Західноєвропейський романтизм сприяв не лише літературно-культурному розвитку українського письменства, а й формуванню філософської думки в Україні, де суттєве значення мало сприйняття й осмислення на початку XIX ст. ідей класичної німецької філософії Канта, Фіхте й особливо Шеллінга. Пізніше російськомовна філософія України ознайомилася з філософськими ідеями Гегеля, оскільки українська молодь навчалася в німецьких університетах, а до України запрошували західних професорів, серед яких були вихідці з Німеччини. Через Україну відбувалося поширення ідей Канта, Фіхте, Шеллінга в Росії завдяки перекладам їх праць російською мовою: Я. Рубан у Миколаєві видав переклад російською мовою праці «Основоположения метафизики нравов» під назвою «Кантовские обоснования метафизики нравов» (1803); С. Єсикорський здійснив у Харкові перше видання праці Й.-Г. Фіхте «Яснейшее изложение в чем состоит существенная сила новейшей философии» (1813); М. Курляндцев в Одесі — перекладу книги Ф.-В.-Й. Шеллінга «Введение в умозрительную физику» (1833).

Ставлення до представників німецької класичної філософії в Україні було неоднозначним. Кантівська «критична філософія», отримавши загальне визнання, стала об´єктом критики через протиставлення світу людини і світу природи, недооцінювання донаукових форм свідомості та свою статичність, неісторичність. Ригоризм Й.-Г. Фіхте у перетворенні трансцендентальної філософії на «науковчення» насторожував, а ігнорування природи, де воно не спрацювало, — відштовхувало. Порівняно з Кантом і Фіхте більш привабливою була філософія Шеллінга. Представників природничих наук вона цікавила зверненням до природи, трактуванням її як живого організму, де все живе вмирає і народжується знову, визнанням можливості пізнання прихованих сил і механізмів природних процесів і явищ. Романтичне захоплення культурою і мистецтвом не могло оминути шеллінгіанського розуміння мистецтва як вільного подарунка природи, який дає загальнодоступне знання і в якому самосвідомість знову повертається до природи.

Першим приніс шеллігіанство в Україну і Росію вихованець Києво-Могилянської академії Данило Велланський (1774—1847). Удосконалюючи свої знання за кордоном, він прослухав лекції Шеллінга у Вюрбурзі, став поширювачем і захисником його ідей, пристосовуючи їх до теоретичного узагальнення природничих наук. Подібно до романтичних ідей раннього Шеллінга він вважав, що метою дослідження природи є не емпіричне і поверхове пояснення окремих фактів, а пошук загальних принципів, єдності й гармонії в природі. Саму природу, світ розглядав як народження, відображення загального життя, суттю якого є абсолютний розум, абсолютна ідея, наголошував, що весь світ володіє життям, і все, що в ньому є, то лише види прояву цього «загального життя». Тут немає абсолютного спокою, все перебуває в постійному русі, під яким він розумів виникнення нового, сходження, розвиток. Із погляду Велланського, життя неорганічного світу розкривається у створених матерією динамічних процесах магнетизму, електризму та хімізму. Рутинність матерії й наявність у природі нематеріального свідчать про існування верховного абсолютного розуму. Органічна природа міститься в неорганічній так, як душа в тілі або ідеальна істина в реальній формі, тому окремо їх зрозуміти не можна. Обстоюючи цілісність природи, вчений звертав увагу на подібність органічних процесів з космічними, наголошував, що лише в людині здійснюється цілісна організація світу на землі.

