Соціологія вивчає суспільство крізь призму діяльності людей. Коли суспільство — це сукупність людей, які поєдналися соціальними зв’язками й відносинами, утворюючи соціальні спільноти і створюючи соціальні інститути, то культура — продукт їхньої діяльності, умова дальшого їхнього існування. Це:

¨ сукупність матеріальних і духовних цінностей, що відбивають певний рівень історичного розвитку даного суспільства і людини;

¨  рівень опанування того чи того виду знань або діяльності;

¨  сфера духовної життєдіяльності суспільства (система освіти, виховання, релігії, творчого творіння тощо);

¨  форми соціальної поведінки людини, зумовлені рівнем її виховання й освіти.

Термін «культура» (лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. До цього він використовувався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось — здобуття знань (cultura scientiae), удосконалення мови (cultura literatum), вироблення правил поведінки (cultura juris) тощо. Згодом цим терміном почали позначати всі ті зміни в навколишньому середовищі, що здійснюються, матеріальні й моральні цінності, що створюються не природою, а людьми (знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, взірці, норми, соціальний контроль тощо), те, що відрізняє людину від тварин, — людські якості, які не регулюються біологічними інстинктами, не успадковуються від природи, не передаються генетично, а формуються (під впливом досвіду, набутого людством) конкретною людиною в собі, в інших людях, у суспільстві в результаті соціальної взаємодії.

До культури належать також і ті явища, що поєднують природ­ний інстинкт людини і соціальний контроль над ним. Наприклад, здатність людини силою захистити особисту позицію в конфліктній ситуації і вміння стримати себе від насильницьких дій.

Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення різних цінностей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо.
У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в пред­метно-речових і знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.

Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книжок, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, за допомогою власної діяльності людина нагромаджує власний досвід, робить своїм здобутком культуру сім’ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.

Однозначне тлумачення культури неможливе, бо вона пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, набуваючи різних відтінків. Немає іншого терміна в соціології, котрий би так часто вживався і був таким значущим, як культура. Ще на початку століття Е. Тайлор визначив культуру (цивілізацію) як комплекс знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною—членом су-
спільства.

Поняття «культура» і «цивілізація» Е. Тайлор уживав як синоніми. Проте згодом чітко виявилися «виразки» цивілізації — термоядерна і біологічна зброя, екологічні кризи, Чорнобильська катастрофа, урбанізація з її крайнощами, наркоманія тощо. Усе, що в цивілізації спрямоване проти людини, її життя, фізичного й морального здоров’я, не може утворювати культуру. До неї належить лише те, що має розумні засади.

Н. Смелзер визначає культуру як систему цінностей, уявлень про світ і правила поведінки, однакові для людей, поєднаних певним способом життя. При цьому він наголошує, що культура створюється людьми і що культури навчаються. Отже, вона має відтворюватися кожним поколінням і передаватися від поперед­нього покоління до наступного.

О. Якуба вважає, що культура є якісною характеристикою окремих індивідів, спільнот, суспільства в цілому, вона відтворює міру їх прогресу, панування над силами природи і власними соціальними зв’язками й відносинами.

Н. Черниш наголошує, що культура — це складне динамічне утворення, яке має соціальну природу і знаходить свій вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження й розповсюдження матеріальних предметів, поширення засобів дій, ідей, ціннісних уявлень, які забезпечують взаємодію і взаєморозуміння в різних соціальних ситуаціях.

«Філософська енциклопедія» (1983 р.) дає, на нашу думку, найзмістовніше визначення культури як специфічного способу організації та розвитку людської життєдіяльності, відображеного в продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установок, у духовних цінностях.

Отже, нині фіксуються три основні сфери прояву людської культури — ставлення людей до природи, ставлення людей один до одного і ставлення людини до самої себе.

