Згідно із Святим Письмом творцем космосу, землі, тваринного, рослинного світів і людини є Бог — Отець Всесвіту. Усе суще виникло завдяки його волі і залежить від нього. Бог — Великий Розум. Цей Світородний Розум розглядав у своїх величних умоуявленнях власні прообрази світу, який і створив. Його думка стала справою. Перш ніж пізнати Бога, людина була пізнана ним. Божественне мислення створює матеріал для власної думки, осягає всі безкінечні можливості. Те, що воно мислить дійсністю, стає нею. Бог бездоганно аналізує всі можливі засоби, цілі і наслідки. Філософи перших віків християнства називали його понадмисленням.

Актуальна безкінечність божественного буття визначає потенційну безкінечність богопізнання, воно триває і поза межами земного життя і земного часу. Догмати християнської віри стверджують, що Бог безначальний, неописаний і невимовний. Щоб наблизитися до Бога, слід відкинути все, що нижче нього, тобто все існуюче. Лише шляхом невідання пізнається Абсолют, вищий за всі можливі й мислимі об´єкти пізнання. Бог пізнається не в тому, що він є, а в тому, чим він не є. Бог сам відкриває людям відомості про себе і свої істини. Це і є одкровення його людям, дар благодаті Божої. Православну традицію богопізнання називають негативною, апофатичною (грец. apophasis — заперечення), тобто такою, що визначає через заперечення. Апофатизм вчить мислити так, щоб в уявленні про Бога і розумінні догматів Церкви перед розумовим поглядом перебував передусім негативний аспект, щоб пізнання відбувалося не природним шляхом людського мислення, яке оперує звичними поняттями, категоріями, образами. Ідеальна духовна реальність не може бути осягнутою логічними, спекулятивними, тобто умоглядними, поняттями. Знання Бога Істинного має бути живим, сердечним і трепетним.

Непізнаванність не є відмовою від пізнання, вона — його початок. Богопізнання веде не до набування знання про Бога, а до єднання з ним. Богопізнання — це богослов´я, але не абстрактне, а споглядальне, що здіймає розум до реалій «умопереважаючих». Ними є віросповідні догмати Церкви, котрі часто видаються антиноміями (суперечностями у законі), тим більше нерозв´язними, чим піднесеніша й величніша таїна, яку вони виражають. В одній із статей Ізборника 1073 року стверджується: «Віра — це те, про що не розпитується. Якщо про щось розпитується, то це не віра. Вірувати ліпше, ніж питати». Завдання полягає не в усуненні антиномії через пристосування догмату до розуміння, а у зміні розуму відповідно до ідеального об´єкта, щоб споглядати реальність Бога і зливатися з ним. Щоб збагнути одвічну реальність, потрібно дійти до стану обоження — спілкування або з´єднання з Богом, сповнення благодаті Божої в людині.

Богопізнання — це мета і сенс існування Церкви і кожного, хто вірить. Через Церкву і в Церкві (найбільше у Таїнстві Євхаристії) відбувається містичне єднання з Богом, яке радикально перетворює й оновлює людське єство, у т. ч. найвище «єство розуму». Пізнати Бога — це пройнятися його енергіями, стати для них обителлю.

Християнська спільнота була переконана, що від гріхопадіння Адама і Єви у біблійному Раю для людства існує єдиний спосіб отримати помилування у Бога, врятуватися від смерті і сягнути безсмертя у Царстві Небесному — це осягнення Божої волі, його плану спасіння людства, ревне виконання всіх віросповідних настанов. Пізнавати необхідно не витвір, а Творця, не світ, а його автора. Тому абсолютним і єдиним об´єктом пізнавальної діяльності є Бог.

Людина створена Богом і носить його образ. Вона має тварний (створений Богом) розум і даровану Богом душу, через які може возз´єднатися з Творцем. Вона стоїть на грані двох світів — смертного і безсмертного, чуттєвого і надчуттєвого, вона покликана стати Богом за усиновленням. Бог незбагненний, але у людини вроджене прагнення до богопізнання. Шлях богопізнання — це шлях обоження, тобто очищення і сходження, відмови від чуттєвого світу, від матерії (катарсис). Це шлях боротьби із пристрастями і досягнення безпристрасності (апатія). Умовами богопізнання є спрага, палке бажання, порив, злет, захоплення, натхнення, любов (ерос).