Справжньою філософією Велланський вважав фізіологію, яку не відокремлював від фізики. Пізнання він пов´язував з трьома самосвідченнями людини: момент суб´єкта, який спостерігає; розгляд об´єкта; пізнання себе. Тільки тоді, коли людина пізнає себе, знаходить у собі внутрішній світ, здійснюється пізнання абсолютної сутності природи. Цим зумовлена реальна послідовність наук: фізика — органічна фізика, або фізіологія, — антропологія. Суперечність усього існуючого він розглядав як закономірність, що притаманна всьому світу, усім матеріальним і духовним явищам. На відміну від інших романтиків, що абсолютизували роль і значення поезії, Велланський ставив філософію вище від поезії, наголошував, що вона не може бути справою всіх людей і філософії не можна нікого навчити, оскільки для неї потрібна природна самостійність кожного.

На все життя Велланський зберіг любов до України, листувався з діячами української культури (М. Максимовичем, М. Білозерським, І. Мартосом та ін.). Справжній характер нації вбачав тільки в простому народові, його житті, культурі.

Ідеї натурфілософії Шеллінга розвивали в Рішельєвському ліцеї, де провідниками їх були М. Курляндцев, К. Зеленецький, Й. Міхневич.

Професор військових наук, а пізніше математики Рішельєвського ліцею, перший перекладач праць Шеллінга російською мовою, пропагандист шеллінгіанської філософії Микола Курляндцев (1802—1835), дотримуючись позицій об´єктивного ідеалізму Шеллінга, стверджував, що природа й людина створені єдиним, вічним началом — Богом і одухотворені божою думкою. Природа є гармонійним цілим, витвором досконалого життя. Як прихильник дедуктивно-синтетичного методу в дослідженні природи критикував всеіндуктивізм, метафізичні погляди, захищав єдність і взаємозв´язок усіх явищ природи, ідею динамічного її розвитку. Критично ставився до природознавців-емпіриків за те, що вони в процесі пізнання поділяли природу на особливі світи, підмінюючи закони вигадками. На його думку, це все зумовлює розумовий хаос, ставить під сумнів могутність пізнання, оскільки абсолютизація досвіду перетворюється на недооцінювання теоретичного мислення, здатного пізнати світ у його єдності матеріального й ідеального. Критикував М. Курляндцев схоластичні побудови і середньовічний світогляд, високо оцінював учення Коперника, Галілея, Ньютона.

Філолог за фахом Костянтин Зеленецький (1812—1858) був автором теоретичних публікацій, у яких розвивав ідеї шеллінгіанства. У дусі його вчення він вважав, що зміст життя складається з двох стихій:

1) безумовна сутність духу, який не підлягає свідомості, її він називав предметністю, суб´єктивністю як вищу єдність;

2) сукупність вражень зовнішнього світу, спостережень власної свідомості. Її кваліфікував як предметність, вищу від багатоманітності й складності безконечних змін у просторі й часі видимого світу.

Першим законом духу Зеленецький називав закон самосвідомості, дію якого вбачав у тому, що дух виходить зі стану спокою, замкнутого в собі стану, переходить у явище — стан частковий і часовий, що вимагає певної діяльності. Предметом цієї діяльності духу є явище, а метою — пізнання. Досягаючи цієї мети, дух визначає зміст явища в системі буття, оволодіває ним і усвідомлює це. Така самосвідомість є першим законом діяльності духу. Дух засвоює тільки те, що узгоджується, відкидає несуттєве, тому явища предметності перебувають у духові, не порушуючи його самобутності, оскільки вона є свідомістю розумного, а сам процес пізнання — єдністю чуттєвого і раціонального. У науці досвід і умогляд одне без одного безсилі, якщо тільки умогляд не хоче бути пустим привидом, а досвід тільки речовим. У пізнанні досвід і розум завжди діють нерозривно.

