Друга половина 80-х рр. XX в. ознаменувалася крахом тоталітарних і авторитарних режимів у більшості країн адміністративного соціалізму. Ці країни глибоко відрізнялися від будь-яких інших держав, що коли-небудь переходили до демократії, насамперед сполученням у більшості з них індустріального рівня розвитку, досить високої освіченості населення, авторитарно-тоталітарної влади й політичної культури, масового поширення соціалістичної ідеології, що включає поряд з утопічними ідеалами й близькі до демократичного світогляду установки на рівноправність, соціальну справедливість, розподіл доходів по праці, солідарність і гуманізм.

Сам процес демократизації постсоціалістичних держав почався в результаті поступової лібералізації політичної свідомості правлячої еліти й комуністичних партій у цілому, Він проходивши під впливом тривалої гострої ідеологічної й політичної конфронтації із Заходом. Це, а також успадковані від марксизму доктринерство, віра в єдино вірну теорію або модель перетворень привели до ослаблення в політику більшості з постсоціалістичних держав центризму й здорового глузду, до радикалізації еліт, поляризації їх політичних оріентацій: на західні моделі ліберальної демократизації - з одному боку, і на традиційні соціалістичні принципи - з іншої.

Така радикалізація політичної еліти перешкоджала знаходженню оптимального, «середнього» шляху перетворень, що чуйно враховує як світовий досвід, так і конкретні умови власних держав. У країнах, що вступили на шлях реформ, досить чітко намітилися два головних шляхи суспільних і політичних перетворень.

Шлях лібералізації

Перший з їх припускає швидку політичну й економічну лібералізацію західного зразка, так звану шокову терапію. Цим шляхом пішли практично всі східноєвропейські країни, у тому числі СРСР. У ті з них, що були ближче до Заходу по своїй політичній культурі, економічним укладах і т.д., демократизація й трансформація суспільства були більш-менш успішні, хоча й супроводжувалися падінням виробництва й поруч інших серйозних негативних явищ.

У державах же, що не мають характерних для Заходу багаторічних традицій ринкової економіки й індивідуалістичної культури, спроба реалізувати ліберальну модель демократії привела до важких, руйнівних наслідків: ослабленню, криміналізації, а ті й до розпаду держави, до політичної й економічної анархії, а нерідко й до воєн, різкому спаду виробництва, росту злочинності й падінню рівня життя переважної більшості населення і т.д.

Особливо згубні наслідки прийняття ліберальної моделі демократизації й реформування мало для СРСР. Радянське суспільство глибоко відрізнялося не тільки від західних демократій, але й від країн Східної Європи відсутністю всяких елементів ринку (крім «чорного», кримінального ринку) і цивільного суспільства; майже тотальною мілітаризацією, суперцентралізацією й зверхмонополізацією економіки, її непристосованістю до якої-небудь конкуренції; перевагою в народній свідомості колективістських цінностей і слабістю ліберальної, індивідуалістичної культури; поліетнічним складом населення й численних потенційних конфліктів; відсутністю масових демократичних рухів типу Народного фронту або польський «Солідарності», здатних сформувати альтернативну номенклатурі політичну еліту, ідеологічним і моральним розкладанням і вестернізацією верхівки правлячої еліти й т.д.

Ці й багато інших особливостей СРСР обумовили неефективність ліберальної моделі демократизації й реформування. Ліквідація найважливішого інституту фактичної політичної влади - комуністичної партії - і усунення держави від інтеграційних і організаційно-контрольних функцій привели до розпаду державності, тотальній монополізації й криміналізації економіки, підриву мотивації продуктивної праці, різкому росту цін і падінню рівня життя населення. Невдачі реформування сильно скомпрометували демократію й ліберальні цінності в масовій свідомості.

Китайська модель реформування

Радянським досвідом «демократизації» стали лякати громадян у країнах, що зберегли офіційну прихильність комуністичної ідеології. У деяких з них, насамперед у Китаї, була вироблена власна модель модернізації й реформування тоталітарних політичних структур, що одержала назву політики «нового авторитаризму». Суть цієї моделі складається в збереженні сильної влади центра і її активному використанні для підтримки політичної стабільності й проведення радикальних економічних реформ, що передбачають розвиток ринкової економіки, відкритої для зовнішнього миру.