Як складне й багатогранне явище культура вивчається багатьма науками. Політологія вивчає політичну культуру, економіка — культуру виробничої діяльності, праці тощо. Соціологія має свій об’єкт і предмет вивчення (див. рис.). Її цікавить культура як система явищ, процесів, відносин, що є результатом соціальної взаємодії і якісно відрізняє людину від іншого живого світу; культура як соціальний механізм взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізм, що допомагає їм співіснувати, зберігати свою цілісність, притаманні їм цінності, переконання, традиції, норми поведінки, спосіб життя.

У вітчизняній соціології сформувалося кілька підходів до вивчення культури. Предметом соціологічного дослідження культури може бути:

• уся система культури як єдине ціле чи будь-який її вид, що розглядається у взаємодії з іншими суспільними системами;
• кожний з елементів соціодинаміки культури, культурної комунікації, що вивчаються у співвідношенні з іншими елементами культури чи з іншими суспільними системами.

Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:

¨  культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура наявна в усіх без винятку сферах суспільного життя;

¨  культура завжди зв’язується з творчою діяльністю й у своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід’ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворювальної діяльності в розв’язанні насущних проблем;

¨  культура вивчається як сукупність моральних і матеріальних цінностей;

¨  культура розглядається як специфічний прояв ціннісного ставлення індивіда до всесвіту і сфер людської діяльності (естетичний компонент);

¨  культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб’єкта культурно-історичного процесу.

 

 

Соціальна сутність культури

Оскільки культура є складовою будь-якої суспільної праці, то її можна сприймати як:

• міру суспільного прогресу;
• ступінь втілення гуманістичних цілей;
• особливу форму поєднання багатства, нагромадженого в минулому, і цінностей сьогодення.

Засаднича ідея соціологічного вивчення культури полягає у визначенні її місця і функцій у життєдіяльності індивіда, окремих спільнот, суспільства, у суспільних перетвореннях.

Як уже зазначалося, поняття культури так само широке, як і поняття суспільства, бо культурне пронизує суспільне в усіх його формах і протягом усієї історії людства. У всіх сферах соціуму є обов’язковою наявність компонентів культури, а отже, культура є надзвичайно різноманітною.

Термін «культура» використовується соціологією в різних аспектах. У широкому розумінні термін «культура» вживається на позначення системи взаємодії (методи, форми, взірці, засоби, орієнтири) окремих людей, соціальних груп, суспільства в цілому із середовищем існування (природним і соціальним), яку вони генетично не успадковують, а створюють у соціальному житті, засвоюють як досвід попередніх поколінь і використовують для підтримки певних структур соціальної діяльності.

У вузькому розумінні культура — це система цінностей, переконань, зразків та норм поведінки, визнаних певною людиною, соціальною групою, суспільством. Останнє визначення не суперечить попередньому, а доповнює його, бо культурою є не самі норми, цінності, а саме норми й цінності як засоби, що забезпечують підтримку соціальної діяльності, її розвиток.

Як стверджує М. Вебер, у цінностях у концентрованому вигляді відбивається сенс культури (не в результатах творчої діяльності, навіть не в її процесі, а саме в цінностях).

М. Лапін гадає, що система цінностей утворює внутрішній стрижень культури, моральну квінтесенцію потреб і інтересів індивіда і соціальних спільнот. Культура у свою чергу справляє зворотний вплив на соціальні інтереси і потреби, стаючи одним з найважливіших мотиваторів соціальної дії, поведінки індивідів.

Учені виокремлюють такі три складові предмета вивчення соціології культури:

1) суспільство як соціокультурна система (рівень сукупної людини) і субкультури спільнот, що належать до неї;

2) культура соціальної організації (уся сукупність організацій, в яких діє сукупний працівник);

3) культура людини-індивіда, що включає такі сфери, як наука, мистецтво, освіта й виховання.

