Критика демократії в сучасній політичній науці значно розширена. Вона полягає в наступному:

1. Демократія – це поняття теоретично суперечливе, невизначене. Жодна з теорій демократії не здатна адекватно відобразити її сутність. Про це детально йшлося у першому розділі.

2. Демократія як політичний ідеал є предметом ідеологічних суперечок. Майже кожний заявляє сьогодні, що він є демократом. Політичні режими всіх видів по всьому світу називають себе демократіями. Однак, що ці режими кажуть і роблять суттєво різниться між собою.

Така невизначеність демократії є досить загрозливою для політичної практики, оскільки лежить в основі багаточисельних ідеологічних спекуляцій, призводять до політичних помилок .

Прикладом описаної ситуації може бути практика наклеювання демократії ярликів, використання прикметників для зображення авторитарних режимів як національних різновидів демократії. Зокрема, так ряд політологів оцінюють “суверенну” демократію в Росії.

Згідно з визначенням ідеолога концепції суверенної демократії В. Суркова, суверенна демократія – це спосіб політичного життя суспільства, за якого влада, її органи й дії обираються, формуються й направляються винятково російськими націями у всій її різноманітті й цілісності заради досягнення матеріального добробуту, волі й справедливості всіма громадянами, соціальними групами й народами, що її утворюють.

На нашу думку, таке трактування носить абстрактний, узагальнюючий характер і може бути застосовано до будь-яких різновидів політичної системи. Крім того, практика втілення цієї концепції багато в чому їй суперечить. Зокрема, фактичне зосередження влади в руках президента, призначення губернаторів порушує принцип поділу гілок влади. судами над журналістами та контролем за діяльністю ЗМІ нехтується право на свободу слова. Це свідчить про популізм застосування терміну, прагненні панівної партії утвердити думку про існування в Росії демократії, зберегти важелі влади.

3. Принципи демократії суперечливі, часто не можуть бути реалізовані на практиці.

Найбільшої критики зазнає принцип народовладдя. За ототожнення цього принципу з мітинговою демократією існує загроза перетворення демократичної політичної системи в охлократію.

Складності викликають також спроби здійснити принцип представництва. Часто народні обранці представляють часткові, або особисті, а не загальні інтереси. Викриває недоліки представництва Б.Барбер. Він пише: «Принцип представництва позбавляє індивідів остаточної відповідальності за свої цінності погляди та дії».

В діяльності політиків досі не в повній мірі реалізований принцип публічності. Це проявляється в існуванні різного роду тіньових структур (кримінальні групи, мафія, таємні служби і т.п.), які більшою чи меншою мірою, але впливають на здійснення політики. Крім того, не завжди відкритим є процес прийняття рішень. Особливо помітне порушення цього принципу в пострадянських країнах, і Україні зокрема. Воно має такі прояви як залаштункові домовленості лідерів різних груп, підкуп суб’єктів влади. З реалізацією принципу публічності пов’язана вимога контролю за діяльністю уряду. Проте, і тут не існує уявлення про те, що саме повинно відігравати роль контролюючого органу і яким чином забезпечити неупередженість самих контролерів.

Не однозначно сприймається тісно пов’язана з принципом публічності, свобода слова. Якщо вона сприймається як абсолютна і не передбачає відповідальності, то призводить до демагогії.

Оскаржити можна, навіть такий безперечний та фундаментальний принцип демократії як верховенство права. Закони можуть трактуватись в інтересах певної політичної сили чи особи. Натомість, вони не деталізують абсолютно всі сторони судової практики, що залишає поле для різного роду зловживань та викривлень. Часто сфера закону виявляється занадто вузькою або жорсткою. Говорячи словами австрійського дослідника Й. Шумпетера: «демократична форма правління може породжувати законодавчі потвори».

4. Недосконалість процедур прямої демократії, насамперед виборів. Дослідження у цьому напрямі були започатковані ще у працях французького філософа просвітителя Кондорсе. Він вивів сутність парадоксу демократичного стилю прийняття рішень, що полягає в неможливості ухвалення узгодженого колективного рішення. І навпаки, існує вірогідність того, що буде ухвалено рішення, яке не підтримує жоден з учасників процесу прийняття рішень.

Найбільш детально започатковані дослідження розробив американський економіст К.Ерроу, що у своїй дисертації сформулював теорему про неможливість послідовної демократії.

Недоліки демократичних процедур аналізує також американський професор політичних наук Дж.Ціммерман. Серед них, автор називає по-перше, високі урядові витрати на організацію виборів, референдумів та забезпечення громадян повним обсягом демократії. По-друге, пряма демократія збільшує тривалість прийняття політичних рішень. По-третє, громадяни можуть бути некомпетентні за розгляду певних питань. Також Ціммерман звертає увагу на можливості регіональної чи групової обмеженості у визначенні нагальних проблем за одночасного нехтування глобальними питаннями. Нарешті, проблеми, винесені на всенародне обговорення можуть бути погано сформульовані, що призведе до складності реалізації прийнятих рішень на практиці.

Серед недоліків референдумів Дж. Ціммерман обґрунтовує послаблення представницького правління та енергійних лідерів; безвідповідальність законодавців щодо питань, які можуть викликати незадоволення електорату; недостатня поінформованість виборців, що може ускладнити прийняття рішень; непотрібне затягування законодавчого процесу, збільшення урядових витрат. Нарешті, важливою слабкою стороною референдуму є те, що не на всі запитання можна відповісти однозначно «так» або «ні», особливо це стосується випадків, коли виноситься одразу пакет пропозицій.

5. Практична неефективність демократичних урядів. На сучасному етапі розвитку стає очевидним хибність міфів про більшу економічну, адміністративну вигідність та стабільність демократії. Цю проблему детально розглянули у своїй праці Ф.К.Шміттер та Т.Л.Карл. У розділі «Чим не є демократія» вони доводять, по-перше, що недемократичні форми правління здатні бути не менш економічно ефективні, а часто навіть перевершують демократії у показниках економічного зростання. В будь-якому випадку швидке вирішення соціально-економічних проблем не є визначальною рисою демократії. Зростання добробуту може бути побічним результатом демократизації, але аж ніяк не його обов’язковим наслідком.

Автори також стверджують, що витрати на адміністративний апарат та підтримку демократичних процедур можуть бути більшими, попри загальноприйняту думку про обтяжливість утримання бюрократії тоталітарних суспільств.