Пізнавальна діяльність християн спрямовувалася значною мірою не на осягнення взаємовідносин людини і природи, як було у Давній Греції, а до абсолютної причини всього — Бога, а вже потім до світу і людини, котрі, за тогочасними віруваннями, створені, живуть і мислять завдяки провидінню Бога. Пізнання розвивається не в науковому, а у життєвому річищі, воно виходить за межі абстрактного знання і виражає певне глибинно-життєве, закорінене в самому існуванні. Пізнати щось життєве — значить пізнати щось конкретним досвідом (біль, страждання, гріх, любов, війна, мир, добро, зло тощо). Це — реальне і цілковите включення себе у життя. Пізнати кого-небудь — це вступити з ним в особисті стосунки (релігійні, сімейні, ділові, виробничі тощо). Такий спосіб пізнання має ревеляціоністський (даний Богом в одкровенні) характер.

Акт пізнання сприймався як глибоко сакральний, сповнений аксіологічно-екзистенційної сутності. Християнин мав прожити таке подвижницьке і звитяжне життя, як і Христос. Тому шлях пізнання полягав у відмові від усього нехристиянського — в аскезі. Процес здобування, накопичення, систематизації та узагальнення знання про всесвіт, природу, суспільство, людину набував смисложиттєвого характеру. Він реалізовувався завдяки ретельному вивченню Святого Письма і Святого Передання, участі у церковних богослужіннях, молитвах та інших формах церковно-релігійного життя. Християнин як суб´єкт пізнання намагався отримати не просто знання, а знання істинне, яке знаходили в одкровенні, тобто у вияві Бога для людини, який повідомляє про свою істинну сутність і власні вимоги.

Пізнання здійснювалося через безпосередній контакт суб´єкта (віруючого) і об´єкта (Бога, Богородиці, ангелів, святих) під час богослужінь і молитов, завдяки роботі органів чуття і сприймання, мисленню і розуму (читання Святого Письма і Святого Передання, іншої релігійної літератури, прослуховування вербального супроводу богослужіння, проповіді тощо), що опосередковували об´єкт і надавали осмисленості відчуттям і сприйманням. Синтез чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного генерував знання про Бога, навколишній світ. Тогочасна пройнята релігійністю суспільно-історична практика формувала спрямованість пізнавальних інтенцій (прагнень), була найсуттєвішою складовою цілепокладаючої, перетворювальної, творчої, культурної, духовної та інших форм активності і діяльності.

Езотеричне (призначене для посвячених) християнство надавало особливого значення моральним умовам богопізнання. Першою і необхідною вимогою живого релігійного пізнання є внутрішня моральна підготовленість до засвоєння істин одкровення — чистота серця і добре спрямування волі. Лише «чисті серцем будуть бачити Бога» (Мт. 5, 8). Для навчання духовному баченню необхідно присвятити себе пошукам «внутрішнього раю в людині». Опираючись на євангельське вчення про «дорогоцінну перлину» (Мт. 13, 44—46), про те, що Дух Божий, Христос живуть у серці людини (Рим. 8, 9—11; Гал. 4, 19; Фил. 1, 20), християнські містики вчили, що шукати найвищий скарб — Христа і Святого Духа — ціною будь-яких жертв і зусиль потрібно саме в серці людини. Моральна чистота і добре життя відкривають доступ у серце кожного дарам Духа Святого — «духу мудрості і розуму, духу поради й лицарства, духу пізнання та страху Господнього» (Іс. 11, 2). Богоодкровення вчить, що Бог розкриває розум для «розуміння Писання» (Лк. 24, 45), «попровадить до цілої правди» (Ів. 16, 13).

«Скарб серця» автентичний Царству Небесному, що знаходиться «усередині нас». Особливо ревно розроблялося й практикувалося це вчення серед ранньоцерковних християнських аскетів Макарія Великого, Ніла Синайського, Ісіхія, Іоанна Листвичника, Максима Сповідника, Ісаака Сіріна та інших прихильників молитовно-аскетичної релігійно-містичної дії. На практиці це втілювалося в «розумову аскезу» і розумну безупинну молитву. Від початку і до свого розвою це було таємною наукою, предметом навчання для найревніших ченців. Особливого розвитку ця наука і практика, т. зв. ісихазм (грец. hesychia — відчуженість, німотність), набули у синайських і афонських монастирях (XI—XII ст.) завдяки таким учителям «умного делания», як Григорій Синаїт, Симеон Новий Богослов і Григорій Палама. Вважалося, що внутрішній скарб серця є ядром усіх інтелектуальних, моральних і естетичних спрямувань найкращих представників духовної верстви людства. У серці знаходять собі місце Бог, Логос, Істина, Добро, Благо і Краса, уся сукупність буття, існування і спасіння. Шлях до втраченого раю лежить у синергічному (поєднаному) зусиллі розуму і серця. Споглядання Бога можливе лише в серці, куди переходить розум, де відбувається духовно-душевний синтез.