Для більш чіткого окреслення предмета вивчення соціології культури, потрібно визначитися із соціальними функціями, що їх виконує культура. Зі сказаного раніше випливає, що культура самодетермінується знаннями, цінностями, нормами і взірцями як основними соціальними утвореннями, що орієнтують людину в її поведінці, діяльності, взаємодії з іншими людьми. За Я. Щепанським, взірець — це культурне утворення, що визначає, як індивід має реагувати на ситуацію, важливу для нього самого та інших членів групи, щоб поводитися відповідно до очікувань і не потрапити в конфлікт. Орієнтуюча засада культури є водночас упорядковуючою, організуючою засадою, бо будь-яка організація намагається звільнитися від хаосу, підвищуючи тим самим ефективність людської діяльності й поведінки. Отже, основною функцією культури на рівні суспільства є забезпечення взаєморозуміння людей на основі спільних цінностей і пропонування ефективних способів організації множини соціальних взаємодій (діяльності, поведінки).

На рівні соціальної організації головна функція культури — підвищення ефективності діяльності, трудової поведінки людей у межах організації.

На рівні індивіда основною функцією культури є уникнення суперечностей і забезпечення соціалізації особистості, залучення її за допомогою відповідних механізмів до цінностей, знань, норм, соціальних взірців поведінки, що є актуальними на даний момент.

Культура своїми механізмами встановлює цінності та їх основ­ні критерії. Такі цінності зв’язані з культурною орієнтацією, цілеспрямованістю дій людини. Вони стосуються уявлень, взірців поведінки, предметів культури, традицій у процесі особистого та групового вибору і є базовими елементами культури особистості, певної спільноти, суспільства.

Проте людина орієнтується на цінності та норми одночасно. Норми — це схвалені в суспільстві моделі відносин і поведінки людей у певних сферах діяльності й ситуаціях. За Н. Смелзером, норми — це правила поведінки, очікування та стандарти, що регулюють взаємодії людей. Вони (разом із цінностями) як складові культури впливають на стиль поведінки індивідів, організацію різ­них видів соціальної діяльності і принципи їх оцінки, у чому й виявляється ціннісно-нормативне регулювання культури.

Культура як певна система ціннісних комплексів здатна бути регулятором індивідуальної та групової поведінки. Вивчаючи це питання, Е. Дюркгейм наголошував, що суспільство існує лише там, де є спільна система цінностей і норм, що її як загальнообов’язкову визнає більшість громадян, тобто уявлення про цінності та їх втілення в моральних відносинах є колективним.

Дещо інший підхід демонструє М. Вебер, який на перший план висуває не колективні уявлення, а ціннісні орієнтації особистості в системі соціальних дій, сенс, який соціальна дія має для її суб’єкта. Він додержувався думки, що типовими зразками орієнтацій у різних сферах життя є етичні вчення головних світових релігій.

Ідеї М. Вебера розвинули американський соціолог Т. Парсонс та його учні. Т. Парсонс розглядав культуру як у певний спосіб організовану систему цінностей, що відповідає потребам, без якої не можуть бути реалізовані соціальні дії; як комплекс ідеальних зразків (норм, традицій тощо), що обмежують і спрямовують вибір, надають йому сенсу. Культурні зв’язки відтворюють історич­ний досвід як цінність, котра засвоюється індивідом, стає здобутком його духовного світу і спрямовує його соціальні дії.

Через цінності культура спрямовує соціальні дії, поведінку людини, впливає на всі соціальні процеси в суспільстві, виконує регулятивну функцію. Окрім того, культура зберігає і передає з минулого в сучасне, із сучасного в майбутнє соціальні цінності, людський досвід, врізці поведінки, тобто виконує трансляційну функцію. Разом з тим вона добирає з успадкованих складових елементів необхідні для розв’язання завдань наступних етапів розвитку суспільства, відбраковує морально застарілі й цим виконує селекційну функцію. Динаміка елементів певної культури, взаємодія її з іншими культурами сприяє оновленню соціальних цінностей та норм, їх прогресивним змінам, що є підґрунтям для реалізації інноваційної функції. Набуття й засвоєння культури є соціалізацією особистості людини. Саме опанування культури робить людину людиною, а отже, реалізує освітньо-виховну функцію. Окрім того, саме культура допомагає спілкуватися людям, ліпше пізнавати один одного, ті соціальні явища і процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто виконує комунікативну й пізнавальну функції.

