Від середини і до кінця XIX ст. панівним у підросійській Україні був народницький світогляд. Одне з його важливих джерел — романтична філософія; ідеалізація простого народу (селян) і сільської культури як основи національної самобутності — характерна його ознака. Він спричинив пробудження інтересу до етнографічних досліджень, витворення української літературної мови на народній основі. У працях істориків О. Лазаревського і В. Антоновича теза про трудовий народ як рушій історії поєднувалася з методологією і філософією позитивізму, які відіграли важливу роль також у світогляді М. Драгоманова.

Важливою складовою українського народництва і соціалізму був лібералізм. Марксистське розуміння соціалізму не підтримали українські інтелектуали наприкінці XIX — на початку XX ст. Найпомітнішим його речником в Україні був М. Драгоманов, який поєднував лібералізм із громадівським соціалізмом та елементами анархізму. Він намагався так сполучити колективне (суспільне) й індивідуальне, щоб не жертвувати свободою індивіда заради колективу чи суспільства. Такий соціалізм Драгоманова І. Лисяк-Рудницький назвав етичним соціалізмом, досліджував його політичну філософію у працях «Михайло Драгоманов», «Із драгоманівських студій», «Драгоманов як політичний мислитель». Звертаючи увагу на позитивістське підґрунтя його політичної філософії, І. Лисяк-Рудницький зазначав, що Драгоманов намагався уникати грубих форм позитивізму (еволюціонізм, соціал-дарвінізм тощо), поєднував свою віру в науку і просвіту з етикою. Високо цінуючи особистість, він заперечував бюрократичний централізм, навіть якщо його вважають демократичним. Це привело його до федералізму й анархізму. На становлення поглядів Драгоманова, на думку І. Лисяка-Рудницького, значний вплив мали європейські мислителі федералістського й анархістського спрямувань. Однак Драгоманов не заперечував правового порядку і держави. Він був конституціоналістом, але хотів звести до мінімуму насильство, яке здатна чинити держава над особою.

Український лібералізм, маючи серйозне історичне підґрунтя в народницькому світогляді, завдяки Драгоманову став панівним умонастроєм у середовищі української культурницької еліти наприкінці XIX — на початку XX ст. Більшість тогочасних культурних діячів — Леся Українка, І. Франко, М. Грушевський та інші — за своїми переконаннями були лібералами. Лібералізм як дитя просвітництва мав в Україні багато прихильників та ентузіастів.

Українська ліберальна думка «досліджувалась» і в Радянській Україні, оскільки комуністична ідеологія намагалася нейтралізувати згубний для себе вплив таких постатей, як Леся Українка, І. Франко та ін. Тому І. Лисяк-Рудницький приділяв увагу способам фальсифікації, до яких удавалися радянські «дослідники», зокрема, як із Франка робили речника бунтівних трудящих мас і оцінювали його як такого, що «доростав» до марксизму. У цих «дослідженнях» замовчувалася критика І. Франком марксизму і марксистського соціалізму. І. Лисяк-Рудницький різко критикував намагання охарактеризувати І. Франка як «революційного демократа», зважаючи на те особливе значення, яке це поняття набуло в офіційній радянській філософії (прихильність до насильницької революції тощо). Він зауважував, що застосування цього поняття виправдане, наприклад, для характеристики світогляду росіян Бєлінського і Чернишевського, оскільки бачив підстави, щоб називати їх «домарксистськими більшовиками». Однак, за його переконанням, І. Франко дотримувався «еволюційних політичних методів» і не був прихильником насильницьких революцій.

Український лібералізм як складова народництва і соціалізму наприкінці XIX — на початку XX ст. не був позбавлений деяких суттєвих недоліків, таких, як віра в історичний поступ, просвітницькі ілюзії (віра у всесилля розуму, наукових аргументів), брак політичного реалізму, надмірний пацифізм (активна громадська діяльність, спрямована на відвернення війни), федералізм. Особливо негативними за своїм впливом на свідомість української культурної еліти були федералістські ідеї Драгоманова — про автономію України у складі федеративної Росії. На думку І. Лисяка-Рудницького, І. Франко у 1895—1905 pp. звільнився від впливу федералізму Драгоманова і став речником ліберального українського націоналізму. До цієї течії належала і Леся Українка. Як відомо, деякі українські ліберали і соціалісти, у т. ч. М. Грушевський, перейшли на позицію самостійництва у своїй практично-політичній діяльності, хоча на це вплинули зовнішні обставини (революція в Росії).