У 1615 р. було створено братство в Києві, яке почало відігравати провідну роль у братському русі. На той час значно змінилася і розширилася соціальна основа братства. Якщо раніше воно формувалося переважно з представників третього стану, то з тієї пори до нього входили і представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм, а намагалися боротися проти нього (Острозькі, Могили, Древинські та ін.). До Київського братства вступив гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з Військом Запорозьким. Ці факти відображали потребу консолідації всіх прогресивних і здатних до боротьби сил народності. Прихід у братства шляхти, магнатів, представників кліру позначився на їхньому ставленні до православної церкви та її відновленої ієрархії (спричинив соціальний компроміс), сприяв значному підвищенню освітнього рівня. Адже нові члени братства, які свого часу навчалися в західноєвропейських колегіях та університетах, прагнули, щоб їхні діти отримували не гірші знання, ніж випускники католицьких навчальних закладів.

Усе це послаблювало реформаційні настрої і тенденції у братствах, стимулювало розвиток гуманістичних ідей. Активнішим стало використання грецьких і римських античних джерел, творів середньовічних і ренесансних західноєвропейських авторів, змінилося ставлення до світських наук. У філософсько-богословських працях тема піднесення людини до духовного (Бога) поступилася місцем темам, пов´язаним з інтересом до природи, людини і її суспільних відносин. До цього спонукало запровадження риторики, яка ґрунтувалася на досягненнях філології і розкривала суспільне значення публічного слова. За відсутності філософії як окремої дисципліни вона почала набувати методологічного значення для гуманітарних дисциплін.

Гуманістичний етап розвитку братських шкіл пов´язаний з діяльністю представників нової плеяди діячів культури: Йова Борецького, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Хоми Євлевича. Популярними у східнослов´янському регіоні були книги викладача грецької мови, проповідника, засновника пересувної друкарні Кирила Транквіліона-Ставровецького «Зерцало богословії» (1618), «Євангеліє учительное» (1619), «Перло многоцінне» (1646) та ін., у яких українське і російське духовенство знаходило чимало єретичних місць. За царським наказом 1627 р. «Євангеліє учительное» підлягало спаленню, а інші його твори були заборонені.

Розглядаючи проблему «Бог і світ», Кирило Транквіліон-Ставровецький створив учення про чотири світи: 1) світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; 2) макрокосм — світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; 3) сама людина (мікрокосм); 4) поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. На відміну від авторів «Алфавіту духовного», «Діоптри» та інших, які, розмірковуючи про світ, обґрунтовували необхідність його зречення й описували його за допомогою моральних категорій (світ — зло, джерело гріха тощо), Кирило Транквіліон-Ставровецький, розрізняючи чотири світи, показує, що не весь світ — зло.

Радісне і просвітлене світосприйняття, наголошення на красі й доброті тілесного світу, в т. ч. тіла й тілесних почуттів людини, зближує Кирила Транквіліона-Ставровецького з мислителями доби Відродження. Як і вони, описуючи світ, він поєднував учення античних філософів і християнських авторів. Речі видимого світу, на його думку, утворюються зі стихій, яким притаманні взаємна протилежність і постійна боротьба. Таке відношення стихій творить їх цілісність і єдність. Усі тіла, що виникли зі стихій — від зірок до найдрібнішої порошинки, — мають у своєму рухові певну послідовність і наданий їм Богом «чин» (закономірність). Отже, Кирило Транквіліон-Ставровецький визнавав певну самостійність вторинних природних причин.

У центрі вчення Кирила Транквіліона-Ставровецького перебуває проблема людини. На відміну від попередників він надав проблемі душі і тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого сенсу. Без тіла і вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, прагнути, набувати і виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. У цьому Кирило Транквіліон-Ставровецький наближається до визнання притаманної мислителям Відродження гармонії душі і тіла. Проте оскільки людина утворена з «горньої» і «дольньої» частин, має тіло від землі, а душу від Бога, то частково вона є світлом, частково — тьмою, частково — ангелом і звіром, дивним поєднанням смерті і життя, тлінного (плоті) і нетлінного (духу).

Значну увагу Кирило Транквіліон-Ставровецький приділяв проблемі самопізнання, морального самовдосконалення, критиці моральних вад тогочасного суспільства. Основою твору «Перло многоцінне» автор взяв ідею призначення людини для «горнього» людського єства. Важливого значення він надає містичній інтуїції, що уможливлює пізнання Бога і самопізнання людської душі. Засуджуючи суспільну нерівність, мислитель звертається до ідей вселюдських рівності і братерства, яким надає релігійного забарвлення: «Бог создал людей равными и єдино им даровал душу разумную и бессмертную, а равно им даде въсь мир видимый, и еже в нем, и равно им едино небо покров, солнце и луна єдиний свътильник в дому их, и земля едина трапеза, и дождь равно проливается». Відчуваючи соціальну несправедливість, Кирило Транквіліон-Ставровецький вдається до ідеалізації відносин у ранньохристиянській громаді, хіліастичних (пов´язаних із Другим пришестям) ілюзій, характерних для західних реформаторів. Елементи реформаційного мислення помітні і в його «Євангелії учительном», яке мислитель радив мати не лише в церкві, а й вдома. Індивідуальне читання, літургію для одного він вважав не менш важливими, ніж службу Божу у храмі.

