Наприкінці XIX — на початку XX ст. окреслюються основні напрями української політичної думки й основні українські політичні ідеології. У найзагальнішому значенні терміном «ідеологія» позначають сукупність взаємопов´язаних ідей, уявлень, символів і ритуалів, призначених об´єднувати людей для спільного життя і діяльності. Їх поділяють на різновиди залежно від того, які групи людей вони об´єднують і які функції виконують. Одним із таких різновидів є ідеології-світогляди, які включають ціннісні ідеї і об´єднують людей у суспільства. У цьому розумінні кожне суспільство має певну ідеологію (колективний світогляд), яка забезпечує взаєморозуміння і суспільні зв´язки між людьми. У найдавніші часи носіями її були міфи, потім релігії.

Особливим різновидом ідеологій є політичні ідеології — певна сукупність взаємопов´язаних ідей, символів і ритуалів, призначених об´єднувати людей заради спільних політичних дій. У традиційних суспільствах вони були елементами ідеологій-світоглядів, зокрема релігій (наприклад, твердження про божественне походження влади тощо). Новочасні європейські політичні теорії, напрями політичної думки стали основою відповідних політичних ідеологій: поняттями «лібералізм», «консерватизм», «соціал-демократія», «комунізм», «анархізм» позначають як певні напрями політичної думки (політичні теорії), так і відповідні політичні ідеології. Філософи, обґрунтовуючи політичні теорії, прагнуть пояснити ціннісні ідеї (ідеї справедливості, порядку, свободи тощо). Щоб мобілізувати людей та об´єднати їх у певний суспільно-політичний рух, потрібні прості формули, символи, ритуали тощо. Творець певної концепції політичної філософії не завжди відповідає за те, як його ідеї використовують і витлумачують певні політичні рухи.

У загальному слововживанні термін «ідеологія» є ціннісно-нейтральним. Залежно від ціннісних орієнтацій ідеології можуть бути оцінені як злоякісні чи доброякісні. І. Лисяк-Рудницький послуговувався терміном «ідеологія» у ціннісно-нейтральному значенні. Однак часто він вдавався до нього як на означення власне ідеології, так і суспільно-політичної думки. Зосереджуючись зазвичай на історії політичної думки, він, однак, як і кожен її історик, не залишав поза увагою використання політичних ідей у практиці політичних рухів.

Для виокремлення основних напрямів в українській суспільно-політичній думці важливою є стаття І. Лисяка-Рудницького «Напрями української політичної думки». З його погляду, у новітній українській суспільно-політичній думці можна виділити чотири головні напрями: демократично-народницький, консервативний, що домінували до Першої світової війни, і комуністичний та інтегрально-націоналістичний, що виникли після революції. Ці напрями можна охарактеризувати на основі таких ознак, як плюралізм — тоталітаризм, лівий — правий: народництво (плюралістичне, ліве), комунізм (тоталітарний, лівий), консерватизм (плюралістичний, правий), інтегральний націоналізм (тоталітарний, правий).

Одним із перших істориків політичної думки на Заході І. Лисяк-Рудницький зробив спробу охарактеризувати ідеологію українського дисидентського руху.