Китайська модель уже показала свою економічну й соціальну ефективність, забезпечивши цій країні в середньому найвищі у світі з 1979 р. темпи економічного росту й безперервне підвищення добробуту населення при збереженні громадського порядку й особистої безпеки громадян. Хоча вона безпосередньо не вводити політичні інститути західного зразка, але фактично створює багато хто передумови демократії, а також розширює особисті права громадян, звільняє їх від тоталітарного контролю.

Явні соціально-економічні переваги політики «нового авторитаризму» пов´язані з використанням адміністративної системи, що має як слабкі, так і сильні сторони. Її головні слабості складаються в обмеженні економічної й іншої волі й ініціативи, у низької сприйнятливості до інновацій, марнотратних методах господарювання. У тієї ж година ця система завдяки порівняно обмеженій цільовій спрямованості й твердій дисципліні є найбільш ефективною в екстремальних ситуаціях, наприклад у періоди воєн, важких криз і т.п., оскільки дозволяє швидко мобілізувати більші людські й матеріальні ресурси на досягнення певних цілей, сконцентрувати величезні зусилля на ключових напрямках (хоча й за рахунок ослаблення інших секторів). Як показує досвід Китаєві, В´єтнаму й деяких інших країн, міць держави за допомогою адміністративної системи може з успіхом використовуватися для ринкового реформування суспільства.

Очевидно, що Росії, як і іншим постсоціалістичним країнам, не варто як сліпо випливати неадекватним її умовам західним ліберальним моделям, так і копіювати досвід авторитарної модернізації. Оптимальна модель політичного й господарського реформування може бути знайдена лише на шляху ретельного обліку власної специфіки й світового досвіду, проведення активної й реалістичної державної політики з метою формування більше динамічного й гуманного суспільства.

На відміну від країн, що переходили до ринку й демократії в минулі епохи, постсоціалістичне суспільство не може реформуватися стихійно, «знизу». Головним інструментом соціальних перетворень у ньому є держава, а також інші політичні інститути: партії, суспільні рухи й асоціації.

Основні терміни:

Діалектична модель переходу - модель, за якої перехід до демократії здійснюється під постійним впливом вже сформованих внутрішніх передумов (висока індустрїалізація країни, сформований чисельний середній клас, високий освітній рівень громадян, раціоналізація та індивідуалізація масової свідомості) (Іспанія, Греція, Португалія).

Класична лінійна модель переходу від авторитаризму до демократії - модель, за якої в країні проходить поступове обмеження монархічної влади, розширюються права парламенту та громадян (Великобританія, Швеція).

Кооперативна модель – це модель переходу, що передбачає поступову і послідовну лібералізацію політичного режиму; обережний і послідовний демонтаж старих інститутів влади попередньої системи несумісних з новою, розумне збереження і пристосування старих інститутів влади, які корисні і констиціонування нових демократичних інститутів; ресоціалізація населення.

Конкурентна модель – це модель переходу, що передбачає загальну лібералізацію всіх сторін життя; демонтаж старої системи; впровадження нових демократичних інститутів за будь яку ціну, часто супроти опору як знизу, так і згори.

Консолідація демократії - необоротність сталих демократичних політичних структур, коли визначеність процедур веде до значного обмеження «невизначеності результатів», тобто коли недемократичні результати практично виключені.

Реформа зверху –це форма переходу, коли правителі самі, добровільно наважуються втілити у життя програму демократичних перетворень.

Хвиля демократизації — це група переходів від недемократичних режимів до демократичних, що відбуваються у визначений період часу, кількість яких значно перевищує кількість переходів у протилежному напрямку в даний період.

Циклічна модель переходу – схема, що передбачає чередування демократичних та авторитарних форм правління, формально позитивного відношення політичної еліти до демократії (деякі країни Азії, Африки, Латинської Америки).