Нарешті, за висновками цих дослідників, демократії не характеризуються більшою мірою консенсусу, порядку, керованості та стабільності. За демократій завжди існує певна міра невизначеності та можливості радикальних змін. Такий стан часто є побічним результатом свободи слова та інших демократичних принципів.

Сутність демократії, додає американський дослідник Л.Даймонд, полягає в постійній боротьбі за владу, а отже, без конкуренції й конфлікту не буде демократії. Саме ця особливість загрожує перерости допустимі межі та призвести до політичної нестабільності.

На неефективність демократії впливає також те, що Даймонд називає короткозорістю народної оцінки діяльності уряду. Виходячи з цього факту, уряди демократичних країн мають схильність будувати свою політику тільки з огляду на найближчі вибори, не дбаючи про більш віддалені результати діяльності.

Гальмує прийняття політичних рішень, а значить і знижує ефективність демократії, необхідність досягати згоди щодо поточних питань політичного розвитку між різними політичними силами і суспільними групами. Ефективності урядів не сприяють також різноманітні обмеження їхньої діяльності. Це дії опозиції, нападки преси та громадської думки, різноманітні законодавчі й адміністративні правила і процедури.

Також чинники неефективності демократичного уряду можуть бути пов’язані з такими негативними рисами бюрократії як заміна мислення дисципліною та невпинне розростання управлінського персоналу.

До сказаного також варто додати повільний процес прийняття рішень через взаємне вето учасників політичного процесу. Ефективність управлінського апарату знижує принцип пропорційності, що робить приналежність до певної групи важливішим ніж особисті якості при відборі на посаду.

6. Демократичний уряд не може вирішити ряд соціальних проблем (бідність, безробіття, інфляція та ін.) Демократія не допомогла викорінити проблему бідності в розвинутих країнах, а на Заході не зупинила ані поглиблення соціального розшарування, ані політичне відчуження і падіння духу громадянства, ані індивідуалізм і масову самотність.

Цей недолік найбільш послідовно розробляють критики демократії лівого спрямування. Популярним його представником є американський науковець і публіцист М.Паренті. Його праця «Демократія для небагатьох», що неоднаразово перевидавалась у США та інших країнах. Він пише, що в демократичних державах «політика здійснюється через протиборство елітарних груп, що об’єднуються заради збереження системи».

При цьому, інтереси суспільства не беруться до уваги. Влада здійснюється у формі домовленостей між конкурентами, а права громадян і вибори залишаються символічними. Демократизація навіть найбільш розвинутих країн охопила не всі сфери суспільного життя. Нині демократія не зачепила принаймні два важливі осередки суспільної влади – великий бізнес і бюрократію.

7. Демократія динамічне явище. Її зміст переосмислювався в результаті соціально-економічних, політичних, культурних змін у світі. Так, цілий ряд нових визначень та підходів у розумінні демократії з´явилось після світової економічної кризи 30х рр. XX ст. Крім того, демократія не є лінійним процесом, рівень її розвитку може мати різну інтенсивність, що визначаються як хвилі демократизації. Доцільно тут згадати таке висловлювання Й.Шумпетера: «Твердження про дієвість демократії позбавлені будь-якого сенсу поза конкретним часом, місцем та умовами»

На сучасному етапі розвитку дослідники говорять навіть про історичну вичерпаність демократії, прогнозують перехід до принципово нових форм суспільно-політичного устрою. Такі думки підтверджуються ілюстрацією кризи демократичних інститутів і процедур.

Тобто, термін демократична політична система постійно потребує уточнень та переосмислення, оскільки демократії різних країн та регіонів суттєво відрізняються за рівнем розвитку і базовими характеристиками. Тому демократію, по-перше, слід розуміти на основі не дихотомії, а різних ступенів вияву. По-друге, дослідникам варто прагнути до більшої послідовності значення та вживання слів, що дасть змогу для адекватної оцінки. Нарешті, по-третє, існування основних демократичних процедур не гарантує наявності політичних, економічних і соціальних результатів, що традиційно пов’язують з демократією.

З наведеними недоліками погоджується Ерме Г. Він робить висновки на основі аналізу історії великої французької революції і констатує: демократія ХVІІ-ХІХ століть була недосконалою через вторгнення народу у владу, сьогодні – через тиранію мас. Сучасні правителі висувають на перший план не суть своєї політичної програми й діяльності, а вміння користуватись прийомами, близькими до акторських. Їхня мета – сподобатись виборцям. Для цього вони використовують показове опитування громадської думки, що носить формальний характер і лише відволікає від вирішення актуальних суспільно-політичних проблем.

Також Ерме констатує олігархічність профспілок та партій, на підставі того, що прийняття партійних рішень відбувається зверху, керівництво не оновлюється. Наслідком цього стає недовіра до урядів, неучасть у виборах та феномен бонапартизму. Під останнім Ерме розуміє ситуацію, коли маси прагнуть сховатись за деспотом, що здається носієм справедливості.

Дослідження олігархічності демократичних організацій, які розвинув Ерме, були започатковані німецьким дослідником Р.Міхельсом, який сформулював «залізний закон олігархії». Його зміст полягає в наступному: у будь-якій організації, незалежно від її масштабів, керівники стають необхідними для успіхів її діяльності та для її збереження. Природа організації така, що вона наділяє владою й перевагами групу лідерів, у той же час даючи їм можливість не бути контрольованими, отже, і відповідальними перед членами цієї організації, навіть там, де цих керівників обирають. Хоча, Міхельс обмежив свій аналіз життям політичних партій, закон олігархії, на його думку може бути застосований до будь-яких організацій, у тому числі й до держави. Демократія в розумінні управління державою всім народом, або його більшістю неможлива. За будь-якої демократії головні рішення прийматиме переважно олігархія.

Французький дослідник демократії Ж.Ревель до сказаного додає такі причини послаблення демократії як корупція, зростання ролі фахівців з реклами і консультантів з питань ЗМІ, відсутність зацікавленості громадян в державних справах.

Узагальнює всі перелічені сучасні недоліки демократії і польський дослідник Л.Бальцерович Перша з них полягає у тому, що політики не приймають необхідних для країни, але важких рішень – боячись програшу на виборах або під тиском лобістських груп. Це може призвести до нагромадження проблем та кризи в усій країні. Найчастіше це проявляється у зростанні бюджетного дефіциту й державного боргу.