Ідейна атмосфера братств відображена в ораторських творах Кирила Транквіліона-Ставровецького, присвячених світським темам. Це передусім «Похвала мудрості», де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їх прикладне значення у житті людини і суспільства.

Серед діячів і письменників другого періоду братського руху помітна постать українського вченого, культурно-освітнього діяча Мелетія Смотрицького (прибл. 1572—1633), чия «Граматика», що була посібником для братських шкіл, вплинула на розвиток культури українського та інших слов´янських народів. Нею користувалися для наукового опрацювання та нормування української, російської, білоруської, болгарської, сербської мов. У творах суспільно-громадського спрямування «Тренос» (1610), «Верифікація прав... народу руського» (1621) Мелетій Смотрицький обстоював гідність, права, звичаї, культуру, віру українців і білорусів. У його закликах до людяності, зверненнях до людського сумління, наголошуваннях на необхідності самопізнання переважає не моральний, а громадсько-патріотичний пафос: «Відкрийте ваші сердечні очі, пізнайте самих себе, пізнайте батька і матір своїх, зрозумійте, в чиєму і якому домі народились». Смисл полемічних творів Мелетія Смотрицького — у пробудженні самосвідомості, громадської думки народу для боротьби проти поневолювачів.

Розглядаючи питання про співвідношення віри і знання, богослов´я і філософії, мудрості божественної і людської, світської, Мелетій Смотрицький значною мірою дотримувався негативного ставлення до використання філософії, вчень Арістотеля, Платона, Піфагора у розв´язанні теологічних проблем, однак зміст його суперечить цій традиції. Уперше у філософській думці східних слов´ян він спирається для аргументації своїх поглядів на ідеї гуманістів доби Відродження, зокрема на твори Ф. Петрарки, М. Кузанського, Л. Валли, Еразма Роттердамського, чим сприяв утвердженню гуманістичних ідей у вітчизняній духовній культурі. Мислитель значно розширив джерелознавчу базу вітчизняної філософії. Поруч з іменами античних письменників, представників східної і західної патристики він називає багатьох середньовічних мислителів: Ансельма Кентерберійського, Дуранда, Беду, Альберта Великого, Бонавентуру, Тому Аквінського, Марсілія Падуанського, Дж. Савонаролу, тогочасних ідейних противників — Р.-Ф.-Р. Беларміна, П. Скаргу.

Мелетій Смотрицький першим звертається до логіко-дедуктивного виведення, логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених ранньомодерною філософією. Попри негативні висловлювання на адресу арістотелівських силогізмів, він подолав заборону на застосування логіки до теології.

Розвитку гуманістичних традицій, загальному піднесенню філософської культури в Україні сприяла діяльність Касіяна Саковича. Перший відомий його твір «Віршь на жалостный погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622), написаний книжною українською мовою, сповнений високого патріотизму, громадянських почуттів, прославляє мужній і волелюбний «російський» (український) народ, його захисників — запорожців на чолі з гетьманом Сагайдачним, який загинув «для волности Отчизны». Вірш Касіяна Саковича відображає ренесансно-гуманістичне сприйняття простору і часу. Це — простір значних політичних планів і звершень, які утвердили земну славу гетьмана «в всіх краях, в татарских, турских, навет и в полночных» і здійснені заради Батьківщини. Опанований, підкорений простір змінює і переживання часу: минуле має пробуджувати не лише тугу за померлим героєм, а й прагнення продовжити його справу на землі — дбати про науку, церкву і Батьківщину.

У творі Касіяна Саковича наявні елементи концепції тяглості української, зокрема київської, історії, що також є свідченням ренесансно-гуманістичного умонастрою його автора. Як зауважив сучасний дослідник І. Шевченко, Касіян Сакович, ведучи мову про козацьких представників «з насіння Яфета», які брали приступом Царгород з моря за часів Олега, «росского монархи», приймали хрещення разом з «росским монархою Владимером», про сучасних йому козаків, готових жертвувати своїм життям за віру Володимира, пов´язує їх з давньоруськими предками. Отже, у «Віршь на жалостный погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіян Сакович не лише робить спробу осмислити історію України, а й утверджує ренесансно-гуманістичний погляд на історію, згідно з яким вона є не так наслідком провіденціалістської функції Бога, як історією діянь визначних особистостей. Таке розуміння історії демонструє у своїй «Протестації» Йов Борецький, називаючи козаків «рештками тої старої Русі».

У цей період Касіян Сакович написав два інших твори, які, очевидно, призначалися як посібники для братської школи: «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини» (1620) і «Трактат про душу» (1625). У передмовах до них він, як і гуманіст Відродження, високо оцінює людський розум, пізнання людиною зовнішнього світу, наполягає на необхідності будівництва шкіл. На відміну від попередньої традиції надає більшого значення освіченості, ніж побожності.