У процесі пізнавальної діяльності відбувалися поєднання і взаємовплив раціоналістичної та ірраціоналістичної течій, що не спростовували одна одну. Духовенство тяжіло до ірраціоналізму, а мислителі, яких умовно можна назвати світськими, більшою мірою спиралися на розум як мірило істини, визнавали його пріоритетність щодо почуттів.

Яскравим прикладом такої гносеологічної настанови є «Слово» Данила Заточника, який закликав свого князя до перевірки розумом власних рішень і умовиводів. Це справжній гімн розуму, світській мудрості. Мудра людина мусить мати відповідний суспільний статус. Правителі й держави, що підтримують розумних людей, дослухаються до них, мають значну перевагу, наголошував Данило.

Однією з типових ознак мислительної діяльності була віра (без жодних натяків на критичність) в існування Абсолюту — Бога; в можливість дива, існування вищих сил — янголів та демонів. Віру сприймали як відповідність дійсності (правда, істина). Водночас надзвичайно високого статусу надавали розумові, раціональному осмисленню буття. Орієнтація на пізнання навколишнього світу, людини за допомогою розуму втілилася в подальшій філософській традиції. У середньовічному християнському світогляді віра була вищою за знання, проте інтелектуальні поривання концентрувалися на різноманітних сферах дійсності.

Багато зусиль зосереджували мислителі на темі істини і правди. Поняття «істина» охоплювало всі сфери людського буття й використовувалося для розв´язання онтологічних, соціальних, етичних і естетичних проблем. Воно виконувало оцінювальну та пізнавальну функції, адже істина народжена Богом. Оскільки Бог один, єдина й істина, що не існує поза християнством. Світ існує в істині, живе за її законами. Збагнути її можна лише завдяки посередництву Бога. Усе, що від Бога, є істиною. Бог проголосив істину, він є її втіленням, але вона «утаємничена» Богом. Поняття «істина» відображало іманентний смисл людського світоставлення й осягнення буття. Воно було предметом напружених пошуків людського духу і засобом творення ідеалу. Тому вважалося, що пізнання необхідне лише задля розкриття закладеного у світі божественного сенсу. Природа і світ вважалися вторинними, другорядними об´єктами пізнавальних зусиль.

Отже, істину розуміли як онтологічну реалію, що об´єктивно існує як дійсність, де сукупною й абсолютною істиною є Бог. Її усвідомлювали як рух пізнання, що відповідає дійсності, як найвищу духовну вартість. Поняття «істина» певною мірою ототожнювалося з поняттями «правда», «справедливість», «віра» і фігурувало як аксіологічна, етична й естетична детермінанта і критерій. Яскраво виражений праксеологічний (діяльнісний) підхід до істини простежується в усіх руських текстах. Тогочасна людина прагнула не лише осягнути істину, а й втілити її в життя, свої справи, воліла перебувати і жити в істині, правді.

Руські мислителі вважали принципово можливим пізнання світу і Бога, що ґрунтувалося на їхньому розумінні істини й одкровення. За їх переконаннями, істинна мудрість не є надбанням лише античної цивілізації, а Премудрість (Софія), яка походить від Бога, є не лише пізнавальною, а й онтологічною категорією. Премудрість, що разом із Богом брала участь у створенні та впорядкуванні світу, є похідною від нього, опосередковувальною ланкою між Богом і світом, Богом і людьми. Образ Премудрості-Софії був предметом інтенсивної рефлексії не лише в руській думці, а й у подальшій духовній традиції на вітчизняних теренах.

