Плюралізм гуманітарних теорій, концепцій, доктрин, вчень тощо зумо­вив різноманітність підходів до визначення сутності, змісту, форм існування права у правознавстві, коли поряд із традиційним, нормативним розвива­ються й інші підходи до праворозуміння — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.

Плюралізм підходів до праворозуміння об´єктивно зумовлений тим, що право тісно пов´язане з іншими соціальними явищами: державою, політи­кою, економікою, культурою суспільства тощо. У кожному окремому випад­ку право виявляється якоюсь однією своєю стороною, аспектом, тому цілісна його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманіт­них зв´язків права із соціальною дійсністю.

Терміном "праворозуміння" позначають не тільки поняття права чи його різноманітні визначення, а й всю сукупність правових понять, визначень, конструкцій, що утворюють зміст юриспруденції та відображають правову реальність.

У межах генетичного підходу до праворозуміння основна увага зосере­джується на процесах виникнення і формування права, його соціальної де­термінованості об´єктивними і суб´єктивними умовами життя суспільства.

Інструментальному підходу притаманне дослідження права як специ­фічного регулятора соціальних відносин, за допомогою чого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

Дослідження права як феномену культури, соціальної цінності становить основу аксіологічного підходу. Правову дійсність вивчають у цьому разі крізь призму її відповідності досягнутому суспільством ступеню соціального про­гресу, що дає можливість виділити частку "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображає регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як систе­ми (сукупності) правових явищ, що певним чином пов´язані й утворюють єдине ціле — правову систему. Статичний аспект її становлять норми права, правовідно­сини, суб´єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реа­лізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Поряд із зазначеними у правознавстві застосовують й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень мають багато таких прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відмінності в цих підходах, вони мають єдине — тією чи іншою мірою, в тій або іншій формі стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обмеження, оцінки, відокремлення від сваволі.

Як зазначалося вище, юриспруденції у XX столітті було притаманне до­мінування двох головних парадигм юридичного наукового мислення — по­зитивізму та соціологізму, навколо яких акумулюються різноманітні пра­вові теорії, вчення, концепції тощо.

Якщо парадигма позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, то протилежна парадиг­ма соціологізму орієнтує на з´ясовування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної струк­тури, системи суспільних відносин, ідеології і культури. Виходячи з цього, доцільно розглянути лише основні змістовні характеристики позитивіст­ського (нормативного) та соціологічного підходів до праворозуміння.