Другий недолік демократії пов’язаний з діяльністю груп тиску, лобістів, які прагнуть здобути для себе якнайбільше коштів завдяки податковим пільгам, бюджетним субсидіям або захистові від конкуренції, а це додатково послаблює розвиток, поглинає цінний час та енергію людей.

Третьою потенційною вадою демократії є використання важливих для країни проблем як тем для маніпулювання громадською думкою в ході політичної боротьби. Задля здобуття популярності або принаймні послаблення опонентів. Усе це може призвести до затримки у прийнятті нагальних рішень.

Із третьою пов’язана четверта негативна сторона демократій: прагнення ошукати виборців, особливо під час виборчих кампаній. Політика професіоналізується, вона скерована на результат. Виразом професіоналізації є політичний маркетинг, який подекуди не гребує ніякими засобами.

П’ятою вадою є те, що політики при владі напередодні виборів відмовляються приймати необхідні, але непопулярні рішення, натомість, вдаються до популярних, але економічно сумнівних кроків. Тобто, демократична політика може викликати циклічну нестабільність економічного та суспільного життя.

Отже, демократія може призводити до негативних наслідків. Спробуємо довести, що причиною цього є недостатність політичної свободи, неврахування певного її аспекту або звуження сутності. На нашу думку, загострення суперечностей демократичної політичної системи відбувається внаслідок дедалі більшого обмеження свободи. Проаналізуємо його напрями.

Першим серед них слід виділити тиранію більшості або натовпу.

Дослідження цієї проблеми було започатковано Платоном і розвивалось на всіх етапах історії політичної думки. Загроза тиранії натовпу в найбільш узагальненому вигляді полягає у некомпетентності більшості вирішувати державні справи через свою неосвіченість та обмеженість у поглядах. Пересічні громадяни, зазвичай, не мають достатньо часу для вивчення складних деталей політики чи законів. Тому носієм загальної волі може бути тільки професійно підготована група.

Проте, специфічних особливостей тиранія більшості набуває в умовах масового суспільства. Тепер помилки демократії викликані недостатністю інформації у виборців або неможливістю осягнути весь її обсяг.

Започаткували та розвинули вивчення феномену масового суспільства Г.Лебон, С.Московічі, Х.Ортега–і-Гассет. Специфіку масової свідомості аналізує французький психолог Г.Лебон. Він у структурі маси виділяє натовп та зібрання. Натовп, за визначенням автора, - це просторове скупчення індивідів незалежно від їх національності, професії та статі і тих випадкових факторів, що спричинили це скупчення. Зібрання відрізняється від натовпу, бо воно діє як одна істота, почуття та дії окремих її складових набуває єдиного спрямування. Це організований або одухотворений натовп. Такий натовп надає, за Лебоном, індивіду почуття нездоланної сили, що дозволяє слідувати інстинктам, яким би він ніколи не дав волю на одинці з собою. Індивіди не усвідомлюють своїх вчинків, а будь-яке почуття чи дія стають заразливими, тому людина легко відмовляється від особистих характеристик заради анонімного натовпу.

Інший теоретик масового суспільства К.Ясперс у своїй праці «Духовна ситуація часу» приходить до наступних висновків. У масовому суспільстві мірою людини є середня продуктивність. Сутність людини, проявляється в тому, що робить більшість: у тому, що купується, що споживається. Для маси головне значення має фікція рівності. Створюється враження, що світ потрапляє у владу посередності, людей без долі, без відмінностей і без справжньої людської сутності.

Тенденцію стимулювання конформності видатний дослідник Г.Маркузе назвав формуванням «одномірної людини». Це людина, що не відрізняє свою особистість і узагальнені соціальні риси завдяки переважанню загальної волі над її приватним життям. Вона втрачає здатність критичного мислення не тому, що критика переслідується чи придушується, а тому, що низька самооцінка, рівень особистісного розвитку не дають їй протиставити себе суспільству навіть у поглядах та думках.

Наслідком тенденції посилення ознак масового суспільства є ірраціоналізація, стереотипізація, спрощення політики. Орієнтація на маси призводить до підвищення ролі емоційного сприйняття над раціональним. Велике значення починають відігравати символи. В публічних дискусіях використовуються виключно економічні категорії. Вони ж є і критерієм ефективності політики.

Необхідність здобути прихильність натовпу виборців та використовувати могутність держави у власних цілях змушує політиків зображати власників найнеймовірніших якостей. Ці обставини збільшують прірву між дійсною більшістю і більшістю представників і загрожують перетворити демократію в тиранію над багатьма в інтересах небагатьох. Провокується такий напрям звуження свободи як фіктивність більшості в багатьох випадках політичної практики.

Водночас, відбувається спрощення аналізу політичних явищ. Конституційна думка дедалі технічніша та описовіша, сфера моральних питань нехтується. Особлива увага приділяється аналізу процесів, що легко спостерігаються. Натомість поняття благополуччя та процвітання людини поступово зникають з політичного обігу.

Також пропаганда політичних ідей та платформ замінюється чуттєвим сприйняттям, втіленим у іміджах. Образ лідера за таких умов максимально спрощується. Самі типи іміджів на зразок «свій хлопець», «добрий сім´янин», «знавець» демонструють зовнішній аспект переваг на користь певної особи, ситуативність та примітивізм при здійсненні вибору. Суб´єктів політики називають гравцями. Формується ставлення до передвиборчих кампаній як до своєрідних перегонів. Це применшує значимість процесу, від якого залежить доля всього суспільства, принаймні на строк здійснення повноважень того чи іншого органу.

Безперечним є вплив масового виробництва, яке робить з політичної діяльності продукт, що має подібну до економічних відносин структуру:

- свого виробника (політиків);

- техніку виробництва, своєрідні відділи збуту (штаби передвиборчої агітації, іміджмейкерські команди, навіть державні інститути, які кодифікують правові норми та рішення, проводять розповсюдження документів, доводять їх до сприйняття масами);

- служби вивчення попиту (які використовують для побудови висновків щодо пріоритетів громадськості соціологічні методи на зразок проведення опитувань, фокус-груп, а також референдуми, плебісцити);

- споживачів (електорат, який формує свій попит на основі нагальних соціально-економічних, політичних, культурних та суспільних потреб і, з іншого боку, завдяки ефективності реклами та довіри до джерел, які її здійснюють).

