Вітчизняні ренесансні мислителі не приймали світоглядних уявлень, відповідно до яких головною рушійною силою історії вважали божественне провидіння, а історичний процес — виявом Бога, здійсненням передбаченого наперед божественного плану «спасіння» людини, шляхом до Царства Божого. Соціально-економічні відносини, зумовлені розвитком міст, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, розширенням і активізацією товарно-грошового обігу, появою мануфактур з їх поділом праці, відкривали простір раціоналістичному погляду на історію як на процес здійснення «природного закону», розуму. Людину при цьому мислили активним, творчим суб´єктом.

Ці гуманістичні погляди на історію, роль і місце людини в історичному процесі притаманні більшості творів Станіслава Оріховського — «Промова до польської шляхти про ведення війни проти турків», «До Сигізмунда, короля польського, Турчика друга», «Щорічні записи від дня смерті Сигізмунда Старшого», «Життя й смерть Яна Тарновського». Однак автор не завжди дотримується в них чіткої і послідовної позиції. Інколи вдається до компромісної, натуралістично-теологічної інтерпретації історії. Це навіть помітно у працях, написаних в останні роки життя, коли внаслідок викликаної об´єктивними причинами душевної кризи він перейшов на бік контрреформації.

У написаних у ранній період творчості працях Станіслав Оріховський при поясненні історичних подій відходив від теологічно-провіденціоналістської концепції і всупереч релігійному фанатизмові проповідував активне втручання людини в історичний процес. Історичні події виникають не завдяки Божому промислу, а завдяки людям, які беруть участь у цих подіях. Саме тому він рідко посилався на Біблію, надаючи перевагу античним історикам і філософам (Геродот, Фукідід, Плутарх, Платон, Арістотель та ін.). У його історичних працях присутні персонажі новітньої історії: філософи, історики, художники, королі, князі, полководці, державні діячі (князь Володимир, давньокиївська княжна — дружина польського короля Владислава II, Я. Длугош, А. Дюрер, Л. Кранах, Еразм Роттердамський, М. Лютер, Меланхтон, полководець Я. Тарновський, західноєвропейські гуманісти). Цілком земними виявляються й стимули, заохочення і покарання за вчинки: не милосердя чи гнів Божий за життя, пекло — після смерті, а вічна слава або ганьба для людей нинішніх і майбутніх.

Тогочасні українські вчені виявляли інтерес до світової історії та історичного минулого свого народу. Члени Острозького вченого гуртка, діячі Києво-Печерської лаври аналізували складне становище України, згадували славні давні часи, передусім княжу добу, коли київські князі панували від Сяну до Дону і їх поважали й боялися сусідні і далекі володарі. Вітчизняній історії вони присвячували вже не окремі сторінки чи фрагменти трактатів, а цілі твори, відводячи багато місця звитязі запорозьких козаків у боротьбі з татарськими і турецькими загарбниками.

Іван Домбровський у латиномовній поемі «Дніпрові камени» змалював героїчні сторінки історії українського народу, починаючи від князя Кия (430) до сучасних авторові часів (початок XVII ст.). Поема присвячена прославлянню минулої величі України-Русі, у ній виявляється гордість за історичне минуле народу, якою повинні перейнятися і ті, хто «із плоті геройської русів», звитяга й мужність яких відома, бо українців «Ні Рим, на мужів багач, / Не долав у бою, і Турція навіть». Колись українці мали величезну державу, кордонами якої були Істр, Понт Евксинський, Колхіда, Гіркинське море, Ріфейські гори, а на заході — річка Віслок. Як стверджував Іван Домбровський, у сучасній йому добі усе не так, усюди занедбання і руїни. Проте він вірив у світле майбутнє народу, який не забув своєї славної історії. Постійне наголошування на прадавності українського народу, від якого походить козацький рід, аргументується посиланнями на достовірні історичні відомості, а не лише на традиції і звичаї. Сучасний йому Київ пов´язаний неперервним ланцюжком історії з часами легендарних Кия, Щека, Хорива, князя Острозького, його синів Олександра і Януша.

Помітним на той час твором історичного характеру була «Роксоланія» Севастяна Кленовича, у якій він оспівує тринадцять великих українських міст і жодного польського, хоч жив у Польській державі, а також заявляє: «Як же нам українське своє пристало руно цінувати». Ідеться в «Роксоланії» і про красу, багатство української землі, її міст і сіл, життя, звичаї і легенди народу. Його філософські погляди мали гуманістичний характер. Сенсом людського життя він вважав працю. Уся його поема — гімн праці, проголошення необхідності активного земного самоутвердження і самореалізації людини. Цікавий твір і спробою автора в ренесансно-гуманістичному дусі осмислити вітчизняну історію, пошуком місця свого та інших слов´янських народів у світовому історичному процесі. Тому він роздумує над походженням українського народу, спільними з іншими народами коренями. Севастян Кленович негативно ставився до покатоличення Русі, хвалив українців, які не відступали від віри батьків: «Скрізь на Русі зберігають закони та звичаї предків, Руси й далі ідуть шляхом дідів і батьків».

