Як уже було сказано, існує багато теоретичних парадигм суспільства, різних тлумачень його сутності. Проте спільним є системний підхід до розгляду суспільства як цілісної сукупності елементів, що перебувають у тісному взаємозв’язку.

Система — це певним чином упорядкована множинність взаємозв’язаних між собою елементів, які утворюють єдине ціле.

Соціальна система — це ключове поняття сучасної соціології, воно має великі пізнавальні можливості. Щоб не вивчати все розмаїття різних соціальних груп (колективів, спільнот), кожна з яких має свої специфічні риси, соціологи використовують загальне поняття «соціальна система», яке виражає найсуттєвіші риси різних соціальних груп. Суспільство також аналізується як особливий тип соціальної системи — макросистема. Основою суспільства як соціальної системи є індивіди, соціальні дії, взаємодії та відносини, що є стійкими і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Засадничим у системному підході до вивчення суспільства є прагнення об’єднати різні знання про суспільство в цілісну систему, яка б могла стати універсальною теорією суспільства.

Проте яке б тлумачення не бралося в основу соціологічного аналізу, усі вони одностайні в тім, що функціонування суспільства можливе тільки за умови дії індивідів. За влучним висловом К. Маркса, суспільство є результатом цієї дії. Жодні соціальні сис­теми, жодні зіткнення інтересів не спричиняться до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб’єкти-індивіди. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах даної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв’язків індивідів, їхні дії і взаємодії є центральними в соціологічній науці.

Соціальні зв’язки зумовлюють спільну діяльність індивідів у конкретних спільнотах у конкретний час для досягнення конкрет­них цілей. Вони мають об’єктивний характер, оскільки їх диктують соціальні умови, в яких діють індивіди і які диктуються ними, а їхня сутність проявляється у змісті й характері цих дій.

Соціальна дія є одним з найпростіших елементів соціальної системи, одиницею соціологічного аналізу.

Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обґрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, — людська поведінка, якій суб’єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений назвав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування.

Отже, на думку М. Вебера, соціальна дія має принаймні дві необхідні ознаки: по-перше, вона повинна мати суб’єктивну мотивацію індивіда чи групи, бути усвідомленою; по-друге, орієнтованою на минулу, нинішню чи очікувану в майбутньому поведінку інших людей (друзів, рідних, колег тощо).

Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.

Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо буде досягнуто мети. Мета — це очікуваний наслідок задоволення потреби.

Формування особистої мети, спрямованої на задоволення влас­ної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.

У реальному житті, за М. Вебером, наявні різні типи дій:

• цілераціональні, орієнтовані на очікування певної поведінки інших людей і стану об’єктів зовнішнього світу, побудовані на свідомому виборі засобів досягнення усвідомлених цілей з визначенням усіх можливих побічних наслідків власної поведінки. Вони характеризуються досконалим розумінням, чого саме хоче людина, якими засобами буде цього досягати, які можуть бути наслідки;
• ціннісно-раціональні, пов’язані з вірою в етичну, естетичну, релігійну чи якусь іншу самодостатню цінність (гідність, добро, обов’язок, честь) певної поведінки незалежно від її успіху.
• традиційні, що базуються на звичках людей, а не на сенсі, і відбуваються за давно засвоєним взірцем. Вони частіше перебувають на межі або й за межами неусвідомленого і є автоматичною реакцією на звичні подразники згідно з певною установкою. Це настільки глибоко засвоєні стереотипи поведінки, що вони вже не потребують перевірки на істинність;
• афективні, що ґрунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак, нерідко виступають як свідома емоційна розрядка. Їм притаманний потяг до невідкладного задоволення пристрасті, прагнення негайної помсти тощо.

Зазвичай цілеспрямовані дії створюють найбільше шансів для ефективного розв’язання проблем. Проте ймовірність реалізації того чи того типу мотивації соціальної дії залежить як від особливостей індивіда, його культури, освіти, інтелектуальних можливостей, так і від типу суспільства, соціокультурного середовища, масовості поширення певних видів мотивацій. Мотиви стимулюють одні дії та стримують інші. Кожній своїй дії людина надає певного сенсу, мотиву. Який сенс людина бачить, на які цінності орієнтується, такий світ вона творить.

