Із виникненням української незалежної держави та занепадом комуністичного тоталітаризму розум звільнився з довготривалого полону, оскільки було скасовано ідеологічний контроль держави над інтелектуальною діяльністю. Наївно було очікувати, що після розпаду СРСР, який не був наслідком масового національно-демократичного руху, відразу ж відбудуться перетворення масової свідомості і психіки, з´явиться повноцінна українська демократична держава. Адже дисидентський рух 60—80-х років був нечисельним; масові ж акції, організовані політиками національно-демократичного спрямування наприкінці 80-х — у 90-ті роки, могли спричинити розпад СРСР тільки в поєднанні з політичними процесами у верхівці радянської номенклатури (Біловезькі домовленості, ДКНС тощо).

Від початку 90-х років основні зусилля філософів були спрямовані передусім на долання успадкованої ізоляції української філософії від західної, світової філософій. Це долання ізоляції представлене двома взаємопов´язаними напрямами діяльності — перекладами філософських творів українською мовою і дослідженнями історії західної та світової філософій. Здійснення та публікація перекладів є частиною джерелознавчих історико-філософських досліджень. Адже важливим складником публікації перекладів є науково-дослідна частина, яка включає написання передмов (післямов), коментарів, предметних та іменних покажчиків тощо. Це передбачає працю з текстами мовою оригіналу, така праця є основою, на яку має спиратися будь-який історик філософії.

Подібні завдання постали і перед дослідниками з історії української філософії. У 90-ті роки стала очевидною фрагментарна представленість текстів з української духовної спадщини. Багато творів з ідеологічних мотивів були недоступні для українців. Не лише публікування, а й зберігання у приватних бібліотеках текстів, оцінених як «ідеологічно ворожі», кваліфікували як злочинні дії. Недоступними були майже всі гуманітарні і філософські тексти, створені українцями в еміграції. Навіть у багатотомних публікаціях 60—80-х років XX ст. (І. Франка, Лесі Українки тощо) не були представлені окремі тексти або ж із опублікованих текстів були вилучені окремі частини. Тож публікація вилучених із вжитку текстів українських гуманітарної та філософської думок було важливим напрямом діяльності українських гуманітаріїв та філософів від початку 90-х років XX ст.

Актуальні філософські дослідження 90-х років XX ст. — початку XXI ст. можна зрозуміти, тільки беручи до уваги долання ізоляції від світової філософії. Однак історик сучасної філософії не може покладатися на відбір матеріалу, який здійснює «сито часу». Воно не діє стихійно, автоматично, лише внаслідок плину календарного часу. Дію «сита часу» забезпечує певне інституційне середовище — наявність науково-освітніх установ, які керуються критеріями професійності, різних форм і засобів інтелектуального спілкування (конференцій, конгресів, періодичних видань тощо).

Від комуністичного періоду Україна, як і всі пострадянські республіки, не могла успадкувати традиції вільної дискусії як основи критичної оцінки текстів з гуманітарних наук і філософії. Крім того, у відборі осіб на керівні посади в гуманітарних педагогічних та науково-дослідних установах першорядну роль відігравала ідеологічна правовірність, а не професійний рівень. Успадкована від комуністичного режиму деформація механізму формування інтелектуальної еліти не була подолана в 90-ті роки XX ст.

Частково виправити ситуацію може організація інтелектуального спілкування на всеукраїнському рівні, наприклад на всеукраїнських конференціях, присвячених стану певної гуманітарної науки, у т. ч. філософії. Актуально у зв´язку з відкриттям в університетах філософських факультетів запровадити регулярні всеукраїнські конференції для обговорення викладання філософії.