Виробництво політичного продукту включає «вартість», підраховану на основі того скільки учасників було залучено до розробки іміджу, скільки часу було на це витрачено, які етапи підготовки включались та інших характеристик. Ситуація регулюється метою продати товар за конкуренції та вільного вибору. Політика в цілому в умовах плюралізму набуває ринкового характеру, а всі категорії політики мисляться з точки зору економічних потреб. Водночас політична сфера зачіпає ширше коло проблем та інтересів, отже відбувається звуження її змісту.

За таких умов демократія закономірно містить в собі елемент популізму. Це особливо характерно для суспільств з слабко розвинутою політичною культурою та свідомістю, де має місце відчуження громадян від влади, осіб з низьким рівнем освіти. Тобто, політика масового суспільства базується на застосуванні методів простих пояснень складних проблем, демагогічних закликів та дій, використанні емоційних настроїв та станів мас, завищених обіцянках.

Специфічних рис набуває маса у зв’язку з небувалим розвитком ЗМІ. Маса як юрба не зв´язаних один з одним людей існувала завжди. Тепер маса визначається як публіка, яку можна легко організувати, не обмежуючись певним простором. Звичайно, це спрощує маніпулювання громадською думкою.

Деякі дослідники констатують виникнення внаслідок процесів індустріалізації нових спільнот – юрби, натовпу, що заперечують усталені механізми життя, розхитують правові основи, прагнуть утвердити право насильства. Юрбою заволодівають демагоги, що каталізують стихійну активність проти організованого суспільства.

До цього додається свідоме приховування чи перекручування фактів політтехнологами. Все це робить неможливим об´єктивність прийняття рішень, збільшує значення посередників у сприйнятті інформації, спонукає зростання значення фахівців з реклами, консультантів з питань ЗМІ тощо.

Дійсно, ніякі засоби спілкування в минулому ні за оперативністю повідомлень, ні за широтою охоплення аудиторії не можуть порівнюватись із сучасними засобами масової комунікації, можливості яких продовжують незмірно зростати. Величезні можливості впливу на широку аудиторію виникли завдяки засобам масових комунікацій, прогресу сучасної техніки.

В сучасному світі принцип більшості дедалі частіше стає засобом легітимізації конформізму в суспільстві. Демократичний принцип більшості спотворює фундаментальну мету ліберального правління – не дати всієї влади ані більшості, ані меншості.

Негативне ставлення до ідеї народу як суверена політичної влади знаходимо і в книзі англійського філософа К.Поппера «Відкрите суспільство та його вороги». Він акцентував увагу на діяльності політичних партій як напрям маніпулювання більшістю: «Насправді народ ніде не править. Ним вибираються партії. Демократія, – продовжує К.Поппер, – означає, що громадяни повинні мати можливість впливати на політику тоді, коли вони цього захочуть, що політики повинні розглядати себе як слуг народу, що закони уряду повинні відображати цінності, побажання більшості».

Тобто, демократію не можна розглядати як закон більшості. Адже більшість може правити тиранічними методами. За демократії влада тих, хто править, має бути обмежена.

Попередній висновок тісно пов’язаний з таким проявом тиранії більшості як неврахування думки меншості. Лавиноподібне зростання інформації, різноманітність її потоків сприяє неможливості всебічного вивчення та осмислення даних. Це в свою чергу тягне зниження ролі дискусій та обговорень, меншу колегіальність рішень, закритість еліти, поляризацію громадян і в решті – нову соціальну нерівність. При цьому ця нерівність базується на природних здібностях та видатних можливостях власника інформації, тому таке розшарування легітимно обґрунтоване і важче піддається сумнівам.

Таким чином, демократія обмежує свободу шляхом використання неосвіченості натовпу для маніпулювання громадською думкою та отримання необхідного результату, виставляючи його за рішення більшості. Тиранія натовпу переростає в певний стереотип мислення та поведінки, а тому можна говорити про те, що контроль демократії більш тотальний за рахунок використання внутрішніх, психологічних засобів впливу на противагу насильницьким, зовнішнім.

Наступний напрям обмеження свободи - це зменшення ролі класичних інститутів громадянського суспільства, які в своїй діяльності орієнтуються тільки на вибори. Насамперед це стосується політичних партій та громадських організацій, які все частіше виконують функцію не виразу інтересів суспільства, а засобу перемоги на виборах. Загальноприйнятою стає нечітка структура партій, загальні формулювання програмних положень. Мета партій та рухів тепер полягає не у втіленні вимог своїх прихильників, а залученні нових членів, розширення електорату для отримання якомога більшої кількості голосів.

Цю тенденцію відзначають цілий ряд дослідників початку XX століття. Зокрема, Г.де Руджеро говорить про специфіку сучасної форми демократії, що використовуючи близькі лібералізму лозунги, виродилась в державу-партію і перетворює політичні структури в бюрократичні. За його словами, відбувається «заміна ідеології свободи бюрократичною ідеологією доцільності, орієнтовану не на суспільні чи індивідуальні, а на корпоративні інтереси соціальних груп та їхніх лідерів».

В розвинених демократичних державах політичні партії безумовно є виразниками тих чи інших групових інтересів, хоча вони спираються не на окремі групи, а на їхні конгломерати. Партії акумулюють групові інтереси, узгоджують їх із загальносуспільними інтересами та в узагальненому вигляді підводять під свої платформи. Якщо партії здійснюють свою діяльність саме так, то вони є програмно-політичними партіями. Виборці в такому випадку голосують за певну партію, пов´язуючи з її перемогою свої надії або на загальне покращення становища в країні, або на врахування потреб своєї групи в державній політиці разом з інтересами низки інших груп.

Проте, часто інтегровані суспільні інтереси підміняються вузькогруповими. Тоді партія приваблює на свій бік виборців, які сподіваються отримати певні особисті вигоди у разі перемоги на виборах. Так виникають клієнтеліські партії, які з інститутами громадянського суспільства нічого спільного не мають.

Свого розквіту досягли тенденції олігархізації внутрішньопартійного життя. Партійна демократія поступається місцем залаштунковим домовленостям та поділом отриманих портфелів. Багатопартійна система – це своєрідна ширма, за якою криються особи, що фактично розпоряджаються владою. Нагадує він також і про постійні суперечності між партіями, що не можуть здійснювати ефективне управління, оскільки потребує постійної підтримки громадян.

Подібні судження відображали стан ліберальних партій післявоєнних десятиліть, що підтвердило факт послаблення їхніх позицій (за винятком демократичної партії США), відходу на периферію політичного життя.

