Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, сприймається як головна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство — економічна, соціальна і правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.

У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий устрій. Каста (від португ. caste — рід, покоління) — замкнута спільнота людей, зв’язаних походженням чи правовим статусом, належність до якої успадковується. Це соціальна група (страта), членом якої людина стає з народження, перейти до іншої касти вона не має права. На думку М. Вебера, каста є формою ранжирування за критерієм престижу. В Індії налічується чотири основні касти: священиків, воїнів, купців, робітників та селян — і близько 5 тис. неосновних каст і підкаст. Саму касту визначає передовсім фах, який переходить від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, регулюючих поведінку саме в цій касті.

Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та законами і згідно з ними посідають певне становище в ієрархічній структурі суспільства. За М. Вебером, верства — це спільнота людей, заснована на уявленні про честь, з відповідним специфічним стилем життя, до якого входить набір звичок, цінностей, вірувань тощо. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV—XV ст., коли суспільство поділялося на вищі верстви (дворян, священнослужителів) і нижчі (ремісників, купців, селян).

Промислова революція XVIII—XIX ст. зруйнувала цю систему і зумовила формування класів. Клас — головний елемент стратифікації капіталізму. Це велика група людей, що мають однаковий соціально-економічний статус у системі соціальної стратифікації. Отож, термін «клас» на відміну від «верстви» не просто віддзеркалює соціальні «перегородки», привілеї та умовності, а включає показники економічного становища людей. Один клас від іншого (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такими характеристиками, як багатство, солідарність, влада тощо.

Марксисти-ленінці розглядали термін «клас» як економічну категорію (альтернативного підходу, згідно з яким клас не є винятково економічним явищем, додержуються деякі американські соціологи).

К. Маркс розрізняв класи відносно власності на капітал і засоби виробництва, поділяючи населення на тих, хто має власність, і тих, хто її не має, — на капіталістів і пролетарів. Селяни й дрібні власники не підпадали під цю класифікацію. Вони були, на думку Маркса, «пережитками» докапіталістичної економіки і мали з часом зникнути.

В. Ленін соціальним класом уважав велику групу людей, що відрізняються від інших місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці і способами отримання та розмірами тої долі суспільного багатства, яку вона має.

За І. Уорнером, соціальний клас — це група людей, що відносять себе до певної позиції в системі соціальної ієрархії: вищий — вищий, нижчий — вищий, вищий — середній, нижчий — середній, вищий — нижчий, нижчий — нижчий.

За М. Вебером, класи — це агрегати людей, які мають однакові життєві шанси. Він поділяв населення на класи відповідно до різних «життєвих шансів». В одного класу головне — капітал, в іншого — кваліфікація. Усе населення М. Вебер класифікував так: 1) власники; 2) інтелектуали (адміністратори і менеджери); 3) дрібна буржуазія (дрібні підприємці й комерсанти); 4) робіт­ники.

Особливого значення М. Вебер надавав такому критерію стратифікації, як соціальна репутація, чи статус.

Сучасні соціологи додержуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:

• тип економічної діяльності — від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на нижніх;
• величина доходу — від мільярдів доларів до нуля;
• тип і рівень освіти — від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі — значно більше важить престижність вузу);
• місце проживання — від привілейованих районів до трущоб;
• тип організації дозвілля — від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних завулках.

Існує поняття абстрактного соціального класу — це сукуп­ність індивідів, що відрізняються наявністю характеризуючих їх об’єктивних атрибутів соціальної позиції, проте, на відміну від соціального класу в його соціологічному розумінні, не маючих почуття ідентифікації з іншими членами цієї сукупності, не усвідомлюючих спільності власних інтересів, не володіючих власною організацією.

На противагу абстрактному соціальному класу, за Дж. Г. Мі­дом, клас соціальний у його соціологічному розумінні є конкретним, тобто це — група людей, що функціонує як соціальна одиниця, і її члени перебувають у безпосередній взаємодії.

