається стрибками з частими переходами від однорідності до різнорідності, від високих взірців — до примітивних і навпаки.