У статті «Консерватизм» І. Лисяк-Рудницький подає нарис еволюції його як світогляду, зауважуючи, що в українській історії консерватизм як «стихійна духовна настанова» відіграв важливу позитивну роль: допоміг українському народові зберегти рідну мову, звичаї, обряди, певні традиції родинного і громадського життя. Консерватизм як складова українського світогляду був силою, що дала змогу українцям протистояти польському наступові в XVI—XVII ст.

І. Лисяк-Рудницький простежив консервативні світоглядні настанови не лише в народному світогляді, а й у професійній українській культурі. Одним із витоків консерватизму він вважав «Історію русів», представниками консервативної думки в другій половині XIX ст. — Г. Ґалаґана, В. Тарновського, Г. Милорадовича, а на межі XIX— XX ст. — Ф. Уманця, В. Горленка, М. Стороженка, П. Дорошенка, А. Сторонича.

Попри глибоке історичне підґрунтя, український консерватизм як особлива концепція політичної філософії був розвинутий в Україні відносно пізно. Навіть після утвердження його як свідомої політичної позиції в Україні він поширювався із запізненням, що було зумовлено, на думку Лисяка-Рудницького, залежністю українських консерваторів від реакційного імперського російського консерватизму. Це стосується і деяких українських лібералів та соціал-демократів, які за гаслом єдності демократичних сил не зважали на ті комплекси російського шовінізму та імперіалізму, які робили таку єдність безперспективною і небезпечною для України. Лише під час революції, боротьби за незалежну Українську державу вплив українського консерватизму посилився і він став дієвою політичною ідеологією, яку пропагувала заснована у червні 1917 року Українська демократично-хліборобська партія.

Речником політичної філософії консерватизму в українській думці був В. Липинський. Характерними ознаками українського консерватизму, за його словами, є самостійництво, орієнтація на творення української політичної нації («територіальний патріотизм»), парламентська монархія, антисоціалістична настанова, опора на селян-землевласників як соціальну основу державотворення. Липинський, як ніхто до нього в українській суспільно-політичній думці, різко критикував народництво, лібералізм і соціал-демократизм за їх недооцінювання культурницької і державницької еліт в українському суспільному житті, зокрема в процесах націостановлення та державотворення. Ці його ідеї відчутно вплинули на становлення українського націоналізму як особливої політичної філософії та ідеології.