Соціологія користується трьома засадничими поняттями: «країна», «держава» і «суспільство», але ключовим з них є останнє — «суспільство».

Суспільство існувало в усі епохи, навіть у ту далеку добу, коли не було ні країн, ні держав. Проте стародавній світ не використовував такої абстрактної категорії, як «суспільство»; вона з’явилася лише у XVIII ст. Є різні визначення цього поняття. Тривалий час суспільство практично ототожнювалося з державою. Нині на побутовому рівні під суспільством розуміють сукупність людей, об’єднаних спільною територією та державним устроєм. У соціології термін «суспільство» вживається в більш широкому розумінні. Як стверджував Г. Зіммель, це визначення набуває наукового сенсу лише тоді, коли його протиставляють арифме­тичній сумі окремих індивідів.

За Н. Смелзером, суспільство — це об’єднання людей, яке має певні географічні кордони, спільну законодавчу систему і певну національну (соціокультурну) ідентичність.

Е. Дюркгейм трактує суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективному уявленні.

М. Вебер розглядає суспільство як взаємодію людей, як продукт соціальних (тобто орієнтованих на інших) людських дій.

Т. Парсонс визначає суспільство як систему відносин між людьми, засновану на нормах і цінностях.

К. Маркс сприймає суспільство як сукупність відносин між людьми, що складаються в історичному розвитку в процесі їхньої спільної економічної діяльності. За Марксом, суспільство є продуктом взаємодії людей.

В. Парето тлумачить суспільство як соціальну систему, що перебуває в стані рівноваги, але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Усі частини соціальної системи тісно взаємозв’язані та механічно впливають одна на одну.

Ф. Тьонніс визначає суспільство як тип організації соціаль­ного життя з механічним з’єднанням частин, що утворюють соціальну цілісність, яка характеризується протиборчими намаганнями її учасників, раціональним обміном, розрахунком, усві­домленням корисності й цінності.

Узагальнюючи соціологічні уявлення про суспільство, відомий вітчизняний соціолог Наталія Черниш стверджує, що суспіль­ство є найзагальнішою системою взаємозв’язків і взаємовідносин між людьми, соціальними групами, спільнотами та соціальними інститутами. Це сукупність усіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність один від одного і яка склалася історично.

Намагаючись показати складність цього соціального утворення, Н. Черниш, на наш погляд, вдало порівняла соціальну систему суспільства із плоскою пірамідою (див. рис.), елементи якої функціо­нують на макро-, мезо- та мікрорівнях. На гранях цієї піраміди розмістилася економічна, політична, соціальна та культурна сфери (підсистеми). Внутрішній каркас піраміди становлять соціальні взаємодії, взаємозв’язки та соціальні відносини між індивідами та спільнотами, індивідами та суспільством, спільнотами та соціальними інститутами, спільнотами та суспільством. Але навіть цією нескінченною різноманітністю зв’язків і найменшою мірою не вичерпується складність суспільства як соціального явища. І кожного року вчені відкривають у ньому нові, ще не відомі досі аспекти.

З наведених визначень випливає, що суспільство складається з великої множини індивідів, об’єднаних соціальними зв’язками, взаємодіями та відносинами. Але його не можна розглядати як просту суму цих складових. На рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки, відносини утворюють нову системну якість. Системна якість — це особливий якісний стан, коли суспільні взаємодії і відносини набирають надіндивідуального, надособистісного характеру. Інакше кажучи, суспільство — незалежна субстанція, яка стосовно індивіда є первинною.

Суспільство — це відносно стійка система соціальних зв’язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного розвитку їх спільної життєдіяльності, спрямованої на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб. Цілісність суспільства тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо. Культурна антропологія трактує суспільство, як сукупність груп індивідів, що вирізняються особливою культурою (системою цінностей, традицій, звичаїв тощо) та існують незалежно від інших груп, тобто не є підгрупами.

 

Суспільство як система (за Н. Черниш)

 

Суспільству притаманна низка ознак, які виокремлюють його з інших груп:

• спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв’язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;
• загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв’язків;
• здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень. Е. Дюркгейм уважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримати розвиток згубної сили людського егоїзму. Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберігається завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, — завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав’язує відповідну систему цінностей;
• автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоутвердження й самореалізації.

Такі суттєві ознаки і характеристики суспільства, що на них указують провідні вчені, і дають змогу трактувати його як соціальну систему, як цілісність, що має якості, котрих немає в жодної з її складових. Соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи розпочинається з виявлення його складових і принципів дії механізму, котрий їх пов’язує і забезпечує системну цілісність.

