Як зазначалося раніше вищий рівень методології юриспруденції складають світогляд, тип домінуючого юридичного мислення та юридичні наукові парадигми, які багато в чому визначають вибір методологічних підходів та методів при проведенні юридичних наукових досліджень.

1.Світогляд.

Для кожної епохи розвитку людства притаманний свій домінуючий світогляд як цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, роль в ньому людини, а також похідних від них переконань, установлень, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної і практичної діяльності людей, їхньої життєдіяльності в цілому. Зокрема:

¨ для світогляду середньовіччя притаманне домінування теології, тобто сукупності релігійних доктрин, відповідних теологічних теорій походження та існування держави і права;

¨ епоха Відродження, навпаки, характеризується критичним відношенням до теології та домінуванням гуманізму - сукупності поглядів, за якими найвищою цінністю є людина, її життя, свобода, щастя, розвиток здібностей, а благо людини є критерієм оцінки усіх соціальних інститутів;

¨ у вік Просвіти основою світогляду стають вчення, які відбивають домінуюче значення розуму людини, її знань у пізнанні природнього порядку суспільного життя, що відповідає закономірностям оточуючого середовища та дійсної природи людини;

¨ XIX ст. притаманне домінування у світогляді ідей юридизації, лібералізації та демократизації суспільств, у яких концентровано відбивається необхідність безпосереднього втілення принципів гуманізму, раціональності, рівності та свободи людей у соціальне життя;

¨ домінуючими тенденціями світогляду XX ст. є плюралізм ідей та принципів, інтеграція країн та забезпечення світового порядку, інформатизація всіх сфер суспільного життя.

2. Тип (стиль) домінуючого наукового мислення.

Наукове мислення функціонує і розвивається у понятійній формі. Не випадково між знаряддями праці в процесі виробництва і поняттями в процесі мислення проводиться функціональна аналогія. Наукове поняття характеризується^ як уявне (ідеальне) відтворення сутності пізнаваного об´єкта, як концентрація знань про нього. Оцінка наукових понять як атрибутів пізнавального мислення не може бути іншою для юриспруденції, у якій поняття виступають як логічна форма розуміння сутності правових явищ, як відбиток закономірного й особливого в правовій дійсності. Вони не апріорні, а адекватні об´єктивно існуючим правовим явищам, являють собою результат синтезу правових уявлень, квінтесенцію юридичних знань і досвіду. Світоглядні ідеї XX століття відповідно визначають й складові типу (стилю) домінуючого наукового мислення, під яким розуміється "ансамбль", сукупність взаємозалежних і взаємообумовлених наукових ідей, принципів, форм відбиття і пізнання дійсності, її істотних зв´язків і відношень, напрямків розвитку. Зокрема, сучасний тип науково-правового мислення передбачає:

¨ рішучий поворот юридичних досліджень до правди життя, до істини, тобто до повної їх адекватності об´єктивним процесам;

¨ очищення правознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці політичних і правових форм організації суспільства;

¨ радикальне підвищення його критично-аналітичної спрямованості. Конструктивно-критичний аналіз державно-правової дійсності - найважливіша соціальна функція юридичної науки;

¨ забезпечення наукового передбачення розвитку державно - правовових явищ (систем), що служить важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарія, який використовується;

¨ розширення його діапазону, тобто розгляд правових явищ із філософських, соціологічних і психологічних, а не тільки спеціально-юридичних, позицій;

¨ глибоке з´ясування процесів, що відбуваються у правовому розвитку світу (як у міжнародному праві, так і у внутрішньому праві інших країн), визначення шляхів розвитку внутрішнього права у взаємозв´язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового політико-правового розвитку.

¨ зміною соціальної позиції ученого, що нерозривно пов´язана із суворим науковим дослідженням, із чітким логічним аналізом досліджуваних фактів, із послідовністю практичної перевірки результатів, його соціальною відповідальністю і т.д.

3. Парадигми.