У кожному суспільстві домінує один із цих кількох різновидів дій, він і визначає відносини панування, підпорядкування, а також характер самого суспільства. Домінування традиційних і афективних дій формує традиційне суспільство, цілеспрямованих і ціннісно-раціональних — індустріальне.

Для ліпшого розуміння функціонування суспільства треба докладніше розглянути його взаємодію з індивідами, взаємодію самих індивідів і груп.

Вихідним у визначенні соціальної системи є тлумачення її як «системи соціальної взаємодії множинності індивідів». Соціальними взаємодіями є взаємозумовлені соціальні дії, пов’язані причинною залежністю, за якої дії одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб’єктів.

Отже, окремі соціальні дії є ланками системи, яка називається взаємодіями. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Людина, спілкуючися з друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб’єк­том соціальних взаємодій.

Соціальні взаємодії — це форма соціальних зв’язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція». Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на величину інших перемінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінкових установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є складнішими за соціальні дії. До соціальних взаємодій належать окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо.

Соціальна взаємодія відрізняється від дії зворотним зв’язком. Дія індивіда може бути спрямованою і не спрямованою на іншого індивіда. Тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об’єкт), ту, яка породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати як соціальну взаємодію.

Отже, взаємодія — двобічний процес обміну діями між людьми.

Дії поділяються на такі види:

• фізичні (передавання книжки, написання листа);
• вербальні, чи словесні (образа, привітання);
• жести (усмішка, рукостискання);
• розумові (внутрішні міркування, роздуми).

Перші три види відповідають критеріям соціальних дій М. Ве­бера: вони усвідомлені, мотивовані, орієнтовані на іншого. До соціальних взаємодій не входить останній вид дій (хіба що крім прямого передання думок телепатами). У цьому контексті соціальні взаємодії поділяються на фізичні, вербальні, жести.

Соціальні взаємодії здійснюються в різних сферах: економічній, професійній, сімейно-родинній, демографічній, політичній, релігійній, територіально-поселенській.

Взаємодія є способом, за допомогою якого партнери узгоджують свої цілі й засоби їх досягнення, здійснюють розподіл дефіцитних ресурсів (дефіцитними вони стають, оскільки є обмеженими і тому не можуть бути поділені порівну між усіма) тощо.

Прийнято розрізняти такі форми взаємодій: кооперацію, конкуренцію, суперництво і конфлікт.

Кооперація — це взаємодія індивідів чи груп, об’єднаних розв’язанням спільних завдань. Кооперація виникає там і тоді, де і коли стає очевидною перевага об’єднаних зусиль над індивідуальними. Кооперація передбачає поділ праці.

Конкуренція — це нормативно регульований соціальний процес, в якому індивіди чи групи прямують до тієї самої мети, досягнення якої одними (на відміну від кооперації) вилучає інших. Конкуренція — це особливий тип боротьби, морально і юридично визнаної суспільством, метою якої є отримання певного зиску, прибутку, доступу до дефіцитних цінностей (грошей, популярності, престижу, влади).

Суперництво — боротьба за суспільне (групове) визнання особистих досягнень і якостей.

Конфлікт (від лат. сonflictus — зіткнення) — це будь-які види боротьби між спільнотами чи індивідами з метою досягнення або утримання якихось об’єктивних цінностей (засобів виробництва, економічної позиції, статусу, влади тощо), підкорення, нейтралізації чи усунення дійсного або уявного суперника; чинення опору існуючим у суспільстві відносинам панування та підлеглості тощо. Основою розвитку конфлікту є зіткнення протилежних інтересів, цілей, поглядів, ідеологій між індивідами, соціальними групами, намагання задовольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших. Конфлікти можуть виникати і в кооперації, і в конкуренції. Змагання переходить у зіткнення, коли конкуренти намагаються перешкодити або усунути один одного від боротьби за володіння дефіцитними цінностями. Коли рівні суперники, наприклад держави, змагаються за ринки збуту, за дефіцитні ресурси мирним способом — це конкуренція, а коли це відбувається за допомогою зброї, то виникає конфлікт — війна.

