До критики Юркевичем Чернишевського ставилися по-різному, однак генетичним корінням феномена Юркевича зацікавлені всі.

Г. Шпет писав, що Юркевич усвідомлював смисл історичного моменту, його значення для всього філософського розвитку, бачив, у якому напрямку має йти філософія далі. Він зрозумів, що раціоналізм у його класичних формах вичерпав себе і подальший розвиток філософії в цьому напрямку безперспективний.

Таке розуміння спричинене розвитком філософської традиції, яку називають українською духовністю. На формування світогляду П. Юркевича вплинули Святе Письмо, філософія Платона й Канта. Будучи вихованцем Київської духовної академії, наступниці Києво-Могилянської академії, Юркевич добре знав історію розвитку філософських ідей у духовній культурі України. Цим зумовлена оригінальність «філософії серця», що визначається передусім її генетичним зв´язком з українською національно-культурною традицією, в якій емоційний елемент переважає над раціональним і яка зорієнтована на осягнення індивідуального Я. Крім того, як зазначав Д. Чижевський, характерною рисою психічної вдачі видатних українців, водночас з емоційністю, є схильність до духовного усамітнення, що послугувало імпульсом до визнання етичної цінності індивідуума, визнання для кожної людини права на власний, індивідуальний, етичний шлях. Це значною мірою стосується Юркевича і його «філософії серця», яка є характерною для української теоретичної думки й української духовності загалом.

Останнім часом з´явилися праці українських істориків філософії, в яких обстоюється ідея, що у філософській думці України в усі часи на першому місці були проблема людини, її становище в суспільстві, духовне життя. Усе, що належало до сфери філософського осмислення, піддавалося етизації.

Філософією людини була уже філософська думка Київської Русі, що простежується в усіх пам´ятках писемності тієї доби. Усвідомлення власної сутності людина періоду Київської Русі не завершує тілом, а відкриває в собі світ духовності.

Зорієнтованість філософських пошуків на осмислення проблеми людини, з´ясування її морально-духовних начал спостерігалася в XVI — на початку XVII ст. Це стосується насамперед братських шкіл, які відіграли важливу роль у духовному житті, формуванні національної самосвідомості українського народу. Такі твори, як «Вертоград душевний», «Алфавіт духовний», «Діоптра», є етапними на шляху утвердження цієї філософської традиції. Наприклад, в «Алфавіті духовному» Ісайї Копинського одне з центральних місць посідала проблема самопізнання. Автор переконаний, що людина має надавати перевагу своєму внутрішньому єству, безсмертному духові перед тілесним світом, бо тільки цей шлях веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. Царство Небесне, як і Бог, міститься в самій людині. У «Діоптрі» автор також обстоював ідею про те, що тільки самопізнання веде до розуміння шляхів, які єднають людину з Богом, і тому воно є єдино необхідним. Процес самопізнання — це піднесення до духовного, підпорядкування волі людини Божественній волі. Проблемі самопізнання, морального самовдосконалення приділялася значна увага і в інших працях цього періоду, зокрема у творах Кирила Транквіліона-Ставровецького і Петра Могили.

На визначальній ролі внутрішнього світу людини в її життєдіяльності наголошувалося в курсах етики, які читали в Києво-Могилянській академії. Людині поверталися відокремлені від неї християнством атрибути Бога, а сама вона звеличувалася настільки, що їй приписувалася здатність судити про добро й зло, тлумачити на свій розсуд і Божі заповіді, і церковні настанови. Однією з провідних у цих курсах була ідея про свободу волі, або «самовладдя» людини.

Логічним завершенням, своєрідним підсумком тривалих пошуків українських мислителів у сфері людської духовності стала філософія Г. Сковороди, що є не просто роздумами над проблемою духовності, а й ідеєю серця як такого центру внутрішнього світу людини, який визначав її індивідуальність. Сковорода наголошує, що «всяк єсть то, чье сердце в нем. Всяк єсть там, где сердцем сам», що «истинный человек єсть сердце в человеке, глубокое же сердце и одному только Богу познаваемое к не иное что есть, как мыслей наших неограниченная бездна...». Серце — то найточніша в людині людина, це те, що визначає її єство. «Не по лицу судите, но по сердцу... Солнце не по лицу, но по источничьей силе єсть источник. Так и человек Божий, источающий животворящие струи и лучи Божества ислущающий, есть солнце не по солнечному лицу, но по сердцу. Всяк єсть то, чье сердце в нем...».

Таку ж роль відводив серцю і Юркевич. І хоч він не посилався на Сковороду, а апелював до Святого Письма, однак співзвучність і збіг позицій обох філософів щодо цього питання очевидні. Тому можна стверджувати, що саме Сковорода був безпосереднім попередником Юркевича, «філософія серця» якого є продовженням однієї з найсуттєвіших ознак української філософії, традиції української духовності. Якщо у М. Гоголя і Т. Шевченка ця традиція виявлялася на рівні літературно-художнього осмислення дійсності, то в Юркевича вона постає предметом філософської рефлексії і набуває вигляду завершеної філософсько-антропологічної концепції.

Філософія Юркевича істотно вплинула на світогляд багатьох російських філософів кінця XIX — початку XX ст. Однак російська філософія повинна була пройти через духовну кризу, через руйнування основ традиційного інтелігентського світогляду, перш ніж збагнути всю глибину ідей, висунутих Юркевичем ще на початку 60-х років XIX ст. Прийняти світоглядні установки мислителя її представниками було ще важче, оскільки це була чужа для них філософія, яку складно було використати для обґрунтування практичних устремлінь російської інтелігенції. Філософія Юркевича не вписувалася в російську ідею, а протистояла їй.