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної системи як головних системоутворюючих елементів.

Так, соціолог І. Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто стратегій, що їх у кожній парі побудовано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадничий — рівень поведінки людей чи су-
спільства в цілому);

2) об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об’єктивного та суб’єктивного в суспільному житті),

3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення — урівноваженому стану суспільства чи його мінливості й розвитку).

Докладніший розгляд кожної стратегії свідчить, що далеко не завжди можна охарактеризувати її методологічний підхід з достатньою чіткістю. Дуже часто в теорії поєднуються риси протилежних підходів.

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджують суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Мікросоціологія вивчає спілкування й поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїй взаємодії, вплив, котрий все це справляє на стабільність суспільства або на зміни, що в ньому відбуваються. Людська взаємодія, поведінка є вирішальним чинником побудови суспільства у мікросоціологічній теорії. Самé суспільство розглядається як продукт взаємодії різних груп людей. Але суть взаємодії різні автори тлумачать по-різному. Наприклад, автор теорії соціального обміну Дж. Хоманс стверджує, що вирішальна роль у взаємодії людей належить процесам інтеграції та диференціації в групах і що взаємодію можна зрозуміти виходячи із засад заохочення та покарання (люди схильні постійно відновлювати ті моделі поведінки, за які вони в минулому мали якусь моральну чи матеріальну винагороду).

Основою всіх соціальних відносин і процесів, за цією теорією, є обмін різними типами діяльності, а рушійним мотивом людської діяльності — отримання зиску.

Г. Гарфінкель є автором теорії етнометодології, згідно з якою поведінка людей у процесі спілкування визначається історично детермінованими правилами й поняттями. Автори цієї теорії намагаються перетворити методи етнології і соціальної антропології в загальну методологію соціологічної науки, а предметом цієї мето­дології вважають процедури інтерпретації, скриті, неусвідомлені, нерефлексовані механізми соціальних комунікацій між людьми. Є. Гоффман, зазначаючи, що життя подібне до театру, описує взаємодію людей у термінах «менеджменту вражень». Згідно з його теорією люди, мов актори на сцені, свідомо беруть на себе ролі, які допомагають їм справити належне враження і вплив на інших.

Дж. Мід, Г. Блумер та інші представники теорії символічного інтеракціонізму гадають, що взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого люди надають матеріальним речам і різним зовнішнім виявам поведінки. Це можуть бути різні предмети, слова, вчинки, міміка, жести тощо. Тобто люди реагують не на самі зовнішні стимули, а на те символічне значення, якого самі вони надають цим стимулам. Символічний інтеракціонізм трактує суспільство як продукування і зміни значень у процесі їх інтерпретації учасниками соціальної ситуації.

Представники макросоціології визнають значущість людської взаємодії для розуміння суспільства, але, на їхню думку, цю взаємодію зумовлено загальною природою суспільства і тією його структурою, котра характеризує суспільство як цілісну соціальну систему, як соціальний організм. Таких поглядів додержувалися, зокрема, О. Конт і Г. Спенсер, для котрих суспільство — це система взаємозв’язаних і взаємозалежних частин, кожна з яких є необхідною для існування цілого. Такими були концепції Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, пізніше Г. Парсонса, Р. Мертона, К. Девіса та інших. Макросоціологічна орієнтація в соціології переважала до 20-х рр. XX ст., але вже в 30-ті рр. у зв’язку з широким розвитком емпіричних досліджень поступилася місцем мікросоціологічній.

Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні підходи, то в першому випадку увага зосереджується на людській поведінці, і те, що відбувається в суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колективними особливостями людей, а в другому — головна увага звертається на саму соціальну систему та її складові, зокрема на соціальні інституції суспільства (економіку, політику, релігію, сім’ю та ін.).

Вітчизняні соціологи макро- і мікрорівні доповнюють середньою ланкою — мезорівнем, репрезентованим соціальними спіль­нотами та соціальними інститутами.

Так, більшість українських учених аналізує сучасне суспільство як систему на таких рівнях:

• людство в цілому, що становить засадничий рівень формування й організації суспільства; соціальна структура суспільства;
• соціальні інститути й організації;
• окремі індивіди як суб’єкти та об’єкти соціальних відносин.

