Отже, можна зробити такі висновки, виходячи певною мірою із синтезу позитивістського і соціологічного підходів до праворозуміння.

І. Право існує на різних рівнях й у різних формах. Одна з основних форм існування права — система норм права, але це не означає, що властивості права зводяться тільки до властивостей норм права. Право володіє й інпіими ознаками, притаманними йому як цілому — системі правових явищ взагалі, тому поняття правової системи відбиває єдність і взаємодію усіх правових явищ, а також загальносистемні властивості права.

Правова система — це цілісна сукупність усіх існуючих у суспільстві пра­вових явищ, які взаємодіють на горизонтальному та вертикальному рівнях, створюють у межах цілого певні взаємопов´язані угрупування — підсистеми.

Правова система — однин із найбільш значних за обсягом правових фено­менів, однопорядкових з правовою дійсністю, правовою реальністю або по­літичною, економічною системами.

Внутрішню форму, або структуру, правової системи утворюють такі компоненти.

1. Статичні:

• нормативна підсистема (законодавство як позитивне право, правовідно­сини, правомірність, права і свободи суб´єктів права, правопорядок тощо);

• ідеологічна підсистема (правова ідеологія як домінуючі принципи пра­ва; юридична наука як правові теорії, доктрини, концепції; юридична осві­та; правова психологія як правові почуття, емоції, уявлення, тобто в узагаль­неному вигляді — це правова свідомість та правова культура);

• організаційна підсистема (суб´єкти права, правові установи як суб´єкти правотворчої, правозастосовної, правоохоронної та юридичної діяльності).

2. Динамічні: правотворчість, правозастосування, правореалізація, пра­вове мислення, правове виховання, юридична наука та юридична практика як види юридичної діяльності.

3. Процеси виникнення, становлення, функціонування, розвитку.

Зовнішню форму правової системи становлять її зв´язки та відносини (у статичному, динамичному та генетичному аспектах) з іншими соціальни­ми системами — державною, політичною, економічною, духовною та соціаль­ною структурою суспільства.

II. Право як засіб упорядкування суспільних відносин, життя формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального функціонування суспільства, з достатньо високим ступенем вірогідності визначають напрям соціального розвитку.

Поряд із цим особливістю права є й те, що воно певною мірою формується й за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, вра­ховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалеж­ності, притаманний кожному члену суспільства. Тим самим право сприяє збереженню цілісності суспільства, попереджує виникнення соціальних конфліктів, конфронтацій, створює умови для існування суспільства взагалі, визначає принципи, орієнтири, а також домінуючі форми і методи держав­ної діяльності.

У такому розумінні право — це відбиток цивілізації, культури суспіль­ства, людства, є соціальною цінністю, благом як для суспільства взагалі, так і держави, для кожного соціального суб´єкта.

III. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства і форма існування правової держави на перше місце висуває визнання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому разі діє презумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності, незалежності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави.

Таке тлумачення права докорінно відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах, де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегуляції, вважається, що член суспільства може жити пе­реважно лише за нормами поведінки, що встановлюються державою або інши­ми соціальними інститутами суспільства (церквою, політичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотворює його сутність і насправді є про­явом безправності людини, інструментом державного примусу, механізмом зовнішнього владного впливу на поведінку особи.