У наш час за впливом і значенням між ліберальними партіями є істотні відмінності. Так, в Італії місце лібералів у політичному центрі зайняли християнські демократи. На політичній арені Італії затвердилися дві маловпливові ліберальні партії - ліберальна і республіканська. Сильна в минулому ліберальна партія Великобританії після 1945 р. жодного разу не входила до складу урядової коаліції. У колишній ФРН ліберальна за своєю орієнтацією Вільна демократична партія виконувала до певної міри коригувальну функцію. Специфічне положення цієї партії в політичній системі ФРН забезпечило їй оптимум впливу за мінімуму голосів виборців. За винятком двох випадків (1956-1961 і 1966-1969 р.) у післявоєнний період, ця партія брала участь у всіх урядових коаліціях на федеральному рівні. Що стосується найвпливовішої в капіталістичному світі ліберальної демократичної партії США, то вона періодично змінює при владі республіканську партію. В окремих країнах, таких як Японія й Австралія, ліберальні партії, незважаючи на свою назву, представляють інтереси переважно консервативних верств. У посттоталітарній Росії ліберальними називають себе навіть деякі авторитаристські й напівфашистські угруповування. Майже у всіх ліберальних партіях існують свої "ліві" і "праві" угруповання.

Недоліки демократії, стверджує Р. Арон, можна узагальнити в двох основних напрямах. Конституційно-правові режими можуть розкладатись внаслідок надлишкової олігархічності або через надмірну демагогічність. У першому випадку криза наступає від того, що деяка меншість використовує державні інститути у власних цілях, перешкоджаючи втіленню ідеї громадянського правління.

Другий вид розкладу проявляється тоді, коли олігархія стає занадто непомітною, коли різноманітні групи проявляють безкомпромісність у здійсненні своїх вимог і для збереження загальних інтересів вже не залишається реальної влади.

Також загрозливими є тенденції заміни на політичній арені загального інтересу корпоративними прагненнями, а соціальних груп амбіційними політиканами, що реалізують особисті інтереси. Негативним є і посилення атомізації суспільства, неможливість забезпечити інформаційний обмін від дедалі більш ізольованих суспільних груп.

Істотною проблемою сучасної демократії є криза участі, що полягає, насамперед, в небажанні громадян провідних демократичних європейських країн брати участь у виборах. Це пояснюється не тільки задоволеністю поточним політичним станом, але й втратою легітимності представницькими та судовими органами. Італійський дослідник Р.Пантам для доведення цієї тези наводить наступні факти політичного життя США. З початку 1960-х років до 1990-х участь виборців у голосуванні знизилась майже на чверть. Те ж саме стосується міських громадських зборів, політичних зустрічей та мітингів. Кількість американців, що не довіряють уряду підвищилась з 30% у 1966 році до 75% у 1992. Крім того, впала популярність неполітичних спільнот, профспілок, релігійних об’єднань.

У зв´язку з цим знижується якість політичного лідерства. Нетривалість виконання владних обов´язків, орієнтація на перемогу у ході наступних виборів не вимагає від правлячих осіб розробки довготривалих програм розвитку, не робить їх відповідальними за віддалені результати дій. Політичний час проведення осмислених демократичних реформ часто не відповідає нетерпінню політика, що усвідомлює короткотерміновість свого перебування на важливій посаді.

Завдяки цьому порушується визначальний принцип професійності, неупередженості посадової особи, введений найвідомішим дослідником феномену бюрократії М. Вебером, що досягається виконанням своїх обов´язків на постійній основі, незалежно від змін у складі парламенту чи уряду. Демократичні ж процедури часто не враховують необхідність забезпечити професіоналізм еліти, що реалізується завдяки раціональній кадровій політиці у відборі на посаду чиновника, а також тривалості виконання управлінських функцій.

Також, політичні питання досягли такого рівня складності, що ніхто не здатний оцінити вплив всіх змінних на розвиток подій. При цьому експерти, що звикли давати рекомендації щодо вирішення вузьких проблем, в загальному виявляються некомпетентними.

Загрозливою є і тенденція заміни якісного критерію добору еліти кількісним. Якщо демократія, що поступається перед неминучістю безвартісного лідерства, поганого добору, то врешті-решт і сам демос визнає, що її не варто підтримувати. В своїх заявах європейські політичні еліти стали жертвами засилля економічної мови. Як наслідок, занепадає авторитет влади. Правлячу верхівку складають не найгідніші представники суспільства, а «офіційні говоруни» чи «улюбленці публіки», що врешті призводить до апатії населення та зневіри в можливості справедливого вибору.

В сучасній Європі харизматичні політики з’являються лише на крайніх полюсах політичного ідеологічного спектру, що становить суттєву загрозу. Помітною є тенденція «ритуалізації виборів, перетворення їх на своєрідне масштабне політичне шоу», а також прийняття «не принципових, а паліативних політичних рішень, що лише консервують існуючі протиріччя».

Ці тенденції були помітними і в Російській імперії вже на рубежі ХІХ – ХХ століть. Їх детально розглядає у своїй праці «Критика демократії» Л.Тихомиров. Він називає народну волю фікцією та засвідчує виникнення нового політичного прошарку – політиканів. Цей прошарок не є справжньою елітою, тому суспільство їх не поважає. В око дослідника впадає також і відірваність уряду від народу, інтереси якого він начебто представляє. Насправді ж правляча верхівка переслідує лише власні інтереси, керується тільки своїми локальними традиціями та правилами, постійно займається боротьбою за владу. Тому її головною проблемою є перетягування різними методами на свій бік якомога більшої кількості народу, а не навпаки духовне злиття з ним.

Надалі, - прогнозує Тихомиров, - ці тенденції будуть посилюватись. «Інтелектуально безвідповідальна свобода створює підкорення посереднім авторитетам; економічна свобода створює надмірне панування капіталу, підкорення пролетаріату; політична свобода замість народоправства породжує правлячий партійний прошарок політиканів з інститутами, що допомагають їм існувати».

Свобода може обмежуватися державою, мотивуючи своє втручання необхідністю забезпечення безпеки і соціальної захищеності громадян. Цей напрям обмеження свободи можна назвати державним патерналізмом демократичного уряду. На теоретичному рівні свобода тут поступається місцем рівності. Негнучке та нерозумне використання принципу рівності виховує позитивне ставлення до посередності, знижує можливості індивідуальної незалежності, самоуправління та супротиву пригніченню збоку центральної влади.

