Зі збільшенням кількості публікацій пріоритет в оцінюванні стану досліджень належить філософу, який спеціалізується з певного розділу (філософської науки), кожен із яких зазнав розгалуження на підрозділи.

На початку XXI ст. в Україні існує гостра потреба у створенні підручників-хрестоматій, антологій з окремих розділів філософії, які можна було б використати при вивченні спецкурсів не тільки на філософських факультетах. Корисний був би огляд англомовних публікацій. У них має бути віддана певна перевага філософії XX ст. Без цього читання курсів та створення авторських підручників з окремих розділів філософії не будуть мати необхідного джерельного забезпечення.

Поки що помітний більший поступ з епістемології та філософії науки (порівняно з метафізикою) як щодо публікацій перекладів, так і публікацій досліджень українських філософів. Однак при цьому очевидним є відставання у філософії та методології гуманітарних наук (публікація перекладів, власні дослідження). Заслуговують на увагу хіба що деякі публікації з філософії окремих гуманітарних наук, наприклад філософії та методології історії.

Останнє десятиліття поповнилося перекладами і дослідженнями із семіотики. Однак досі не опублікована антологія, не створено ґрунтовного підручника із семіотики (книга Г. Почепцова «Семіотика» не вирішує цього питання). Дефіцит видань із цієї проблеми компенсував переклад книги Дж. Ділі «Основи семіотики» (Львів, 2000), написаної в руслі постмодерного повороту у філософії, однак їй мав би передувати підручник, що створював би загальний контекст для розуміння концепції Ділі. Крім того, щоб розуміти постструктуралістську семіотику, необхідно знати основи структуралістської семіотики.

Що стосується герменевтики, то на сьогодні опубліковано посібник А. Богачова «Філософська герменевтика» (К., 2006), але досі не створено антології. Варті уваги публікації українських перекладів творів Гадамера та Рікера, які разом із російськомовними перекладами {«Істина і метод» Г.-Г. Гадамера, «Конфлікт інтерпретацій» П. Рікера) становлять основу для розуміння герменевтичних концепцій цих філософів. Однак гострою є проблема забезпечення якості перекладів, на що звертає увагу А. Богачов у згаданому посібнику.

У практичній філософії здобутком є заснування в 2002 р. журналу «Практична філософія». Однак із філософії цінностей (аксіології) не опубліковано переклади найважливіших джерел. У 90-ті роки проблеми логіки практичного міркування, взаємодій (інтеракцій), джерел конфлікту і досягнення згоди досліджував А. Ішмуратов («Конфлікт і згода». — К., 1996). На дослідженні комунікативних дій зосередився А. Єрмоленко. Певний поступ помітний у дослідженнях з філософії права: журнал «Проблеми філософії права» (з міжнародним статусом), започаткований у 2003 p.; підручник В. Кузнецова «Філософія права. Історія і сучасність» (К., 2003). Із джерелознавчих досліджень важливим здобутком стала публікація видавництвом «Основи» перекладу з англійської мови фундаментальної антології «Філософія права» (К., 2007).

У царині політичної філософії увага дослідників зосереджувалася на з´ясуванні понять «ідеологія», «політика», «політичні цінності», «політична ідеологія», «політичні теорії», «співвідношення політики та етики», «політика і право», визначення суті держави, дослідженні її різновидів. Із політичних проблем особливо значущою є проблема вибору шляхів формування української політичної («модерної») нації, становлення Української держави як демократичної правової держави. Найважливішою передумовою досягнення цього є перетворення на рівні масової ментальності. У такій ситуації особливою є роль інтелектуальної еліти, інтелігенції, здатної модернізувати успадковану пострадянську ментальність. Однак значна частина інтелігенції несе в собі успадковані стереотипи, упередження і фобії. Тому замість утвердження базових демократичних цінностей проявляється вплив ідеології в її марксистському розумінні (як хибної свідомості) на свідомість інтелектуалів. Універсалізм, який включає характеристику базових політичних цінностей — свободи (прав людини), правового порядку (законності) та справедливості, а також національно самобутньої культури, — деформується частковими інтересами (зокрема, економічними). Тому історик філософії має виявляти сучасні різновиди ідеологізації (в марксистському значенні слова) або стратегії, тобто цілі, приховані в аргументації (Габермас).

З´ясування природи ідеологій досі не представлене найважливішими джерелами чи антологією. Тому часто ідеологію розуміють тільки в марксистському значенні слова (це стосується і використання терміна «ідеологізація»). Однак зроблено поступ у представленні джерел, які стосуються традиційних західних ідеологій — консерватизму, націоналізму, лібералізму. Ідеться про публікації антологій під цими назвами (видавництвом «Смолоскип» у 1998—2006 pp.). Оригінальним підходом позначене дослідження українського автора В. Заблоцького «Лібералізм» (Донецьк, 2001).

У розумінні політики також відчувається вплив класового (владного) розуміння, на противагу ціннісно-позитивному — як узгодження часткових домагань з метою утвердження спільного добра (справедливості). Через те часто ведуть мову про «політизацію» у підході до вирішення певного питання навіть тоді, коли доречніше говорити про «кланізацію» чи «приватизацію» — як намагання розв´язати проблему з погляду групового чи особистого інтересу. Такі способи мовлення дискредитують політику як різновид діяльності, оскільки розглядають її як використання влади для досягнення приватних (особистих, групових) інтересів, що можна оцінювати як прояв політичного нігілізму.

Значний поступ помітний у націології (дослідженні націй), передусім у публікації джерел (Е. Сміт, Е. Гелнер, Б. Андерсон, Р. Шпорлюк), а також публікації українських дослідників (Г. Касьянов «Теорії нації та націоналізму», 1999); М. Рябчук «Від Малоросії до України», «Дилеми українського Фауста» та ін.). З´ясування особливостей української нації і шляхів її формування деякі автори розглядають з точки зору поняття «національна ідея»: В. Діяк «Українська національна ідея» (К., 2005), «Національна ідея і соціальні трансформації в Україні» (К.,2005)та ін.

Позиція інших дослідників полягає в тому, що вислів «національна ідея» приречений на радикальну багатозначність, що зумовлює нерозв´язні суперечки. Тому вважають, що потрібно вести мову не про «національну ідею», а обговорювати способи утвердження української нації у всіх аспектах її буття — політичному, мовно-культурному, економічному тощо.