Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення
   Особливості правового режиму земель сільськогосподарського при значення.
   Права і обов´язки власників і користувачів земель в аграрному виробництві.

   Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення. Земля становить територіальний і матеріальний базис аграрно-промислового комплексу і відіграє надзвичайно важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Зміст і структура сільськогосподарського виробництва визначає першорядну роль земель сільськогосподарського призначення серед існуючих в Україні категорій земель.
   Відповідно до ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення є землі, надані для виробництва сільськогоссіодарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничії інфрад структури або призначені для таких цілей.
   Стаття 23 ЗК України встановлює пріоритетність земель сільськогосподарського призначення. Пріоритетність цих земель визначається тим, що вони є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості.
   До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовують для посівів сільськогосподарських культур і є засобом виробництва в рослинництві; несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями та дворами, землі тимчасової консервації тощо). Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Поняття “правовий режим” означає особливий правовий порядок, встановлений для певних сфер суспільних відносин. Загальними ознаками правового режиму є наявність встановлених законодавством певних обмежень, заборон або пільг.
   Під правовим режимом земель сільськогосподарського призначення розуміють встановлені законодавством порядок їх викориї тання, охорони, обліку, моніторингу, санкції за порушення земельного законодавста.
   Поділ земель сільськогосподарського призначення на різні категорії (сільськогосподарські і несільськогосподарські угіддя) підстави для виокремлення загального, особливого і спеціального правових режимів земель сільськогосподарського призначення.
   Об´єктом загального правового режиму є вся площа земель, придатних для потреб сільського господарства. Основне цільове при значення цих земель — бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об´єктів житлово-комунального господарства, залізничних і автомобільних шляхів, ліній електропередач та зв´язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов´язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, згідно зі ст. 23 ЗК України, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
   Особливий правовий режим установлюється законодавством для сільськогосподарських угідь із кадастровою оцінкою вище сере дньорайонного рівня. До сільськогосподарських угідь у такому правовому значенні належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища й перелоги (ст. 22 ЗК). Правовий режим цих земель полягає в пріоритетному використанні їх для сільськогосподарських цілей.
   Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цінних сільськогосподарських угідь. До таких земель, згідно зі ст. 150 ЗК України, належать землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного призначення та інші. Вилучення (викуп) особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб допускається тільки у виняткових випадках, а саме: під час будівництва об´єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередач та зв´язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об´єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов´язаних з їх експлуатацією. Причому таке вилучення (викуп) здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, які, в свою чергу, повинні попередньо погодити його з Верховною Радою України.
   Принцип пріоритетності земель сільськогосподарського призначення визначає спрямованість правового регулювання їх використання на забезпечення родючості ґрунтів і збереження цілісності сільськогосподарських угідь.
   Збереження і підвищення родючості ґрунтів забезпечується застосуванням системи заходів щодо меліорації земель (захист земель від водної і вітрової ерозій, селів, підтоплення, заболочування тощо), рекультивації порушених земель, відновлення їх родючості, своєчасного залучення до господарського обігу (ст. 166 ЗК України).
   Збереження цілісності сільськогосподарських угідь забезпечується послідовною реалізацією принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення, згідно з яким землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання (ст. 23 ЗК).
   Права й обов´язки власників і користувачів земель в аграрному виробництві. Згідно зі ст. 22 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються в користування:
   а) громадянам — для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
   б) сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
   в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;
   г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об´єднанням громадян — для ведення підсобного сільського господарства.
   Відповідно до ст. 33 ЗК України громадяни України можуть мати на праві власності й орендувати земельні ділянки для провадження особистого селянського господарства. Надання земельної ділянки громадянам для ведення особистого селянського господарства здійснюється з урахуванням вимог Закону України від 20 квітня 2000 р. “Про планування і забудову територій”. За цим Законом питання організації території присадибних ділянок вирішуються з урахуванням вимог генерального плану населеного пункту, докладного плану території та плану її забудови у взаємодії з проблемами соціальної перебудови села: спеціалізації й територіальної організації сільськогосподарського виробництва, формування інженерно-технічної інфраструктури, охорони навколишнього середовища.
   Громадяни України мають право одержувати сільськогосподарські землі у власність як для задоволення власних потреб, так і для здійснення товарного виробництва сільськогосподарської продукції.
   Громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища (ст. 34 ЗК України).
   Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди.
   Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватися для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо.
   Землі загального користування садівницького товариства є його власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об´єктами загального користування. Приватизація земельної ділянки громадянином — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства (ст. 35 ЗК України).
   Громадянам або їх об´єднанням із земель державної або комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва. На земельних ділянках, наданих для городництва, закладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд не допускаються (ст. 36 ЗК України).
   Найбільш: представницьку групу землекористувачів — сільськогосподарських товаровиробників складають сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, фермерські господарства, державні сільськогосподарські підприємства. Сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, крім державних і комунальних, землі сільськогосподарського призначення можуть належати на праві власності. Право власності на землю цих підприємств може набуватися шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок засновників та придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Реалізація права власності на землю зазначеними сільськогосподарськими підприємствами здійснюється відповідно до закону (ст. 28 ЗК України).
   Землі фермерського господарства можуть складатися: із земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
   Громадяни — члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) (ст. 31 ЗК України).
   Громадянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.
   Суб´єкти аграрних відносин користуються сукупністю земельних прав і обов´язків, закріплених нормами ЗК України.
   Згідно зі ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; власності на посіви, насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоши-рені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об´єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
   Відповідно до Перехідних положень ЗК України, реалізацію окремих правомочностеи власників земельних ділянок тимчасово обмежено. Зокрема, на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом. До 1 січня 2007 року забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. Громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати шДОжні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та за умови вилучення земель для суспільних потреб.
   Земельний Кодекс України встановлює такі основні обов´язки власників земельних ділянок: забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням; дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інціі їх корисні властивості; своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів У порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов´язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем (ст. 91).