Значну увагу Касіян Сакович приділяв проблемі самопізнання, однак спрямовував її розв´язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення і духовність, а на тілесну природу людини і її душу, пов´язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства він пояснював законами природи, дією природного провидіння, яке заступає Боже втручання в природні справи. Пізнання її тілесного єства, на думку мислителя, потрібне для того, щоб, вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, керувала собою, уникала того, що їй шкодить. Він не закликав до аскези, надмірної стриманості емоцій, відчуттів, тілесних пристрастей, що свідчить про гуманістичне спрямування його творів, переакцентування пізнання з божественного на земне і людське.

Людину Касіян Сакович розглядає як певну єдність — мікрокосм. У людському тілі всі органи пов´язані в гармонійне ціле за допомогою чотирьох регулятивних механізмів: 1) механічного — стискання і розширення, тяжіння вгору і вниз; 2) перших і других якостей — теплого, холодного, сухого й вогкого, легкого й важкого тощо. Голова є джерелом холоду, а серце — тепла; 3) гуморальних чинників — чорної і жовтої жовчі (меланхолії і холери), крові і флегми; 4) анімальних духів — особливо тонкої матерії, яка через нерви рухається від мозку до органів тіла, і навпаки. Усі ці механізми природні, їх дія не потребує втручання жодних трансцендентних сил.

Мікрокосм Касіян Сакович характеризує як відтворення і відповідність макрокосму. Використовуючи античне вчення (Емпедокл), він показує, що тіло людини складається із стихій (елементів), з яких побудована і нежива природа. У тілі людини, як стверджує Касіян Сакович, стихії відповідають основним його гуморам — рідинам (ідеї Гіппократа).

У «Трактаті про душу» Касіян Сакович розглядав душу в її відношенні до тіла, тобто його цікавить передусім психофізична проблема: ідеться про сутність душі, її походження, роди, влади або здатності; локалізацію, місце перебування після смерті. Вагаючись між арістотелівським розумінням душі як форми органічного тіла і платонівським — як самосутності, Касіян Сакович більше схилявся до арістотелізму, ближчого до природничого, раціоналістичного тлумачення душі. Він надавав перевагу думці про божественне походження душі, хоча у Києві тоді точилися суперечки між прихильниками її божественного і природного походження. Касіян Сакович вважав, що душа має три роди, що існують у людині не як три душі, а як одна, але наділена різними здатностями — відчуттям, фантазією, пам´яттю, мисленням та ін. Викладав він вчення Платона про локалізацію душі в мозку, Арістотеля — про місцезнаходження її в серці, віддаючи пріоритет платонівському. Водночас у його ідеях помітні й ознаки середньовічної теорії локалізації душі, за якою вона міститься в усьому тілі, у кожному органі, бо є неподільною. Проблему смертності і безсмертя душі Касіян Сакович розв´язував у традиційному християнському дусі.

Як і Кирило Транквіліон-Ставровецький і Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович працював над опануванням філософської термінології. Він ширше, ніж Мелетій Смотрицький, використовує спадщину античних філософів (називає Фалеса Мілетського, Анаксімена, піфагорійців, Платона, Арістотеля, Плінія, Галена, Гіппократа, Плутарха, Цицерона, Сенеку та ін.). Знав західноєвропейських філософів і мислителів, учених, поетів доби Відродження (Дж. Кардано, Ю.-Ц. Скалігера, Петриці, Я. Кохановського та ін.). Своїм творам Касіян Сакович надавав філософсько-природознавчого характеру. Його виклад більш спеціалізований, професіональний, теоретичний, філософський, насичений, ніж у його попередників.

Із розвитком шкільництва, полеміки і пов´язаної з нею публіцистики дедалі очевидніше виявлялась недостатність філософських побудов, що спиралися на біблійні образи і поняття, твори представників східної патристики. Наявні у творах братчиків реформаційні, а згодом і гуманістичні ідеї не змогли конституюватися в цілісні етапи через нерозвинутість теорії абстрактного мислення, його форм і методів, логічних, натурфілософських і метафізичних уявлень.

Потреби розвитку української філософської думки, запити конфесійної і національної боротьби спонукали братчиків до усвідомлення необхідності оволодіння не лише філософськими напрацюваннями противника, а й усією світовою наукою і культурою, передусім до вивчення, переосмислення, засвоєння здобутків західноєвропейських мислителів і вчених. Уже перші кроки на цьому шляху дали змогу значно підняти рівень філософської культури, розширити коло її проблем. Ці спроби не завжди були вдалими, оскільки те, що вивчалося, не перетиналося з українською культурною традицією і через це не засвоювалося. Та досвід спроб і помилок допоміг мислителям наступних поколінь поєднати латинську і греко-слов´янську культурні традиції, вироблені в добу феодалізму, тобто два основні тогочасні типи європейської культури. Це був необхідний етап у розвитку нового світогляду. Він став предметом роздумів діячів Києво-Могилянської академії.