Розглядаючи різні періоди становлення української нації, І. Лисяк-Рудницький зосереджувався на процесі нагромадження елементів культури, які у своїх сукупності і взаємозв´язках витворили самобутню українську націю. У своїх дослідженнях історичний підхід він поєднував з компаративним. Так, у статті «Україна між Заходом і Сходом» звертав увагу на елементи самобутності української нації, сформовані ще в часи Київської Русі, зауважуючи, що Київська держава, хоч і підтримала греко-візантійські релігійну і культурну традиції, не сприйняла політичного візантіїзму (візантійська теократія прижилася в Московському царстві). У Київській Русі, як і на середньовічному Заході, церковна і державна влади не були злиті, кожна з них мала автономію. Князівська влада обмежувалася боярською радою, народним вічем, самоврядуванням міських громад. Суспільний лад загалом тримався на договірній основі, закон і право були складовими тогочасної політичної свідомості. Поєднаний із міським самоврядуванням феодальний парламентаризм розвинувся у Литовсько-Руській державі. Західні елементи (магістрат) були легко прийняті, оскільки для цього існував історичний підтекст, що зберігся в пам´яті народу, який пережив монгольську навалу.

Ці визначальні традиції збереглися й у становій демократії козацької держави XVII—XVIII ст. На той час, як припускав І. Лисяк-Рудницький, вже сформувалися етос і естетичне чуття українців. Це дало підстави для висновку, що становлення української етнічної нації, на відміну від «модерної» української нації, завершилося у XVIII ст. Простеживши такі періоди націостановлення, він зробив висновок про «національний характер» українців: етос і естетичне чуття їх «закорінені в духовній традиції східного християнства», але в соціальній і політичній структурах вони — частина європейського світу. Цей висновок міг би викликати заперечення через різке протиставлення морально-естетичної, релігійної і суспільно-політичної сфер. Однак Лисяк-Рудницький стосовно цього зауважив, що свідомість, релігійність українців містить і західні світоглядні первні, що робить Україну «класичною країною унійної традиції». Не тільки католицизмові православного обряду, а й українському православ´ю притаманні ознаки, що відрізняють їх від православ´я візантійсько-московського типу. Те саме простежується і в професійній українській культурі: наприклад, поєднання в бароко східних і західних первнів. На підставі «унійності» української свідомості І. Лисяк-Рудницький зараховував українців до європейської спільноти народів, стверджуючи, що спорідненість українців з європейськими націями особливо помітна в їх суспільно-політичних традиціях.

Попри твердження про належність українців до європейської спільноти народів, І. Лисяк-Рудницький наголошував, що Україна є типовою східноєвропейською країною, бо її історія позначена браком успадкування, безперервності («Роля України в новітній історії»). Брак безперервності стосується «державної організації та високої культури», носієм яких завжди є провідні суспільні верстви. Саме вони передусім не витримували ворожих нападів, і тільки народна культура виявлялася більш життєздатною — її збереження створювало основу для наступного відродження.