Від типу наукового юридичного мислення залежить "арсенал" парадигм, які існують у юриспруденції. Парадигма при цьому розглядається як комплексна й суттєва характеристика тієї чи іншої наукової дисципліни в певну історичну епоху. Така характеристика, як правило, пов´язана з існуванням певних домінуючих наукових теорій, шкіл, напрямків досліджень тощо, які успішно вирішують експериментальні і теоретичні наукові проблеми, формулюють їх у межах цієї наукової традиції. У понятті парадигми виділяються такі основні аспекти:

¨ "символічні узагальнення" - формально або частково формалізовані компоненти теорії, які функціонують як "закони природи" або ж як системи відповідних символів;

¨ "метафізична парадигма" (або картина світу) - це модельні уявлення, узагальнені образи вихідних об´єктів науки;

¨ загальноприйняті в даному* співтоваристві вчених методологічні вимоги і ціннісні орієнтації, які забезпечують простоту

¨ та несуперечливість теоретичних концепцій, можливості їх перевірки та кількісного відображення, точність наукових передбачень;

¨ загальноприйняті в співтоваристві зразки, за якими "виготовляються") наукові описування і пояснення, а також базисні приклади вирішення конкретних наукових проблем.5

Для юриспруденції в XX столітті притаманне домінування двох головних парадигм — позитивізму та соціологізму.

Парадигма юридичного позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, яка виникла в другий половині XIX ст., у Західної Європі і була в подальшому сприйнята вітчизняною юриспруденцією. Головними постулатами цієї парадигми є:

¨ заперечення ідей історичної школи права, поділу права на природне та позитивне, відмова від досліджень аксіологічних аспектів права, історії розвитку права та держави, соціальних умов їх існування;

¨ визнання права тільки як права, що залежить від волі держави і яке виражене зовні у вигляді нормативно-правових актів та правозастосовчих рішень;

¨ вивчення тільки чинного або позитивного права, обмеження юридичної науки дослідженням догми права: описом, узагальненням, систематизацією і класифікацією нормативних розпоряджень законодавця і розробкою на основі цього відповідних юридичних визначень і конструкцій;

¨ обґрунтування формально-догматичного методу як головного і єдиного загального методу теоретичної юриспруденції, розгляд суспільства і держави переважно через призму юридичних категорій.

Протилежною позитивізму є парадигма соціологізму, що орієнтує на з´ясування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, системи суспільних відносин, ідеології і культури.

Парадигма юридичного соціологізму об´єднує різноманітні школи і концепції соціологічного напрямку в юриспруденції, до яких відносяться інструменталізм, функціоналізм, інституціоналізм, реалізм і ін. На противагу юридичному позитивізму соціологічна юриспруденція звертається до дослідження умов функціонування, дії права, процесу його реалізації, тому що право існує не тільки у вигляді норм, але й є інструментом досягнення соціальних цілей, функціонує в суспільстві, реалізується в діях соціальних суб´єктів і т.д. Ця парадигма остаточно оформилася наприкінці ХІХ - початку XX ст. і включає в узагальненому виді такі положення:

¨ праворозуміння ґрунтується на ідеях прагматизму, праксеології, реалізму, функціоналізму, аксіології і ряду інших;

¨ право створюється не державою, а громадянським суспільством, соціальними спільностями в процесі їх безпосередньої життєдіяльності як системи конкретних взаємодій (правовідносин);

¨ лише в тій мірі, у якій народ делегує державі повноваження керування суспільством, держава може встановлювати нові норми права або санкціонувати через нормативно-правові акти правові взаємодії між рівними і вільними соціальними суб´єктами;

¨ суспільство за допомогою права, демократичних процедур встановлює порядок утворення, компетенцію, завдання держави, її органів і посадових осіб за принципом "заборонене усе, що прямо не дозволено правовим законом";

¨ право - це інструмент, форма, спосіб самоорганізації суспільства;

¨ втручання держави в приватне життя громадян і інших соціальних суб´єктів можливе тільки у випадках учинення правопорушень або виникнення спорів між ними.