Міфорелігійну творчість первісної людини на сучасних українських теренах можна спробувати реконструювати на підставі вивчення знакових та реалістичних сюжетів епохи палеоліту. Така праця дає змогу побачити прафеномени інтелектуальної та духовної діяльності, ідеї-образи, які можна простежити в культурних архетипах, матрицях мислення, філософських конструкціях сучасності.

Архаїчні культурні рештки на українських землях пов´язані з культурою первісних мисливців пізнього палеоліту. Артефакти, знайдені на території Мізинської стоянки на Десні, поблизу Новгорода-Сіверського (35—11 тис. років тому), мають багато «трикутників», «кутів», що позначають відокремлене жіноче лоно, в якому зароджується життя. Геометричні контури «усіченого» (без голови, рук) жіночого тіла символізують абстрактне жіноче начало — джерело відтворення життя, вічності, єдності роду. Ритмічно повторювані зигзагоподібні кути мізинської «ялинки», композиції ялинок-зигзагів є своєрідними зачатками меандру — генетично «жіночого» геометричного орнаменту (ламаної лінії із завитками). У II—І тис. до н. е. меандр, який є одним із найдавніших символів антропоморфного відображення світу, набув поширення в античному мистецтві, у ранніх слов´ян, пізніше — в народному українському ткацтві, вишивці.

Ще одним антропоморфним образом первісності є поширені від Піренеїв до Уралу «палеолітичні венери»: вирізані з мамонтової кістки жіночі торси з гіпертрофованими формами грудей, живота і тазу, які втілюють образ Великої Матері-прародительки — найважливішої богині у родоплемінних віруваннях палеоліту. До таких артефактів належать «мізинські венери» — умовні жіночі статуетки з бивня мамонта (абстрактні скульптури з меандровими орнаментами, що втілюють жіноче начало, є символом родючості), знайдені на території між річками Рось та Росава. Спорідненість «художнього мислення» розселених у різних місцевостях людей епохи палеоліту зумовлена особливостями їх буття, що мали багато спільного, первісною ідеологією, мисливською магією. Цим зумовлена спільність космологічних уявлень народів Східного Середземномор´я, Балтії, Східної Європи, а також індоєвропейських, семітських культур, у яких присутня Велика Матір.

Джерелом реконструкцій міфологічних уявлень первісного населення українських земель є петрогліфи (грец. petros — камінь, скеля і glyphe — різьблення) — зображення на каменях, стінах печер пізнього палеоліту і неоліту. Багато цінної інформації містять петрогліфи Кам´яної Могили (природне геологічне утворення XX тис. до н. е. — IV—V ст. н. е.), передусім рельєфні композиції на стелі приміщення, відомого як Грот Мамонта. Найбільшим є зображення мамонтобика, оточеного биками та іншими тваринами, який, імовірно, був центральним об´єктом поклоніння, божеством культово-мисливської магії. Подібний сюжет (божество в оточенні тварин) поширений в індоєвропейців, Малій Азії, Ірані, Індії, на Близькому Сході.

Фризова композиція із трьох тварин (двох биків та телиці, що ніби йдуть до водопою) свідчить про розвиток мотиву «процесія тварин», який був поширений у багатьох культурах світу. Символом магічного протистояння людини і природи дослідники вважають композицію «чаклун»: серед великої кількості накреслень зображено схематичну напівфігуру людини з піднятими руками і розчепіреними в екстазі пальцями, а нижче зображений повалений вовк — ворог худоби. Її творці виявили більш досконалі художні навички, що засвідчило їх здатність до асоціювання, поступовий розвиток мислення.

Мізинський меандр, венери з Межиріччя, «кортежі тварин» із Кам´яної Могили є своєрідними зародками майбутніх образів, віддаленою «преамбулою пізніших культур».