Одним із перших у XIX ст. розпочав розроблення проблем самобутності вітчизняної філософії Василь Карпов (1798—1867), який стояв біля витоків (задовго до І. Киреєвського, О. Хом´якова) світоглядної доктрини слов´янофільства. Значними були його заслуги в перекладацькій діяльності. У 1840 р. він видав двотомний переклад творів Платона, який перевидавався у 1863 р. разом із третім та четвертим томами, а також після його смерті. У 1879 р. побачили світ останні два томи перекладів творів давньогрецького філософа. Вони вважалися найкращими у Росії XIX ст. В. Карпов був співавтором енциклопедичного словника Плюшара, під його редакцією видавались «Візантійські історики» (Т. І, II), він був перекладачем першого тому праць німецького філософа Г. Ріттера «Історія філософії древніх часів» (1839). Як стверджували його сучасники, «в його книжковій філософії можна прочитати філософію його життя, а у філософії його життя можна угледіти і перевірити його книжкову філософію».

Першою за часом появи і найзначущішою була праця «Вступ до філософії», де визначено предмет, метод, мету, значення філософії. При визначенні предмета філософії Карпов бере за основу ідею створення всеосяжної системи, яка повинна охоплювати всі науки, тобто предмет філософії — «це самопізнання і дослідження всього в цілому, як єдиного буття, переповненого розмаїттям життя та діяльності, тобто дослідження метафізичного світу, оскільки він є надчуттєвим та мислимим — ось суттєві моменти змісту та предмета філософії». На його думку, в метафізичному світі «кожна людина проводить не менше як половину свого життя». Під метафізичним світом вчений розуміє «не те, що є доступним чуттєвому пізнанню, і не те, що є духом, а те, що входить у сферу людського буття та діяльності з боку цих двох начал, і що відтворюється у якісно новий ряд істот, та є надчуттєвим і відображає в собі ті начала, з яких воно розвинулось». Дослідити весь світ як єдине ціле неможливо без визначення місця людини в цьому світі, переконаний він, бо людина є істотою метафізичною, тобто такою, що належить до царини мислимого надчуттєвого.

За переконаннями В. Карпова, філософія послуговується синтетичним методом, а філософом слід вважати не того, хто філософує про щось за випадковим зіткненням пристрастей, а того, чиє філософування є вираженням однієї ідеї про світ і вираженням єдиної та цілісної системи. Отже, визначальним фактором науковості філософії Карпов вважав її системність, у чому дотримувався західноєвропейської традиції.

Оскільки філософія є наукою про мислення (а до царини мислимого входять усі складові — і суб´єкт, і об´єкт), з цього випливає, що весь курс філософії повинен бути, на думку Карпова, поділений на філософію мислимо-суб´єктивну (науку про самопізнання, тобто психологію) і філософію мислимо-об´єктивну (філософію природи, практичну філософію, історію естетики та релігії).

Карпову належить думка про необхідність створення самобутньої національної філософії, котра могла б замінити випадкове та безпідставне філософування, надала б певного напряму розвитку конкретним наукам. Він належав до мислителів, які вбачали зв´язок філософії із життям. Цей зв´язок, як зазначив Карпов, відображений в історії, котра показує найближчу залежність філософії від переконань людини, тобто від її релігійної віри. На його думку, філософія у всі часи й у всіх народів виникала на ґрунті релігії. Тому істинна філософія може бути лише там, де існує істинна релігія, тобто тільки у православ´ї. З об´єктивного погляду, на переконання мислителя, філософія характеризується узгодженням із християнською істиною, а із суб´єктивного — її знаряддям пізнання слугують усі сили душі, зосереджені у вірі та нею освічені. Розум та серце не поглинають одне одного і не протистоять одне одному, а взаємодоповнюються, перебуваючи у постійному взаємозв´язку. Свої думки Карпов підкріплював посиланнями на твори Г. Сковороди. Звернення до проблеми співвідношення розуму і серця пізніше, а саме в творчості П. Юркевича, стане домінуючим. Ця проблема буде розв´язана створенням П. Юркевичем «філософії серця».