Знання К. Зеленецький розглядав як формальну сторону доступності розуміння речей, де діяльність реальності постає в єдності внутрішньої і зовнішньої сторін життя, а закони буття і закони пізнання — як закони розуму. Тотожність духу (мислення) і буття (природи) — найкращий спосіб доведення істини, оскільки зіставляється те, що відображується, з тим, що відображує. Мислення Зеленецький розглядав як діяльність розуміння свідомості, осмислення діяльності духу, який спочатку сприймає явище, засвоює його, потім розглядає його як щось дане, конечне, визначене. Першим моментом мислення є страждання, другим — власне мислення, третім — споглядання духом явища як думки, буття свідомості. Дух діє як фантазія, результатом якої є повідомлення, потім — як розуміння, наслідком якого стає істина і воля. Кінцевим результатом постає благо. Загальним напрямом дії людського духу для Зеленецького, як і для значної частини романтиків і самого Шеллінга, є релігія: якби дух із першого оволодіння не був розумним, як справа рук передбаченості творця, то був би безсилим перед світом баченого.

Історію К. Зеленецький розлядав як життя роду людського, що втілюється в житті народу. Сутність людства складається з тих стихій, що й сутність кожної людини: духовної (діяльність релігії, духовна, розумова діяльність) і тілесної (промислова, мануфактурна, торговельна діяльність). Народ, обираючи мету і здійснюючи її, має свої особливості. Політична історія є історією боротьби відносин осіб, які відображають життя людства. Кожний народ має свою історію і проходить три періоди розвитку: дитинство (стихія племені), зрілість (організоване тіло) і старість (вичерпність стихій). Політичне буття народу завжди відтворює буття його внутрішніх духовних і промислових сил. Першому періоду властива перевага фантазії, другому — розсудливості, третьому — розуму. Ставлячи питання про історію філософської думки в Україні, Зеленецький не без підстав зауважував, що вона була не історією філософського знання, а історією ставлення до нього.

Шеллінгіаство під впливом романтичних традицій було притаманне професору Київської духовної академії, а з 1839 р. — професорові філософії Рішельєвського ліцею Йосипу Міхневичу (1809—1885). Філософію він розглядав як науку свідомості, котра вивчає все, що є в ньому, тобто загальні начала, початкові форми, вічні закони і кінцеві цілі. Вона є знанням не лише суб´єктивним, а й предметним, оскільки без знання предмета, що пізнається, не буває знання суб´єкта, що пізнає. Прагнучи поєднати у своєму баченні все із собою і себе з усім, свідомість розкриває свою діяльність у трьох актах: прагненні від себе до не-себе (від людини до світу), від не-себе до себе і від світу людини до першоджерела всього — Бога. Це, на думку Міхневича, свідчить, що філософія є наукою не емпіричною, а умоглядною, зумовленою ідеєю, хоча в самому розумі важко відокремити природне від надприродного, визначити межі і показати ступінь природної діяльності розуму.

Питання про співвідношення філософії й релігії Міхневич розглядав із теїстичних позицій, заявляючи, що першою й основною істиною, на якій тримається все знання, є істина буття Бога: «Бог є верховне начало і останній кінець усього». Наявність її, з одного боку, обмежує розум, з іншого — відкриває можливість подолати цю обмеженість шляхом звернення до Святого Письма з його вірою в Христове одкровення. Цим спричинена вимога Міхневича, щоб гордий розум людини не піднімався над розумом Бога, а перебував у належній слухняності вірі. Це не перешкоджало мислителю звертатися до інших систем німецької філософії, завдяки чому він визначав елементи історичного підходу до зіставлення етапів розвитку філософської думки, що було новим у її розумінні. Свідченням цього може бути висока оцінка Міхневичем філософії Гегеля, заслугу якої він убачав у перетворенні філософії на науку абсолютного саморозвитку духу, науку свідомості. В осмисленні її Міхневич значною мірою тяжів до академічного напряму тогочасної філософії, хоча переважали в його творчості елементи романтизму. Романтичне шеллінгіанське розуміння космосу як єдиного, живого організму привело Й. Міхневича до філософії українського й російського космізму, філософії всеєдності, засновниками яких був його колишній слухач М. Федоров та вихованець Новоросійського університету М. Умов, концептуально обґрунтовані К. Ціолковським і В. Вернадським в його вченні про ноосферу.