Питання про те, якими мають бути стосунки між владою, церквою і людиною, порушувалось у багатьох давніх текстах. Основні принципи у підході до цієї проблеми руські книжники запозичували з Біблії, Євангелія та інших джерел.

Якщо в Західній Європі католицька церква багато в чому займала позицію вищості над світською владою (папоцезаризм), а візантійська православна церква потрапляла під державну владу (цезаропапізм), то руська церква зайняла проміжне становище (симфонія). Такий принцип взаємодії державної і церковної влад передбачав: 1) порядність і компетентність державної влади; 2) чесність, безпорочність і вірнісь Богу священства; 3) визнання того, що і царство, і священство є «найвищими дарами Божими», що державна і церковна влади рівнозначні й рівнозвучні. Земна влада вважалася тимчасовою, а церковна — вічною. Земна влада опікувалася матеріальним, тілесним життям підданих, а влада небесна — їх духовним і душевним життям.

Попри означені принципи співіснування двох влад, у певні періоди історії руська церква виявляла себе як значний чинник внутрішньої та зовнішньої політики, проте дотримуючись при тому відомого євангельського принципу окремішності від влади. Це не виключало її активної участі в усіх аспектах життя своєї держави, свого народу, готовності до безкомпромісної жертовної боротьби за свої принципи, народне і державне благо, політику, економічну, культурну, релігійну незалежність Русі.

Уже перші писемні тексти наголошують на необхідності ототожнення влади світської з Божою: князь вважався наступником Бога на землі, але практика життя спонукала до морального осуду церквою тих можновладців, які нехтують усталеною мораллю, визискують, чинять насильство чи неправий суд. Із гіркотою фіксують рукописи неможливість рівноправ´я між бідними і багатими, тими, хто має владу і хто не має її, констатують, що добитися правди у влади неможливо.

Руські книжники обґрунтовували політичну теорію «отчини»: кожне князівство має господаря і підлягає захисту «отчинним» правом від зазіхань інших князів. Адепти церкви були покликані сформувати поважне ставлення до неї. Церква уподібнювалася небесній Церкві. Якщо на землі у храмі кожен може знайти божественний захист і розраду, то на небі людина одержить усі блага, довічний спокій і щастя, якого вона не мала у житті земному.