Провідними сферами наукових інтересів українського філософа, громадського діяча, славіста Дмитра Чижевського (1894—1977) були історія філософії та історія літератури, зокрема література слов´янських народів (українська, російська, чеська, словацька). Завдяки глибоким філософським знанням він зробив філософським своє літературознавство. Вирішально вплинуло на формування його філософських уподобань інтелектуальне життя Німеччини, інституційно-академічні традиції якої він особливо шанував. Він слухав лекції Г. Ріккерта, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, товаришував з Г.-Г. Гадамером. Переважна частина його філософської славістики належить до «германо-славіки». Важливу роль у формуванні ідей, які стосувалися філософії мовознавства і літературознавства, відіграла його участь у діяльності Празького лінгвістичного гуртка.

Основний внесок у філософію Чижевський здійснив не як теоретик, який прагне систематично викласти свої погляди, а передусім як історик філософії. «Теоретичних» філософських статей у його доробку небагато. Про філософські уподобання історика філософії можна зробити висновки на підставі того, яким напрямам і філософам він приділяв більше уваги, на чому наголошував, як коментував і оцінював філософські ідеї, вчення, концепції. Зосередженість на славістичних дослідженнях, очевидно, могла стимулювати інтерес Чижевського до тих напрямів і шкіл у європейській філософії, ідеї яких були найпоширенішими серед слов´янських народів. Цим спричинена і вибірковість його уваги до певних філософських течій, авторів і текстів.

У «Празьких спогадах» Чижевський стверджував, що на час приїзду у Прагу в 1924 р. він був «гегельянцем в широкому значенні цього слова та до того ж ще й учнем Гуссерля». Щодо цього постає питання, як можна поєднати субстанційну онтологію Гегеля (духовна субстанція як абсолют), у т. ч. його феноменологію, з феноменологією Гуссерля, яка близька до філософії свідомості, має помітні ознаки егології. Для з´ясування способу філософського мислення Д. Чижевського важливо зрозуміти його опонування двом тогочасним крайнім тенденціям: 1) просвітницькому раціоналізму (емпіризму), який представляли позитивізм і неопозитивізм та пов´язані з ним натуралізм і матеріалізм; 2) крайній концепції суб´єктивізму як наслідку суб´єктивного повороту у філософії, означеного передусім філософією Декарта. З позитивізмом (натуралізмом) пов´язане намагання наприкінці XIX — на початку XX ст. опертися на психологію як науку, здатну вичерпно та «об´єктивно» пояснити пізнавальну і культурну діяльність людини. Така психологізація епістемології, в т. ч. методології гуманітарних наук, отримала назву «психологізм». Гуссерль, який у ранній період перебував під впливом психологізму, пізніше гостро критикував його (не без впливу Г. Фреге), і ця критика відіграла важливу роль в утвердженні розуміння «гуманітарних наук» як «наук про дух».

До розуміння гуманітарних наук як наук про дух, як зауважив польський історик філософії В. Татаркевич, стали схилятися не лише феноменологи, а й Шпрангер, Ріккерт, спеціалісти з різних гуманітарних наук. Спричинено це було впливом філософії Гегеля та метафізики. У першій третині XX ст. поняття «об´єктивний дух», хоч і пов´язувалося з гегелівським «об´єктивним духом», набуло нового відтінку значення. Крім задекларованого герменевтикою розуміння культурних артефактів, яке має бути артикульоване у певній інтерпретації, центрального значення у гуманістиці та філософії духу набула проблема цінностей. Це надало особливої важливості питанню, якою є філософія цінностей, на яку спирається філософія світоглядів, адже певна система цінностей є найважливішою складовою будь-якої культури і пов´язаного з нею колективного світогляду.

З огляду на спосіб філософського мислення це виявлялось у намаганні поєднати діалектику Гегеля з феноменологією, знайти кращий варіант діалектики загального та одиничного, опосередкованого і безпосереднього. Відповідно до цього Чижевський прагнув зреформувати гегельянство завдяки більшому визнанню ним важливості суб´єктивно-індивідуального і суб´єктивно-колективного. Йому довелось обрати позицію між історизмом, культурним та особистісним плюралізмом, з яким пов´язана загроза релятивізму, і традиційним метафізичним абсолютизмом (духовна субстанція як абсолют). З одного боку, Чижевський під впливом Гегеля був схильний прийняти тезу про «закоріненість» особистого буття в об´єктивному духові (артикульованому в певній культурі), однак не вважав, що це має зумовити знеособлення, заперечення екзистенції як важливої складової людського буття. Тому філософія Гегеля у Чижевського поєднується з прихильністю до напряму філософського мислення, представленого волюнтаризмом у середньовічному християнстві (Августин), «філософією серця» (Б. Паскаль, в українській філософії — Г. Сковорода, П. Юркевич та ін.).

На цій підставі можна зрозуміти негативне ставлення Чижевського до позитивізму і неопозитивізму, для яких призначення філософії полягає в тому, щоб бути «прислугою» наук. Попри те, він відзначав кращі варіанти позитивізму, зокрема характеризуючи позитивізм українського філософа В. Лесевича. Твердження Чижевського про безперспективність позитивізму з огляду на популярність логічного позитивізму (Віденський гурток, Львівсько-Варшавська школа, неопозитивізм у Чехії тощо) є свідченням його філософської позиції. Ученого приваблювали напрями західної філософії, які наголошували на духовній субстанції як основі буття, і закорінена в цій духовній субстанції антропософія. Платона і Гегеля він цінував не за їх логіко-раціоналістичні тенденції («геометричний» спосіб мислення Платона, елементи «панлогізму» Гегеля), а за розуміння духовної субстанції, яка осягається не за допомогою розумових побудов, а шляхом розумової рефлексії. Буття не може бути осягнуто через емпірично підтверджувані гіпотези і раціонально впорядковані поняття.

Відповідно, раціоналістична, аналітична та емпірична традиції (картезіанство, просвітницька абсолютизація розуму, британський емпіризм і феноменалізм, позитивізм і неопозитивізм) не можуть приваблювати філософа з таким світорозумінням. Це спричинило важливість для Чижевського розрізнення розуму-розсуду і розуму, спроможного брати під сумнів будь-які принципи і правила, тобто розуму як критичної трасцендентальної рефлексії. У рецензії на книгу Р. Кронера «Від Канта до Гегеля» Чижевський зауважував, що у Канта відокремлені один від одного розсуд «скінчений», що мислить раціонально, і розсуд нескінчений, інтуїтивний. Однак «розум, який установлює свої власні межі, тим самим уже переступає їх». Розум рефлексивний, інтуїтивно-спекулятивний, діалектичний є вищим рівнем інтелектуального осягнення, оскільки втілює в собі трансцендентальну свідомість.

Цим зумовлена опозиція Чижевського до філософських шкіл і напрямів, які абсолютизують форму, структуру, раціонально сформульовані принципи і правила, раціонально сконструйовані моделі, хоч він і визнавав їх допоміжне пізнавальне значення. Це дає змогу розуміти ставлення вченого до формалізму в етиці, структуралізму в мовознавстві, літературознавстві, соціальній і культурній антропології. Це була загальна настанова філософів, схильних до розуміння гуманітарних наук як наук про дух.