Іншу пару опозиційних стратегій, як уже зазначалося, репрезентовано об’єктивно-предметними та суб’єктивно-ціннісними стратегіями. До перших належать різного роду натуралістичні теорії, котрі суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається в суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів. Такими є теорії О. Конта і Г. Спенсера.

Дещо осторонь перебуває теорія К. Маркса, що має, як відомо, переважно екополітичний характер. У К. Маркса системоутворюючим елементом є соціальні відносини як безпосереднє відбиття стійких зв’язків, що складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Суспільство, на думку К. Маркса, — це сукупність не індивідів, а тих відносин, що встановлюються під час соціальної діяльності індивідів. Характер цих відносин визначає специфіку самого суспільства.

Є спроби розглядати як складові суспільства економічну, політичну, соціальну й культурну підсистеми, що функціонально взаємодіють і справляють вплив одна на одну.

За інших підходів складовими суспільства є соціальні процеси та явища, а також дії та взаємодії, зв’язки та соціальні відносини, соціальні цінності та норми тощо. Так, за Е. Дюркгеймом, головним системоутворюючим елементом є «соціальний факт», а це — будь-який спосіб дій, здатний справляти на індивіда зовнішній тиск. Соціальні факти різноманітні і включають усі соціальні утворення, що змушують людей дотримуватися звичаїв і традицій країни, її норм і законів. Е. Дюркгейм уважав, що, розглядаючи суспільство як систему соціальних фактів, можна зрозуміти механізм його функціонування, визначити важелі його впливу на індивідів.

У суб’єктивно-ціннісній стратегії пріоритет віддається мотивам дій, суспільним цінностям. Такий підхід наприкінці ХІХ ст. переважав у західній соціології. Особливу роль надавалося людській свідомості; суб’єктивно-ціннісний підхід протиставлявся натураліз­му й позитивізму. Він утворив окремий напрямок у соціології, який через свою «інтерпретуючу» методологію дістав назви «розуміючої соціології». Такий підхід позначився на поглядах Ф. Знанецького, П. Сорокіна, М. Вебера, Г. Зіммеля, Д. Кулі та ін.

У М. Вебера системоутворюючим елементом є соціальна дія, а суспільство розглядається як складна система соціальних взаємодій, які становлять основу суспільного життя.

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характеризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспільстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється, а суспільні системи руйнуються під впливом суперечностей і конфліктів. Суть функ­ціоналістської теорії зводиться до того, що суспільні явища розглядаються виходячи з тієї ролі (функцій), яку вони відіграють у підтримуванні цілісності суспільства як соціальної системи. Так, Е. Дюркгейм досліджував роль поділу праці в житті суспільства, у збереженні його цілісності.

Функціоналізм має тривалу історію розвитку і репрезентований багатьма різновидами. На зміну функціоналізму Е. Дюркгейма, О. Конта, Г. Спенсера прийшов структурний функціоналізм Т. Парсонса, Р. Мертона. Спільним для них є те, що головна увага приділялась чинникам, які підтримують наявний стан суспільства.

На думку представників структурного функціоналізму суспіль­ство — це не сукупність індивідів, груп, класів, інших спільнот, а особливий спосіб їхнього існування. Розглядаючи цей спосіб існування системно, потрібно виділити в ньому сталі елементи, елементи, що практично не змінюються в безперервному процесі людських взаємодій і становлять структуру системи.

Структура — розміщення і зв’язок частин, що утворюють ціле, внутрішня побудова соціальної системи.

Структурні елементи — це певні позиції, які індивіди зай­мають у соціальній системі.

Так, американський учений Т. Парсонс, аналізуючи соціальну систему, виокремлював насамперед не елементи, а функції, точніше, функціональні вимоги, без яких суспільство як система функціонувати не може. Функції — діяльність індивідів, груп відповідно до їх спеціалізації в межах певної соціальної системи. Ця система має бути здатною до:

• адаптації, пристосування до умов, що постійно змінюються, до задоволення життєвих потреб людей, що постійно зростають, раціональної організації і розподілу внутрішніх ресурсів;
• постановки основних цілей і забезпечення процесу їх досягнення;
• самозбереження і самовідтворення на основі засвоєння індивідами суспільних норм та цінностей, що знімають напруження в системі;
• інтеграції та включення в систему цінностей нових поколінь.

Це означає, що соціальна система мусить, створюючи відповід­ні механізми, пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому природному і соціальному середовищі; забезпечувати постійне спілкування своїх членів, зміцнюючи єдину систему цінностей, здійснюючи соціальний контроль; долати кризові стани, соціальні потрясіння, катаклізми.