Поема Симона Пекаліда «Острозька війна» (1600), у якій прославляється рід Острозьких, зокрема князь Костянтин-Василь і його син Януш, є однією з найвизначніших гуманістичних праць історіографів, присвячених вітчизняній історії. Сповідувані багатьма його попередниками провіденціалізм і фаталізм поступаються в цій поемі історично зумовленим вчинкам персонажів як активних суб´єктів дії, утверджується ренесансно-гуманістична думка про спроможність людини своїми силами, завдяки доброчесності чи доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя. Як прихильник монархічної форми правління Симон Пекалід, зважаючи, очевидно, на реалії тогочасної України, виступав за спадкову монархію у формі українського князівства, яку очолював би «філософ на троні».

Звеличували людину як індивідуальність, творця історії, захищали гуманістичну ідею, що проголошувала можливість зрівняння людини з Богом завдяки власним заслугам і гідностям автори таких творів, як «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512» (Анонім); «Перемога над турками під Теребовлею 1524 року» (Микола Гусовський); «Дума українна» (Адам Чагровсъкий); «Дії турецькі й змагання козацькі з татарами» (Мартин Пашковський).

Подолавши провіденціалізм і фаталізм, автори починають цінувати у людині гідність, талант, розум, звитягу, завдяки яким вона може звеличитися над іншими і зайняти високий ієрархічний щабель, здобувши більші можливості впливу на історичні події.

Як і західноєвропейські гуманісти епохи Відродження, українські мислителі вважали головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу виховання, освіту, знання, доброчинство, звитягу, які людина не лише отримує як дар природи, а й набуває впродовж життя. Особливого значення вони надавали початковим знанням і доброчесному вихованню, бо, за словами Станіслава Оріховського, як поле, хоч яке врожайне, без обробітку і посіву залишиться безплідним, так і людина, якщо не примножує знань, нічого гідного в житті не зробить.

Особливий інтерес виявляли вітчизняні мислителі до історіографії, вважаючи її вчителькою життя, тому й радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях особистостей, які уславилися завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів: Александр Македонський — Арістотеля, Павсаній Спартанський — поета Симоніда, Періандр — Фалеса Мілетського, Сигізмунд Старший — Длугоша. Варто згадати й освіченість київських князів, українських гетьманів. На відміну від середньовічних хроністів, які некритично ставилися до фактів, змішували реальне й легендарне, українські мислителі прагнули завдяки критичному аналізу історичних джерел установлювати історичну правду, всіляко її дотримуватися і закликали до цього інших. Історик, стверджували вони, нічого не повинен вигадувати, не повинен керуватися ні дружбою, ні ненавистю, а писати лише правду.

У боротьбі із середньовічною концепцією розуміння історії, що розпочалася в епоху Відродження, сформувалася світська філософія історії, чому сприяли Ж. Боден, англійські матеріалісти XVII ст. Ф. Бекон і Т. Гоббс, особливо італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668—1744). Дещо раніше за них, попри непослідовність своїх міркувань, основу нової історіографії з виразним національно-патріотичним змістом заклав Станіслав Оріховський. Обмірковуючи конкретні актуальні політичні завдання, він писав про факти історії з неабиякою публіцистичною пристрасністю. У внутрішній політиці такими завданнями він вважав зміцнення влади короля і шляхетської демократії, у зовнішній — консолідацію європейських християнських народів перед загрозою турецької агресії, боротьбу проти османської Туреччини. Основні думки з цих питань зосереджені в «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу», промовах із приводу турецької загрози.

Антитурецькі твори Станіслава Оріховського видавалися в Європі багато разів. Вони є викладом історії турецької експансії в Європу, зокрема на українські та польські землі. У них звучить палкий заклик до європейських народів згуртуватися перед небезпекою, дати відсіч турецькій навалі, що загрожувала знищенням європейської цивілізації. Станіслав Оріховський не зупинявся на деклараціях, а дав практичні поради стосовно організації оборони, солідаризувався з боротьбою південнослов´янських народів проти турецького поневолення, закликав їх до спільної відсічі загарбникам, що в ті часи було явищем винятковим.