Особливого значення нині набуває інтегративна функція, бо саме культурні заходи об’єднують людей, створюють умови для їхнього знайомства, ліпшого порозуміння. На думку Я. Шепансь­кого, культура справляє надзвичайний вплив на життєдіяльність суспільства через соціалізацію й формування особистості людини, створення й упровадження цінностей, формування взірців діяльності та поведінки, створення моделей інститутів та соціальних систем.

У загальній соціалізації особистості, інтегруванні її в соціальне життя провідну роль відіграє соціалізація саме засобами культури, що означає не тільки навчання розуміння культури, а й уміння жити у світі культури, володіти механізмами і засобами впливу на свою долю і на майбутнє суспільства.

Соціалізація — кумулятивний процес засвоєння людиною культури, соціальних ролей і норм, накопичення соціальних навичок, що починається з народження людини і закінчується лише зі смертю. Протягом усього життя людині доводиться, просуваючись соціальними та професійними щаблями, міняти соціальні ролі, свої погляди на життя, правила поведінки, смаки тощо. Завдяки соціалізації людина з біологічної істоти перетворюється на соціальну, досягає соціальної зрілості, тобто інтерналізує (засвоює) соціальні цінності та взірці поведінки й адекватно виконує ролі дорослого члена суспільства.

Усе необхідне для соціалізації людини закладається в її генах, проте для реалізації цього процесу потрібні відповідні соціальні умови, належне соціальне середовище. Якщо такі не створюються, потенційні можливості людини залишаються нереалізованими, вона не може перетворитися з біологічної істоти на соціальну. Прикладом цього є так звані феральні люди — істоти, що були виховані в ізоляції від нормального соціального середовища. Цей термін запровадив шведський учений Карл Лінней, а вперше життя людських дітей, вихованих дикими звірами, почав вивчати 1940 року американський соціолог Кингслі Девіс.

Феральні люди не можуть стати повноцінними членами суспільства, бо процес соціалізації настав у них дуже пізно. Соціалізація має починатися в ранньому дитинстві, коли на 70% формується особистість людини. У дитячі роки закладаються підвалини соціалізації, а на наступних етапах життя вона тільки триває. Дитина, що потрапила в ізоляцію від інших людей, соціально гине, хоч доросла людина за такої ізоляції може соціально розвиватися ще успішніше.

Отже, початок соціалізації та її продовження — це якісно різні етапи. Діти й дорослі перебувають на різних полюсах процесу соціалізації, і їх відрізняє опанування соціальних ролей.

Агентами соціалізації є як індивіди, так і установи, які відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей.

Оскільки соціалізація поділяється на первинну, що стосується безпосереднього оточення людини, і вторинну, що стосується опосередкованого чи формального оточення, то відповідно різняться й агенти.

Агенти первинної соціалізації — це такі, хто підтримує з людиною тісні особистісні стосунки (батьки, родичі, друзі). Агенти вторинної соціалізації зв’язані з людиною формально-діловими стосунками. Агенти первинної соціалізації справляють широкий, багатофункціональний вплив на особистість, вторинної — виконують лише одну-дві функції. Вторинними агентами можуть бути як установи в цілому, так і окремі представники цих установ (лікар, учитель, міліціонер тощо). Сім’я — єдиний агент, який справляє вплив на людину протягом усього її життя.

У молодіжному віці (від 13 до 19—27 років) соціалізація набуває активного характеру, але вона часто ускладнюється через невідповідність високого рівня прагнень і низького соціального статусу, суперечність між орієнтацією на самостійність і залежністю від думки й поведінки однолітків.