Визначивши ці функції, Т. Парсонс виділив підсистеми: економіку, політику, культуру і сім’ю — як реальних виконавців, відповідальних за здійснення кожної з функцій, та інститути, котрі в межах кожної підсистеми безпосередньо регулюють адаптаційні, цілевизначальні, стабілізуючі та інтеграційні процеси (завод, банк, партія, державний апарат, церква, школа, сім’я тощо).

Наявність функціональних підсистем багато хто з учених помітив і до Т. Парсонса, розбіжність була тільки у визначенні їхньої кількості та функціонального призначення. Так, вітчизняні соціологи виокремлювали такі підсистеми:

• економічну, що забезпечує виробництво товарів, необхідних для задоволення потреб людини;
• морально-культурну, що уможливлює реалізацію моральних інтересів індивідів і сприяє нормативному регулюванню їхньої поведінки і суспільства в цілому;
• соціальну, яка регламентує споживання і розподіл усіх благ;
• політичну, що здійснює загальне керівництво й управління суспільством.

Не було згоди серед учених і щодо визначення провідної функціональної підсистеми, котра визначає сутність суспільства. Як відомо, К. Маркс наголошував, що такою є економічна підсистема. Проте історія розвитку нашої країни підтвердила пріоритетність політичної підсистеми, примат якої визнали ще Платон і Арістотель.

Проблема співвідношення економічної і політичної підсистем більше турбувала прибічників марксизму і його критиків. У країнах Заходу увагу вчених було зосереджено на технологічному й культурному детермінізмі. Прибічники технологічного детермінізму вважають, що техніка, технологія, характер праці зумовлюють як рівень виробництва, так і культурні запити людей, їхні інтереси, ціннісні орієнтації, принципи поведінки тощо. Прибічники культурного детермінізму додержуються думки, що культура є визначальним чинником формування відносин між людьми, характеру їхніх взаємозв’язків і взаємодій. Очевидною істиною, однак, лишається те, що кожна підсистема має виконувати свої функції.

Функціоналістський підхід завжди зазнавав критики через те, що його представники недооцінювали чинники, котрі згубно впливають на суспільство як цілісну систему, а тому не могли пояснити ті зміни, що відбуваються в суспільстві. На пояснення цього спрямовували свої зусилля представники конфліктологічного підходу.

Як і функціоналізм, конфліктологічний підхід має багато різновидів — від діалектичної теорії конфлікту К. Маркса та Р. Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили і наголошує на їх непримиренності та руйнівній дії на соціальні системи, і до конфліктологічного функціоналізму Г. Зіммеля і Л. Козера, де конфліктні сили розглядаються як такі, що цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

За К. Марксом, суспільний прогрес здійснюється завдяки виникненню і розв’язанню суперечностей у царині економічних відносин, які є визначальними в життєдіяльності людини, суспільства.

Саме відносини власності на засоби виробництва визначають місце людини в соціальній структурі суспільства, призводять до виникнення ворогуючих між собою класів, а отже, до класової боротьби, що змінює з часом державний устрій.

Згідно з конфліктологічною концепцією Р. Дарендорфа соціальні взаємовідносини за своєю природою суперечливі. Вони потребують узгодження і скоординованості ролей, примусового виконання певних обов’язків, а отже, утиску і пригноблення. Такі ролеві суперечності породжують соціальну конфліктність. За Р. Дарендорфом суспільство не може позбутися конфліктів, але воно може зробити їх регульованими. У такому разі конфлікти є справжньою рушійною силою прогресивного розвитку суспільства.

Розробляючи теорію конфліктологічного функціоналізму, Г. Зім­мель виходить з того, що конфлікт як соціальний процес має систем­ний характер, бо він охоплює все соціальне ціле. Часті конфлікти до­помагають позбутися почуття ворожості й піддаються нормативному регулюванню, а отже, сприяють збереженню соціальної цілісності.

За Л. Козером, люди у своїй поведінці керуються не загальноприйнятими нормами і цінностями, як стверджують функціоналісти, а власними інтересами. Оскільки інтереси окремих соціальних груп не збігаються, то в процесі їх реалізації виникають конфлікти. Проте конфлікт, на думку Л. Козера, є засобом досягнення певної мети, а не самоціль, і в цьому вияв його прогресивної ролі.

Сама лише наявність багатьох найрізноманітніших тлумачень сутності суспільства та його головних системоутворюючих елементів уже свідчить про складність цього поняття.