У першій половині XVII ст., напередодні і під час національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, Європа вже добре знала про силу українського війська. Іншим було становище в часи Станіслава Оріховського, коли значна частина українських земель перебувала під владою Польщі як одне з 13-ти воєводств, що зберігало назву «руське». Тому він пояснював своїм європейським читачам походження назви «Русь» (Russia, Roxolania, Ruthenia, Sarmatia), її історію та географічні кордони, захищав культуру України, релігію її народу, чим накликав на себе гнів католицької церкви і польської шляхти. Від численних нападів церковних ієрархів захищала його «руська шляхта» не лише словом (у сеймі), а й зброєю.

У ранніх творах («Відступництво Риму», «Хрещення рутенців») Станіслав Оріховський, спираючись на достовірні історичні джерела, спростовував напади католицьких теологів на православну церкву. Безпосередньо спонукали до їх написання дві книжки професора теології Краківського університету Я. Сакрана з Освенцима під назвою «Енциклопедія помилок рутенського обряду» та «Заблукання найупертіших рутенців», про зміст яких красномовно свідчать їх назви. Суть їх зводиться до доведення, що східна православна церква відокремилася від вселенської церкви, має помилкові положення, через які українців при переході до католицизму потрібно перехрещувати. На значному історичному матеріалі Станіслав Оріховський доводив, що відступником є католицька церква, а православна твердо дотримується давніх догматів, виявляючи небуденний конфесійний (православний) патріотизм. То були перші полемічні твори в Україні, у яких полеміка з католиками велася на високому професійному рівні із застосуванням філологічно-критичного методу при аналізі церковних догматів.

Будучи сином поляка-католика і дочки православного священика, уродженець етнічної української (перемишлянської) землі, Станіслав Оріховський за кожної нагоди виявляв український патріотизм. У листі до італійського гуманіста П. Рамузіо причину того, що українців у закордонних навчальних закладах часто записують поляками, пояснював такими словами: «...щороку посилаємо до вас у Падую, що в Італії, багатьох юнаків... Нині вони в Падуї вважаються поляками, бо Русь є провінцією, що входить до складу Польщі».

Вітчизняні мислителі, як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, вважали історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, благородне походження, розвитку патріотичних почуттів, любові до вітчизни, спрямовували свій пафос проти проповідуваного церквою середньовічного космополітизму (відмова від національного задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій). Патріотизм виявлявся в симпатіях до Русі, піклуванні про її долю, у постановці найактуальнішої на той час проблеми — відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям. Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості їх історичні твори сприяли зміцненню патріотичних почуттів у суспільстві й в окремих особистостей, формували національну свідомість, історичну традицію. Це мало велике прогресивне значення, оскільки інтерес до історичного минулого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією в розвитку духовної культури України.

Усупереч гегемоністським (панівним, провідним) претензіям польської шляхти українські мислителі розвивали ідею рівності народів, а вивищення одних і приниження інших пояснювали не «казнями Божими», як це робили середньовічні хроністи, а причинами земними, залежними від волі людей. Вони нагадували польській шляхті про велич Давньої Русі, стверджували, що сила Польщі багато в чому залежить від Русі, бо кількість польського народу і його територія порівняно з могутньою, просторою Руссю не такі вже й великі. Відповідаючи недоброзичливцям, які заявляли про «цивілізаторську» роль католицизму стосовно України, Станіслав Оріховський спростовував їхні претензії, нагадуючи, що культуру і писемність Україна прийняла ще в княжі часи від греків, не нехтувала вона й латиною.

Особливий інтерес мислителі виявили до історії України, намагалися пояснити походження свого народу, нагадати про його славне минуле, довести давність історичних традицій. У дусі ренесансно-гуманістичної традиції, що виводила походження нових народів від народів великих і давніх, усупереч М. Сабіну та його польським послідовникам і компіляторам, котрі розвивали концепцію «сарматського походження» слов´ян, українські мислителі намагалися довести, що слов´яни походять від давніх греків.

Історіософські погляди Станіслава Оріховського, його ґрунтовні знання історії, ерудиція, пафос творів були високо оцінені за його життя не лише на Батьківщині, а й далеко за її межами. Наприклад, у передмові до промови Станіслава Оріховського «На смерть Сигізмунда», яку написав італійський гуманіст П. Рамузіо, його було порівняно із Ксенофонтом. На нього посилалися Христофор Філалет в «Апокрисисі», Захарія Копистенський у «Паллінодії» і Йосиф Кононович-Горбацъкий у «Риториці», Феофан Прокопович, який мав «Хроніку» Станіслава Оріховського у власній бібліотеці.