Найбільш послідовно цю проблему розробляв Ф.Гаєк. Він вважає, що прагнення до абсолютної захищеності скрізь не тільки не підвищує шансів свободи, але і стає для неї серйозною загрозою.

На його думку, у суспільстві, що звикло до свободи, навряд чи знайдеться відразу багато людей, свідомо готових одержати такою ціною впевненість у завтрашньому дні. Але дії уряду, що надає привілею захищеності то одній соціальній групі, то іншій, дуже швидко можуть привести до створення умов, у яких прагнення гарантій економічної стабільності виявиться сильніше, ніж любов до свободи. Адже гарантована захищеність одних обертається більшою незахищеністю всіх інших. Якщо один твердо знає, що він завжди одержить визначений шматок постійно мінливого в розмірах пирога, то інші ризикують залишитися голодними. При цьому увесь час знижується значення головного фактора безпеки, що присутній у конкурентній системі, - величезного різноманіття відкритих для кожного можливостей.

Тобто, демократія, заперечуючи стихійну диференціацію та підносячи рівність і соціальну однорідність, призводить до зрівнялівки, знецінення благ внаслідок їх «дармового» характеру, гарантованості. Вихована державою звичка до соціальної захищеності привчає індивіда до політичної безвідповідальності. Серед проявів даного напряму обмеження політичної свободи можемо називати такі наслідки посилення ролі держави як загострення боротьби за контроль над державним бюджетом, посилення тиску різних груп інтересів і лобі на винесення політичних рішень.

З попереднім напрямом пов´язана і проблема суперечності свободи і демократії щодо обсягу діяльності урядів. Спостерігається розширення державою своїх владних повноважень, що порушує запропоновану лібералами рівновагу. Сутність цього протиріччя полягає в тому, що демократія не завжди означає вдосконалення. Часто вона просто легітимізує за допомогою всенародного голосування державу, яка зазіхає на приватну сферу життя суспільства.

При цьому демократична влада з метою захисту своїх інтересів використовує терористичні, насильницькі методи. Політичні структури поступово бюрократизуються, послуговуючись ідеологією доцільності. Така форма демократії хоч і проголошує провідні ліберальні цінності, але на практиці служить не індивідам чи суспільству, а соціальним групам та їхнім лідерам.

Цей напрям обмеження свободи спостерігається навіть в найбільш розвинутих державах, які вважаються зразком демократичного устрою. Тут існують такі явища як бюрократизація суспільного життя, посилення тоталітарних аспектів (розширення повноважень спец служб, підслуховування в інтересах національної безпеки і т. п.). Варто відзначити і загрозливість схильності демократичних урядів вважати свій суверенітет абсолютним. Обґрунтовуючи свої дії народною обраністю, вони рішуче вторглись у сферу повноважень і прав людини.

Тобто, як тільки ми відмовляємось від принципу, згідно з яким держава не повинна втручатись у жодні питання, що торкаються способу життя індивіда, ми врешті-решт приходимо до того, що починаємо регулювати його в найдрібніших деталях.

Проаналізувавши законодавство США у сфері національної безпеки, можна прийти до висновку про поступове звуження особистих прав діяльністю держави, що мотивується вимогами забезпечення безпеки громадян. Особливо помітною ця тенденція стає після терактів 11 вересня 2001 року. У всьому світі, в країнах які мають багатовікові демократичні традиції, були ухвалені закони, які легалізують розширення повноважень спецслужб, причому за рахунок зменшення відповідних гарантій від зловживань. Такі дії пояснюється настроями більшості електорату. У цей час, лише деякі правозахисні організації намагаються відстояти демократичні цінності. Так, 13 вересня 2001 року, в США приймається Акт про приборкання тероризму, який дозволяє спецслужбам використовувати систему запису й зберігання даних щодо користування Інтернет, без попереднього одержання судового ордера.

24 жовтня 2001 року Палата Представників США ухвалює антитерористичний закон «Патріотичний закон США», яким підтверджуються раніше надані повноваження ФБР щодо інсталяції програмного забезпечення для суцільного перехоплення електронних комунікацій осіб, які мають закордонні контакти.

Одним із значних документів цього періоду є лист Президента США Джорджа Буша до Європейського Союзу датований 16 жовтня 2001 року, в якому висувається низка вимог щодо співробітництва між США і ЄС проти тероризму. Пропозиції Буша включають обмін телекомунікаційними даними, інформацією з Європолом, запровадження спільного поліцейського контролю на кордонах, включаючи обмін даними про осіб, що шукають притулку, і нову категорію «небажаних» осіб, яким відмовлятимуть у в´їзді. До останньої категорії відносять осіб, що беруть участь в акціях протесту.

Все частіше зустрічається політизація цілей терористичної діяльності. Виникає таке поняття, як державний тероризм. Головними особливостями державного тероризму є такі моменти: він має суто секретний характер; держави заперечують свою відповідальність за теракти; терористичні дії здійснюються через спецслужби, які вербують і озброюють терористів; опікувані державами терористи краще озброєні і можуть краще забезпечити ефективність теракту, ніж автономні групи. Державний тероризм може виражатися в моральній підтримці, матеріальній допомозі, постачанні зброї, навчанні користування нею, поповненні фондів, наданні притулку терористам. Термін «державний тероризм» остаточно увійшов у науковий обіг після прийняття XXXIV сесією Генеральної Асамблеї ООН Резолюції «Про неприпустимість політики державного тероризму та будь-яких дій держав, спрямованих на підрив суспільно-політичного ладу в інших суверенних державах».

Страх перед злочинністю породжує культ фізичної сили, що підсилюється відкритим доступом до вогнепальної зброї. Насилля стає поширеним способом вирішення не тільки політичних, але й особистих, сімейних, соціальних конфліктів, повсякденним явищем, фактором розваг на телебаченні.

Наступний напрям полягає в тому, що демократія, яка не ставить за мету досягнення свободи індивідів, може розпалювати національну та релігійну нетерпимість. Ця небезпека має прояви навіть у розвинутих західних демократіях, зокрема у Великобританії (проблема Північної Ірландії), Іспанії (Баскония), Франції (Корсика) та ін. Також досі не подолано напруженість у Балканському регіоні. В останні роки збройні міжетнічні конфлікти пройшли в районі африканських Великих озер, охопивши ряд країн - Руанду, Бурунді, Заїр. Актуальна проблема міжетнічних конфліктів і для ряду пострадянських країн, серед яких найгострішими можна вважати сутички у Придністров´ї, Абхазії, Південній Осетії, Нагорному Карабаху.