Ролевий діапазон у молоді дуже обмежений, у неї менший обсяг прав і обов’язків проти дорослих, і розв’язання проблем, які постають перед молоддю, уможливлюється переважно в зрілому віці, тобто йдеться про так зване ролеве безправ’я, або ролевий конфлікт. Соціологічним критерієм зрілого віку є економічна, політична й соціальна незалежність, яка полягає в тому, що людина сподівається лише на власні сили і не шукає підтримки в оточення.

Молода людина вважається самостійною, якщо вона може:

• сама себе забезпечити засобами до існування;
• розпоряджатися грошима незалежно від інших;
• самостійно обирати спосіб життя;
• проживати окремо від батьків.

У зрілому віці соціалізація є найбільш активною, бо саме в цей період засвоюється найбільша кількість соціальних ролей, остаточно визначаються права та обов’язки, потреби й засоби їх задоволення.

Завершується активний період соціалізації з виходом на пенсію. У цей час людина втрачає свою основну роль — виробника матеріальних і моральних цінностей — і перетворюється на пасивного споживача.

Літня людина так само безсила, беззахисна і нездатна до актив­них дій, як і дитина, але на відміну від дитини не є головним об’єктом турботи для інших членів сім’ї. Вихід на пенсію лишає особу можливості активного й вільного пошуку засобів до існування, хоч люди похилого віку ще певний час можуть бути гідними партнерами чи конкурентами представникам інших соціальних груп на ринку праці, у системі культури й освіти, веде­нні домашнього господарства, міжособистісному спілкуванні. Однак у всіх цих сферах їхня роль стає мінімальною: на роботі літніх звільняють першими, а наймають останніми; у домашньому господарстві їм залишають найпростіші функції (замітати підлогу, мити посуд), вирішення всіх принципових питань сімейного життя молоді люди залишають за собою. Між іншим, як це не парадоксально, у примітивних суспільствах старі люди є дуже шанованими, бо їх цінують як носіїв знань і життєвого досвіду. В індустріальному і постіндустріальному суспільствах — усе навпаки.

Перехід з фази зрілості у фазу старості супроводжується звуженням соціального статусу, зниженням працездатності, зміною соціального оточення. Нова роль вимагає від літньої людини нового процесу адаптації, а біологічне старіння організму значно зменшує резерви такої адаптації. Через це виникає почуття не-
впевненості й недоцільності власного існування.

Психологічний дискомфорт загострює й фізичні недуги.

Трагічність становища людей похилого віку в сучасному українському суспільстві посилюється ще й тим, що за своє довге трудове життя кожний з них дав суспільству незрівнянно більше ніж отримав нині від нього у вигляді мізерної пенсії.

Отже, вихід на пенсію породжує ще й відчуття соціальної неповноцінності, матеріальної залежності від дітей, родичів, від благодійних «подачок», що морально принижує людину. Як-то кажуть, «стара людина — це ніби дерево, яке вже не цвістиме і не даватиме плодів, а тому нікому більше не потрібне». Тож, проблеми, зв’язані із соціальним захистом літніх людей (як і інших знедолених соціальних груп), є також предметом вивчення соціології і якоюсь мірою соціології культури.

Важливими функціями соціології культури є соціальна оцінка якісного становища суспільства через визначення місця даної країни у світовій культурі, а також здійснення соціологічного виміру культури, тобто окреслення реальних меж її існування в різних сферах соціуму, міри її впливу на всі складові суспільства.

З’ясування цих функцій дає змогу сформулювати чіткіше сам предмет соціології культури, закономірності й механізми функціонування та розвитку культури як ознаки соціальної системи.

Соціологія культури досліджує місце й роль культури в суспіль­ній системі, культурну діяльність та культурний рівень різних соціальних груп, становище і функціонування соціальних інститутів і організацій культури, різні форми поширення стійких соціальних відносин індивідів, груп, суспільства в цілому з природним та соціальним оточенням, динаміку розвитку цих відносин, що дає змогу визначити рівень культури тих чи тих суб’єктів і робити висновки щодо їх прогресу або регресу.