Близьким до поняття «конфлікт», але не зовсім тотожним за змістом є поняття «ворожість». Ворожість — це радше психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки.

Широке використання всіх цих термінів як фактичних синонімів пояснюється насамперед тим, що виокремити їх у «чистому» вигляді в поведінці людини чи соціальної групи практично неможливо. За будь-якого конфлікту ми завжди натрапляємо й на конкуренцію (суперництво) когось із кимось і на ворожість до когось тощо.

Соціальні конфлікти бувають різними (див. рис.) та існують на різних суспільних рівнях. На макрорівні вони виникають на підставі об’єктивних суперечностей. На мікрорівні конфлікти зумовлені зіткненням групових чи особистих інтересів у процесі діяльності окремих індивідів, які додержуються різних ціннісних орієнтацій чи норм поведінки.

 

Класифікація конфліктів

Як уже зазначалося, індивіди є основою суспільства. Кожен з них має власні інтереси і прагне у своїх діях більшої свободи. Однак умовою ефективного функціонування суспільства є його стабільність, котра забезпечується запровадженням єдиних норм, правил, принципів, законів соціальної поведінки, які певною мірою обмежують свободу дій окремих індивідів. У цьому полягає основна суперечність у взаємовідносинах індивіда й суспільства; вона властива будь-якому типу суспільства, і кожне суспільство вирішує її по-своєму. За тоталітарної системи особистий інтерес підпорядковувався суспільному, який у свою чергу ототожнювався не тільки із загальнодержавним, а часто навіть і з груповим. Наслідком стала деформація як особистих, так і суспільних інтересів.

З демократизацією суспільства робиться спроба розв’язати цю суперечність розмежуванням цивільного права, що захищає інтереси особистості, її свободу, і державного права, яке захищає національно-державні інтереси, утворюючи відповідні інститути.

Досить глибокими також є суперечності між структурою потреб особистості, яка швидко змінюється, і схильною до стабільності соціальною структурою суспільства. Її складові — соціальні інституції, ціннісно-нормативні системи — мають бути стій­кими, щоб забезпечити умови соціалізації особистості, засвоєння нею нагромадженого досвіду, знань. А потреби людей під впливом НТП, розвитку принципів плюралізму, демократизації суспільних відносин змінюються і кількісно, і якісно. Старі соціальні структури тиснуть на особистість, не дають їй змоги задовольнити нові потреби і цим викликають невдоволення, а воно може спонукати індивідів до активних дій.

Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різноманітних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може спричиняти різні наслідки: він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос.

Досвід радянського суспільства не сприяв формуванню культури конфлікту. Тоталітарний режим, що мав один центр влади — державу, формував ставлення до конфлікту як до безсумнівно шкідливого явища незалежно від його суті та форми. У плюраліс­тичному модернізованому суспільстві конфлікт — це звичайне явище, і його розв’язують спеціальні інституції, які намагаються зняти напруження на ранніх стадіях конфлікту через компроміс, домовленість сторін, формування нової соціальної якості тощо. Держава втручається тільки тоді, коли конфлікт загрожує прямим насильством одних членів суспільства над іншими.

Природу конфліктів вивчали ще М. Вебер і Е. Дюркгейм. Нині заслуговує на особливу увагу концепція Р. Дарендорфа. Конфлікт Р. Дарендорф розглядає в контексті соціального, тобто тих функціональних та нормативних аспектів, які відбивають структуру людських цінностей. Будуючи концептуальну модель конфлікту, учений виокремлює три типи змінних:

• група;
• вид суперечності;
• причина.