Однією з ключових у пізнавальній діяльності є проблема слова. Згідно з християнським поглядом на світ він виник внаслідок вимовленого Богом Слова. Слово, за тодішнім уявленням, містило в собі креаційну (творчу) силу, було і мудрістю, і розумом, несло доцільність, істинність і впорядкованість. Йому приписувалися всі функції його творця — Бога. Слово (Христос-Логос) вважалося посередником між Богом і людьми. Людина відрізняється від тварини тим, що вона розумна і словесна істота. Слово, мова — це властивість розуму, засіб спілкування і передавання інформації. Усвідомлювалися єдність мислення і мови, чуттєвого і раціонального пізнання та якісна відмінність між ними. Розум є розум, а не слово, слово є слово, а не душа, душа є душа, а не слово чи розум. Вони єдині й різні водночас.

Засобами пізнання були і неухильне дотримання релігійних заповідей (завдяки ним пізнавався Бог), молитва, спілкування з мудрими людьми, вивчення книг. Усі вони перебували у цілковитій відповідності християнській доктрині і, на думку тогочасних мислителів, забезпечували адекватне сприйняття світу. Культ книги, книжного духовного знання, книжного просвітництва був надпотужною тенденцією, фундаментальною філософсько-світоглядною орієнтацією вітчизняної філософської культури.

Важливу роль у пізнанні виконувало серце. Вважалося, що у ньому корінилися думка, віра, воля, перебувала любов, завдяки якій можна було пізнати Бога і людину. Бог промовляв не до розуму, а до серця людини. У давніх текстах поширеними є висловлювання «розум серця», «духовний розум», «духовні очі». Людина, занурена в буття, втрачає свою первинну цілісність, її розум, воля, душа керуються стихійними порухами. Духовна робота, що полягала у зведенні всіх сил і можливостей в одну точку, внутрішній центр, фокус, навпаки, вважалася запорукою будь-якого виду діяльності, а тим паче пізнання. Така точка зосередження (медитації) в православній традиції позначалася символом серця. Серце вважалось осереддям чуттів і перебувало в інтимному наближенні до Бога.

Відомою руським книжникам була й логічна наука. Ізборник 1073 року містив у собі «Філософський трактат», який описував і тлумачив «Метафізику» Арістотеля. Він складався із статей: «Про різницю між сутністю і єством», «Про іпостась», «Про індивідуальне», «Про випадкове», «Про кількість і кількісне», «Про якість і якісне» тощо. Логічні правила й категорії використовуються також в інших статтях цієї пам´ятки.

У своїх намаганнях осмислити світ тогочасна думка не зверталася безпосередньо до суті, основ певного одиничного явища, а підходила до нього через загальне, крізь призму релігійної догматики (Святого Письма й Святого Передання), християнської картини світу й відповідно до того, як відбивався об´єкт пізнання в цьому загальному, витлумачувалось одиничне явище або предмет. У сфері пізнання, як і в інших сферах діяльності, існували ієрархія й етикет: вважалося, що світ і людину можна пізнати лише шляхом правильного («праведного») розуміння і тлумачення смислу («сокровення»), вкладеного Творцем (Богом). При вирішенні будь-якого питання індивід звірявся з канонічною літературою чи звертався до авторитетної особи. Це було не пряме, а опосередковане (через догмати) пізнання.

Специфічною ознакою, зумовленою ревеляціоністським характером християнства, було не пряме, а символічне тлумачення дійсності. Це було гносеологічним фактором мислення, його методом і формою. Цікавою особливістю є тлумачення і розуміння світу засобами притчі, тобто мови, здатної образно і наочно представляти те, що необхідно зрозуміти. Багато перекладених та оригінальних творів написано в алегоричному, приповідному ключі, що допомагало осягнути алогічні (природа Трійці тощо) догмати, які неможливо висловити на вербальному рівні.

Своєрідною ознакою тогочасного мислення було бачення дійсності через наочні образи, дохідливі приклади, за допомогою яких пояснювали складні для розуміння ідеї, догмати і явища. Середньовічні автори прагнули до систематизації знань, явищ і фактів, що сприяло створенню збірок (компендіумів), написанню літописів тощо.

Руська філософська пізнавальна думка вирізнялася певною конвенціональною (усвідомленою) скутістю, канонічністю, заданістю. Свідомий, уніфікований, чужий античному релятивізму (заперечення можливості об´єктивного пізнання) і софістиці (умовні висновки, що здаються правильними) підхід до світу тяжів до одноманітності. Релігійний досвід превалював над філософським, соціально-економічним. Монотеїзм християнства зумовив гносеологічний монізм. Античне споглядання спростовувалося, натомість панувало розуміння знання як найвищої моральної чесноти, проголошувалася неподільність знання і моралі, знання і морального вчинку.