В цілому протягом другої половини ХХ століття у світі було відзначено більше 300 етнічних конфліктів, які періодично переходили в стадію насильства.

Сучасні етнічні конфлікти становлять особливу загрозу через зростання кількості біженців. За даними ООН\UNHCR, в 1970-і роки у світі налічувалося близько 8 млн. біженців. В 1995 році, частково в результаті етнічних конфліктів у колишньому СРСР і Югославії, їхнє число досягло 27.4 млн. У багатьох випадках етнічні конфлікти переходять у стадію геноциду - так відбулося, наприклад, у Руанді в 1990-і роки.

Крім того, нині не приймається «зовнішній» перегляд державних кордонів. Так спроба Ізраїлю анексувати Голанські висоти в Сирії не була визнана міжнародним співтовариством. Спроба Саддама Хусейна в 1990 році приєднати Кувейт викликала війну з Іраком. Тривають прикордонні суперечки між Туркменією й Узбекистаном через те, що близько 20% державного кордону між ними усе ще не визначено на карті.

Це пов´язано з тим, що організувати масову підтримку можна, апелюючи саме до національної ідентичності та почуттів. Згодом така позиція може провокувати спалахи насильства, а також розкол суспільства. Демократія ділить всіх на них і нас, штучно посилює важливість політичної боротьби, що стає основою діяльності радикальних організацій.

Часто політичні лідери вітають ознаки незадоволеності серед позбавлених права голосу як найкращий симптом пробудження інтересу до суспільних справ і не відчувають відповідальності за загрозу соціального розколу. Тобто, спостерігається свідоме розпалювання агресивного протесту.

Російський дослідник національних відносин Ян Е. виділяє також такі об’єктивні причини подібної суперечності:

- нетотожність демосу та етносу в жодній країні світу;

- неможливість забезпечити право, щоб тебе розуміли коли говориш рідною мовою;

- невідворотна присутність етнократичних рис за демократії – у разі призначення на державну службу перевага надається людям, які досконало володіють мовою країни, тобто представникам національної більшості.

- необхідність громадян мати хоча б мінімальне знання державної мови.

Тобто, попри ліберальні гасла етнічної нейтральності, навіть розвинуті демократичні держави потребують вироблення нового підходу до національного питання. Доказом цього можуть бути виступи місцевих жителів проти емігрантів і біженців, відродження активності корінного населення, загроза відокремлення Шотландії, Фландрії, Каталонії, Квебеку, нова хвиля популярності праворадикальних партій та неофашиських рухів.

Використання національної, етнічної чи культурної належності для забезпечення підтримки на виборах стає можливим завдяки тому, що національна ідентичність залишається важливою для самовизначення особи, в той час як інші форми ідентичності послаблюються. Так, наприклад, нівелюються класові особливості завдяки соціальній мобільності, універсалізуються цінності та зразки поведінки різних соціальних груп. Менш помітними стають ідеологічні відмінності. Натомість, приналежність до певної культури обумовлює відповідну соціальну позицію. Національна ідентичність є для особи більш фундаментальною, оскільки вона дається з народження і не є результатом певних досягнень. Тривалий час боротьба за права національних меншин сприймалась нерозривно з боротьбою за надання індивідуальних прав (прагнення до рівності незалежно від етнічної та расової приналежності). Принцип свободи вибору не поширюється на вибір нації. Отже, ліберальний ідеал вільного суспільства розуміється, насамперед, як свобода в межах власної культурної спільноти. Тому якщо культура зазнає дискримінації, людина опиняється в ситуації звужених можливостей, а неповагу до нації сприймає як образу власної гідності. Люди готові відмовитись від інших благ, зокрема частини індивідуальної свободи, заради забезпечення існування нації.

Для ілюстрації цього твердження канадський дослідник Кимлічка В. говорить про відмову від ідеї відкритих кордонів. Такі зміни означали б вибір між, з одного боку, підвищенням мобільності та можливостей, розширенням території, та, з іншого боку - збільшенням кількості та впливу іноземців, а значить, небезпекою власної нації.

Зважаючи на це, демократична держава виправдовує власне втручання в різні сфери життя суспільства та використання різних методів діяльності, в тому числі протиправних, ставлячи за мету розбудову нації. Відповідальність за прорахунки власного уряду покладається на зовнішнього ворога. В такому разі націоналізм стає своєрідною ідеологією, додатковим засобом маніпуляції громадською думкою. Наслідки таких дій історії відомі: це встановлення фашиських тоталітарних режимів.

Ускладнюється ця проблема тим, що у привілейоване становище об´єктивно ставиться культура більшості. Наприклад, затверджується офіційна мова ділового спілкування. Це необхідно для забезпечення ефективного функціонування політичної системи, проте все ж створює додатковий привід для суперечок, стає основою політичної пропаганди. Крім того не існує однозначної моральної оцінки виступів національних меншин та законодавства, яке б регулювало їх протести.

Цієї проблеми торкнувся представник комунікативної філософії Ю.Габермас, що виступив з критикою ліберального універсалізму. Він пише: «Культурний «захист виду» не повинен і не може існувати. В демократичній конституційній державі більшість не має права нав’язувати меншостям власну форму культурного життя у вигляді так званої «провідної культури».

Ілюстрацією цього напряму звуження політичної свободи може бути популярність неофашиських організацій в сучасному світі. Найбільш масовою неофашистською організацією в європейських країнах є Італійський соціальний рух - Національні праві сили. В 60 - початку 70-х рр. за Італійський соціальний рух голосувало від 5 до 10% виборців. Крім того, в Італії існує понад 10 дрібних неофашистський, у тому числі воєнізованих, груп, які підтримують зв´язки із цією партією.

Створена у ФРН в 1964 неофашистська Націонал-демократична партія, переживала на початку 70-х рр. важку кризу, однак зберегла вплив у деяких районах країни. Специфічний різновид неофашизму становлять організації американських «ультра».

Неофашистами створені міжнародні об´єднання типу Європейського соціального руху (так званий Мальмский інтернаціонал), Європейської національної партії, Світового союзу націонал-соціалістів і т.д.