Під групою розуміють сукупності людей, реальні чи можливі взаємовідносини яких стосуються цілей, потреб і ресурсів. Прикладом можуть бути сім’ї, трудові колективи, класи, нації. Отже, конфліктуючими групами є об’єднання людей, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у конфлікті і ставлять собі соціально значущі цілі.

Агентами конфлікту є:

¨   первинні групи, що безпосередньо конфліктують;

¨   вторинні групи, що підбурюють і розпалюють конфлікт, а самі намагаються не брати прямої участі в ньому, хоча згодом можуть і безпосередньо втягнутися в конфлікт, тобто перейти в первинну групу;

¨   треті сили — заінтересовані в успішному розв’язанні конфлікту.

Дуже важливою в усіх типах конфліктів є сутність, соціальна значущість суперечностей, які спричинили конфлікт. Саме це визначає ставлення сторін до конфлікту, ступінь його запеклості й непримиренності.

Можливі різні варіанти поведінки сторін у конфлікті:

• досягнення мети за рахунок іншої групи, а отже, посилення конфлікту;
• підпорядкування іншій групі, що трохи послаблює, але не розв’язує конфлікт;
• зовні мирне завершення конфлікту, але зі збереженням зони агресивності, що загрожуватиме відновленням конфлікту будь-якої хвилини;
• активна співпраця для розробки рішення, що повністю задовольнило б обидві сторони.

Велике значення має аналіз причин конфліктів. Учені виокрем­люють три види таких причин:

1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами);

2) агресивні настанови, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки;

3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого неприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та інших цінностей.

Сприятливими умовами для розгортання конфлікту є також структурна диференціація, особистісні відмінності, порушення нормальних комунікативних структур, деціфит ресурсів, ідеологічні суперечки, потяг до соціального домінування тощо.

Остання умова з давніх-давен цікавила всіх дослідників людського суспільства. З наявного в будь-якому суспільстві нестрим­ного прагнення окремих особистостей чи соціальних груп до соціального домінування вчені зробили такі висновки:

¨   людські істоти від природи схильні формувати соціальну ієрархію і боротися за пріоритетні позиції в ній;

¨   будь-якій ієрархії соціального домінування завжди притаманна певна міра внутрішнього напруження, а тому в суспільстві завжди будуть незадоволені цією ієрархією, котрі намагатимуться її змінити;

¨   природна схильність до соціального домінування змушує людей конкурувати за право посісти ліпшу позицію безпосередньо в соціальних організаціях;

¨   дії для досягнення соціального домінування можуть призвести до соціального конфлікту.

Дія чи протидія в соціальному конфлікті ґрунтується на здатності та бажанні його учасників використовувати силу. Сила — це статус, кошти, союзники. Усе те, що допомагає індивідам реалізувати їхні цілі, уможливлює втручання в дії інших людей, є потенційним ресурсом. Це соціальні навички індивідів, особлива привабливість, можливість контролю за заохочуваннями й покараннями, уміння переконувати тощо.

У розвитку конфлікту розрізняють такі стадії — передконфліктну, конфліктну і післяконфліктну. Треба завжди мати на увазі, що соціальний конфлікт, хоч як вдало його було б розв’язано, завжди залишає після себе певні соціально-психо­логічні наслідки, впливаючи насамперед на структуру й ефективність функціонування спільноти, у межах якої цей конфлікт сформувався.

Соціальні конфлікти виконують такі функції:

• сигнальну, тобто таку, що сповіщає про якісь негативні явища;
• інноваційно-творчу, яка полягає в подоланні перешкод на шляху економічного, соціального та духовного розвитку;
• інформативну, оскільки в процесі конфлікту обидві його сторони намагаються здобути якнайповнішу інформацію одна про одну, що дасть їм змогу найімовірніше передбачити стратегію й тактику супротивника.

Самий лише перелік цих функцій переконливо підтверджує вже згадувану тезу про подвійні — позитивні й негативні — наслідки будь-яких конфліктів. Які наслідки переважатимуть — це залежить від способу, глибини та своєчасності розв’язання конфліктів.