Розум та серце, які розвиваються як органи віри у постійному зв´язку, повинні знайти у просвітленій душі людини стійке підґрунтя з метою розв´язання головних завдань філософії. Вихідним моментом філософування Карпов вважав конкретну свідомість, а органом істини — всі сили душі, зосереджені у вірі. Однією з головних проблем філософії завжди повинна бути проблема сутності людини. Досліджуючи людину синтетично, Карпов дійшов висновку, що ні в бутті, ні в діяльності вона не може бути одноманітною. У людині можна віднайти закони всього буття, підслухати гармонію всього життя, розлитого у Всесвіті, а також споглядати таємничі символи зв´язків, що поєднують світобудову. Отже, синтетизм В. Карпова нерозривно був пов´язаний з антропологізмом, у нього «чітко прослідковується перетворення трансценденталізму в антропологізм» (В. Зеньковський). Елементи, які поєднались у бутті людини і через своє поєднання дали свідомості буття, внесли в його природу свої власні закони, які стали основою закону морального. Тому досконалість морального закону повинна передбачати гармонію двох природ, поєднаних у природі людини.

Розв´язуючи проблему віри та знання, яка була домінуючою філософською проблемою духовних шкіл, він продовжив традицію, започатковану «філософією серця» Г. Сковороди і яку згодом дослідив П. Юркевич. Виходячи з витоків «філософії серця», він одним з перших у тодішній Росії розробив засади світоглядної доктрини слов´янофільства. Як писав російський філософ і історик філософії Ернест Радлов (1854—1928), «раніш за І. Киреєвського і О. Хом´якова російську філософію охарактеризували у тому ж дусі, в якому це зробили слов´янофіли, архімандрит Гавриїл і професор Карпов».

Проблему співвідношення розуму та серця Карпов розв´язує не на користь розуму. Найпослідовніше ці думки він висвітлив у працях «Філософський раціоналізм Новітнього часу» та «Погляд на розвиток філософії в світі християнському та на причини різних її напрямів». Передусім Карпов виступив проти раціоналізму І. Канта, доводячи, що раціоналізм є байдужим людині до тих пір, поки не торкається моралі. «Кантівська людина, — пише Карпов, — є істота, яка сплетена з понять, котрі піднімають і опускають її по категоричних сходинках павутиння, яка закупорена в чисті форми простору та часу, із котрих вона не тільки вийти, але й визирнути не в змозі, а разом з тим, ця людина усвідомлює, що їй нескінченно тісно й погано як пташині у клітці. Розум людський проситься на волю й хотів би летіти за межі всіх часів та просторових обмежень, і хотів би розірвати цю категоричну тканину, але Кант не дозволяє і стверджує, що за межами цієї нескінченної храмини — царина привидів, невідома держава, яка ніким не заселена, і яка заводить людей у примари. І більшість з тих, хто слухає Канта, безвихідно залишаються в просторі, виключно живуть у часі, і ще задовго до смерті вмирають заради вічності».

На думку Карпова, найсуттєвішою помилкою Канта було те, що він ігнорував роль відчуттів у людському житті, адже вони наповнюють серце тим безмежним, що вміщує всю повноту даної Богом заповіді про любов. За його переконанням, раціоналізм хоча і виник у християнському суспільстві, але тоді, коли вже був сформований язичницький погляд розуму на віру. Раціоналізму філософському у християнстві передував раціоналізм релігійний, який уособило лютеранство. Під егідою релігійного раціоналізму виник і філософський раціоналізм, який репрезентує філософія І. Канта. Якщо релігійний раціоналізм ставив розум вище за віру, то філософський раціоналізм, насамперед раціоналізм І. Канта, тільки в одному розумі покладає умови не тільки пізнання, а й навколишнього світу.

Карпов вважав раціоналізм чужим для своїх співвітчизників світоглядом, оскільки він суперечить православній вірі й особливостям, прихованим у національних і психологічних началах слов´янського єства. Тобто характер філософії залежить від особливостей народу, серед якого вона виникає.

Загалом Карпов був прихильником т. зв. дедуктивного напряму розвитку вітчизняної логіки, дотримувався позицій традиційної, тобто арістотелівської, логіки. Логіко-гносеологічна проблематика займала провідне місце в його науковій творчості, оскільки він вважав філософію неможливою без гносеологічного обґрунтування. Тому від загальних оглядів мислитель поступово переходив до дослідження конкретних проблем. Логіко-гносеологічна та психологічна концепції В. Карпова цілком вписуються в традицію Київської школи, яку пізніше репрезентували О. Новицький, П. Авсенєв, П. Юркевич, П. Ліницький.