Нарешті, варто розглянути міжнародний аспект звуження свободи. Він має цілий ряд проявів. Насамперед, процеси глобалізації сприяють ідеологічному впливу заходу на незахідний світ. Поширюються зразки політичної та економічної системи, культурні надбання, стиль повсякденного життя, навіть стереотипи поведінки. Разом з цим легітимується і втручання провідних західних держав у внутрішні справи країн третього світу і постсоціалістичного простору. Це супроводжується нерівномірним рівнем розвитку, а тому і нерівноправністю взаємозв’язків. Зідентоп Л. розкриває цей прояв звуження свободи у вигляді побічних ефектів американізації Європи та світу в цілому. Так, у Європі відповіддю на зростаючу американізацію культури було введення системи квот. Але це не дало бажаних результатів: радіостанції почали передавати національну музику після півночі, таким чином виконуючи квоти, але одночасно задовольняючи потреби слухачів в американській музиці.

Іноземцев В., вивчаючи питання про можливість поширення демократії, звертає увагу на те, що ліберальні ідеї базуються на християнстві. Тому ефективна демократизація можлива лише за умови повного контролю з боку західних країн. Багато держав не сприймуть демократію через її несумісність з культурними та релігійними цінностями. Це пояснюється тим, що в інших країнах нема уявлень про індивіда як первинної соціальної ролі.

В результаті дослідження проблеми демократизації неєвропейських народів Іноземцев констатує два важливих висновки:

1. Демократизація цілком тотожна вестернізації, що зумовлює ілюзорність експансії демократичних цінностей в світовому масштабі.

2. Мультикультуралізм ворожий до ліберальної ідеї універсалізму.

Крім того, штучне встановлення демократичних ідеалів часто призводить до негативних наслідків, зокрема політичних криз, спалахів супротиву. Процес демократизації країн третього світу, куди входять і мусульманські держави Середнього й Близького Сходу, а також країни Центральної Азії з авторитарними режимами, підштовхнув до політичної активності різні ісламські рухи.

Невдалі спроби застосувати ті або інші західні моделі соціально-політичного устрою викликали різку критику західних теорій політичної системи. Корупція, що вразила вищі ешелони світської влади, соціальна несправедливість, бідність, девальвували цінність правлячої еліти в очах населення багатьох мусульманських країн. Також, в умовах обмеження свободи слова з боку тоталітарних режимів, політичний іслам, по суті, залишається для політичної опозиції єдиним способом самовираження.

Одночасно посилилася переоцінка політичних подій, що відбуваються, за останні роки. Усе більше знаходять розуміння заклики не копіювати чужий досвід, а спиратися тільки на свою культурно-історичну спадщину у мусульманських країнах. Як альтернатива західним концепціям почав зростати інтерес до ісламу не просто як до релігії, а насамперед як політичної, соціальної та економічної системи.

Проісламські політичні сили все частіше отримують представництво в органах державної влади. Так, В 2002 р. переконливу перемогу на виборах Турції здобула Партія справедливості й розвитку, яку можна охарактеризувати як проісламську. Малайзія офіційно названа «ісламською державою», проголосивши своєю ідеологією концепцію “Іслам хадхари”. При цьому в малайське законодавство були введені шаріатські норми.

У цьому ж ряді - посилення партії «Хизбуллах» у Лівані. На останніх парламентських виборах у травні-червні 2005 року, ця партія у коаліції з рухом «Амаль», зайняла 35 з 128 парламентських крісел. А восени 2005 року в 6 разів збільшив своє представництво в єгипетському парламенті рух «Братів-Мусульман».

Такі настрої можна вважати позитивними, якщо мова йде про політичних лідерів з орієнтацією на демократичний шлях розвитку в рамках ісламської ідеології. Проте, інша група лідерів політичного ісламу не визнає взагалі інститути демократії. Відкидаючи політичну практику існуючого режиму й державний устрій як не відповідний нормам ісламу, ці лідери вимагають істотних перетворень всієї системи соціально-політичних і економічних відносин у суспільстві, тобто зміни суспільного устрою й побудова «теократичного» ісламської держави на основах шаріату. Вони отримали назву ісламських фундаменталістів і вже неодноразово доводили свою небезпечність для всього світу терористичними діями та погрозами (Іран, Ірак, Палестина).

Ці факти, на нашу думку, можна обґрунтувати так: коли західну систему намагаються встановити в інших місцях, часто виходить, що демократія приживається, а свобода ні. Тобто, прагнення розбудовувати демократію не підкріплену пріоритетом свободи є хибним і загрозливим для подальшої політичної трансформації.

І хоча не з усіма подібними судженнями про людину й демократію можна погодитися, історія вчить, що демократія - благо лише тоді, коли вона відповідає політичній культурі й менталітету народу, має необхідні економічні й соціальні передумови. У противному випадку вона вироджується в охлократію - влада юрби, що направляється демагогами, приведе до хаосу й анархії й в остаточному підсумку до диктаторських режимів.

Уразливість для критики як ціннісних, так і раціонально-утилітарних обґрунтувань демократії означає, що вона не є універсальною, найкращої для всіх часів і народів формою правління. «Погана», неефективна демократія може бути гірше для суспільства й громадян, чим деякі авторитарні й навіть тоталітарні режими. Історія свідчить, що багато монархій, військові хунти й інші авторитарні уряди робили для економічного процвітання, підвищення добробуту, зміцнення безпеки громадян і гарантування їхньої індивідуальної волі, а також справедливого розподілу результатів праці набагато більше, ніж слабкі або корумповані демократичні режими.

 

Основні терміни:

Вестернізація – це поширення західних моделей держави та культурних зразків.

Глобалізація – процес стосовно політичних і економічних взаємозв´язків і відносин, який проявляється в тому, що за наявності у світі величезної розмаїтості народногосподарських і національно-державних структур (від самих архаїчних до надсучасних) спостерігається певна спорідненість розвитку, здобувають все більше значення загальні риси суспільного прогресу, інтереси світової цивілізації.

Мережева держава – це нова форма політичного устрою, за якого держава понижується в статусі, але не зникає, а локалізується у формі місцевих та регіональних представництв.

Напівпряма демократія – форма демократії, що означає можливість пересічних громадян завдяки сучасним інформаційним технологіям брати участь у голосуванні, коли їхні голоси мали б додаватись до кількості голосів, отриманих в межах законодавчого органу.

Постіндустріальне суспільство - це суспільство інтелектуалів, у якому першорядне значення надається всебічному розвитку його членів, головну роль відіграють теоретичні знання.

Тиранія натовпу - некомпетентніть більшості вирішувати державні справи через свою неосвіченість та обмеженість у поглядах.