Це, зокрема, такі діалектичні закони і категорії:

• єдність і боротьба протилежностей;

• кількісних і якісних змін;

• заперечення заперечення;

• сутність і явище;

• зміст і форма;

• необхідність і випадковість та ін.

Внаслідок складності, універсальності, загальності філософського знан­ня класифікації філософських методів утруднені, багато в чому залежать від змістовних характеристик філософських теорій та концепцій, кожній з яких, як правило, притаманний власний метод пізнавальної діяльності (позити­вістський, герменевтичний, аксіологічний тощо).

Серед філософських методів як найбільш загальних і універсальних ме­тодів пізнання і діяльності, як правило, виділяють метафізичний, діалектич­ний та формально-логічний методи.

Метафізика — філософське вчення про надпочуттєві принципи буття, з притаманним йому способом мислення, який розглядає речі і явища як незмінні й незалежні одне від одного. Метафізичний метод протилежний діалектичному і виходить із кількісного розуміння розвитку, заперечує са­морозвиток, ототожнює пізнання та дійсність, абсолютизує окремі форми, етапи пізнавального процесу. Різновидами метафізики є еклектика і софісти­ка. Під еклектикою, як правило, розуміють спосіб мислення, що базується на поєднанні, шляхом підміни одних логічних основ іншими, різнорідних поглядів, ідей і теорій, а софістикою — міркування, що передбачають свідо­ме порушення законів логіки, вжиття хибних аргументів.

Діалектика — це вчення про найбільш загальні закони розвитку приро­ди, суспільства і мислення, в основі якого лежить універсальний метод мис­лення і дії. Діалектика дає знання найбільше загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення, дає змогу охопити світ у його цілісності, визначити місце досліджуваної проблеми серед множини інших, її зв´язку з ними і т. ін.

Діалектична логіка істотно відрізняється від формальної логіки, яка, ко­ристуючись методом формалізації, досліджує форми мислення, абстрагую­чись від його змісту та історичного розвитку пізнання в його суперечностях. Діалектика аналізує діалектичні суперечності речей і думок у процесі роз­витку пізнання, будучи науковим методом пізнання як буття, так і самого мислення.

Діалектика становить цілісну систему категорій, законів і принципів мислення і діяльності, які відображають єдність і цілісність загальних ха­рактеристик реального світу, що розвивається. У наукових юридичних дослі­дженнях використовують або всі, або частину діалектичних узагальнень, що організують, групують навколо себе інші способи пізнання.

Категорії діалектики — це гранично абстрактні поняття, що відобража­ють найбільш загальні й суттєві властивості, сторони, зв´язки і відносини реальної дійсності і пізнання. До них належать такі категорії: матерії, свідо­мості, розвитку, руху, часу, простору, якості та кількості, суперечності, при­чини і наслідку, необхідності й випадковості, змісту і форми та ін.

Для діалектичного мислення центральними моментами є розвиток і взає­мозв´язок, які пронизують категорії, закони і принципи діалектики.

Категорії розвитку і загального зв´язку відображають:

• виникнення якісно нового об´єкта або його стани;

• спрямованість, безповоротність, закономірність, єдність кількісних і якісних змін;

• взаємозв´язок прогресу і регресу в розвитку;

• суперечність, циклічність, розгортання під час змін об´єкта.

Зв´язки і взаємодії розвитку розглядають через закони діалектики:

• єдності і боротьби протилежностей — через категорії суперечності, єдності, протилежності, що відображають джерело розвитку;

• взаємного переходу кількісних і якісних змін, що відбиваються у ка­тегоріях кількості, якості, міри, стрибка, механізму розвитку;

• заперечення заперечення — відображає спрямованість, наступність і форму розвитку через категорії заперечення, самозаперечення, "зняття".

Методологічна функція і значення категорій і законів діалектики реалі­зовують через принципи діалектики, фундаментальні положення, які не тільки відображають найбільш суттєві характеристики дійсності, а й, що є головне, — її пізнання. Діалектичні принципи як загальні й методологічні засади, універсальні нормативи:

• виражаються за допомогою певних діалектичних понять і законів, що беруться у їх взаємозв´язку у вигляді методологічних вимог пізнання і прак­тичної діяльності;

• мають лежати в основі наукової діяльності будь-якого рівня складності, вказувати на її основні орієнтири і визначати базові методологічні вимоги;

• є позитивними вимогами і вимогами-заборонами;

• відображаючи загальний хід наукового дослідження, передбачають їх деталізацію, конкретизацію, адаптацію щодо конкретних об´єктів дослідження.

Історично предмет формальної логіки обмежувався визначенням таких способів міркувань, які давали б можливість з істинних думок-посилань зав­жди отримувати істинні думки-висновки.

Для того щоб мислення було логічно правильним, воно має відповідати таким вимогам: визначеність, несуперечність, однозначність, обґрунто­ваність. Цих якостей мислення досягають за допомогою дотримання в про­цесі пізнання формально-логічних законів, які є своєрідною фіксацією влас­тивостей і ознак об´єктів навколишнього світу, але водночас належать тільки до форми, а не до об´єкта мислення.

Законами формальної логіки є такі:

1. Закон тотожності.

2. Закон несуперечності.

3. Закон виключеного третього.

4. Закон достатньої підстави.

Закон тотожності, враховуючи, що одну й ту саму думку можна вира­зити різними мовами і в різній формі, виключаючи можливість заміни пер­винного значення поняття іншим, підміни однієї думки іншою, визначає, що не можна ототожнювати різні думки або не можна тотожні думки приймати за нетотожні. Тим самим він забезпечує визначеність логічного мислення, виражає відношення логічної однозначності.

Закон несуперечності спрямований на забезпечення послідовності мис­лення, виражає відношення логічної несумісності й стверджує, що дві про­тилежні думки не можуть бути одночасно істинними, щонайменше одна з них є помилковою, або жодне висловлювання не може бути одночасно й істин­ним, і помилковим.

Закон виключеного третього встановлює, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно помилковими: одна з них є істинною, інша — помил­ковою, третя думка виключається або кожне висловлювання є або істинним, або помилковим. Значення цього закону полягає в забороні визнання одно­часно істинними або одночасно помилковими двох думок, які суперечать одна одній, одна з них обов´язково має бути істинною. Реалізації цього закону до­сягають однозначністю логічного мислення.

Закон достатньої основи забезпечує обґрунтованість мислення, вима­гаючи: будь-яка думка, перш ніж бути прийнятою за істину, має бути обґрун­тована, тобто необхідно визначити підстави, внаслідок яких вона вважаєть­ся істинною. Такою достатньою підставою є будь-яка інша, вже перевірена і визнана істинною, думка, з якої випливає істинність думки, що розгляда­ється. Цей закон забезпечує здатність мислення створювати підстави до по­дальших міркувань.