У межах одного класу може існувати кілька страт чи прошарків. Окрім загальнокласових рис їм притаманні деякі специфічні ознаки (наприклад джерело доходу). Прошарок складається з осіб однакового соціального статусу.

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість. Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв’язку із цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури, який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонаправлених дій різних соціальних прошарків, зумовлених суперечністю їхніх інтересів, — у демократичній класовій боротьбі.

У теорії індустріального суспільства демократична класова боротьба — це боротьба, що ведеться в межах даної демократії через використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних договорів.

Результати соціологічних опитувань свідчать, що люди болісно сприймають соціальну нерівність. Своє місце в соціальній ієрархії вони часто вважають несправедливим. Відчувається антагонізм між вищими і нижчими прошарками. Державні діячі докоряють трудящим за «нерозуміння» суспільних цілей і завдань, небажання «трохи потерпіти», а ті звинувачують управлін­ців і політиків у некомпетентності, егоцентризмі, зажерливості, корупції.

Але те, що за явно вираженого невдоволення соціальною нерівністю революції, громадянської війни, однак, не відбувається, є результатом дії соціально-нормативної системи, соціальних інститутів, які спонукають людей з розумінням сприймати ті чи ті державні управлінські принципи та дії. Кожне суспільство робить це по-своєму. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури: хто в якій сім’ї народився, той несе відповідний статус до кінця своїх днів (раб, кріпак, патрицій тощо). За додержанням цього правила стежила вся система соціальних інститутів: суд, уряд, армія, церква.

У кастовій суспільній системі в ролі основних інститутів виступають держава і релігія, які використовують силу влади, зброї, ідеологічного тиску для забезпечення привілеїв вищим прошаркам. Ці інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов’язки членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Відхилення від приписуваних законами зразків поведінки карається певними санкціями.

У сучасному суспільстві, хоч усі люди мають формально рівні права з народження, суспільство, як і раніше, підтримує й охороняє свою ієрархію. Так, інститут власності підтримує право на спадок, а отже, робить неоднаковими шанси на збагачення людей, що народилися в бідних і багатих сім’ях. Інститути освіти дають можливість здобути освіту, а потім виконувати престижні види діяльності не тільки людям з високими розумовими здібнос­тями, а й просто багатим, які можуть за освіту заплатити. Політичні інститути формують еліту, котра має право на владу, на управління людьми.

Однак ієрархічна структура не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона змінюватиметься за рахунок дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення — трудящих. А це призводитиме до напруження у відносинах між вищими й нижчими стратами, яке може перерости у відкриту боротьбу за перерозподіл багатства. Тому досить націоналізувати багатство меншості, зазначав К. Маркс, і буде встанов­лено соціалізм. П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, також був схильний гадати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше за нижню. Проте зростання багатства й влади не безмеж­не. На думку П. Сорокіна, існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без ризику катастрофи. З наближенням суспільства до такої позначки розпочинаються реформи, спрямовані на перерозподіл національного доходу через податки, зміни в економічній та політичній сферах або інші дії для стримування згубної тенденції.

Отже, стабільність суспільства залежить від конфігурації соціальної стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про наявність соціального напруження в суспільстві, що може завершитися соціальною катастрофою. Навпаки, розширення профілю по горизонталі свідчить про стабілізацію суспільних відносин. Важливо, щоб ця стабілізація досягалася не стихійно, а внаслідок дії соціальних інститутів.

Проте, на думку П. Сорокіна, розширення профілю стратифікації теж не повинно бути надмірним. Нерівність — це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже, забирає в суспільства важливу рушійну силу.

Більш важливим чинником функціонування і підтримки стабіль­ності суспільства є досягнення класової гармонії, консенсусу, що означає злагоду, підґрунтям якої є схожість поглядів і орієнтацій стосовно значущих цінностей, цілей, норм, правил поведінки, ролей, владних відносин тощо між індивідами, соціальними групами і спільнотами.