Переосмислення ролі демократичної політичної системи в кризові моменти розвитку суспільства, зумовлене необхідністю пошуку нових моделей демократії. В межах цього напряму можна виділити декілька етапів та течій дослідження.

Перший етап припадає на початок ХХ століття, коли світова економічна криза спричинила критику ліберальної моделі демократії та перегляд місця держави в управлінні економічною сферою. Праці таких дослідників як Дж.Кейнс, Г.Ласкі, М.Оріу та інших неолібералів соціал-реформіського спрямування засвідчили зміщення пріоритетів від громадянських та політичних прав до соціально-економічних, від свободи приватної власності, підприємницької діяльності до соціальної захищеності, злагоди і партнерства. На зміну державі-«нічному сторожу» приходить держава загального добробуту. Їхні висновки відобразили провідну тенденцію розвитку суспільства, а тому стали визначальними за розробки моделей політичної системи.

У 70-80-х рр. ХХ ст. дослідники знову констатують кризу демократії і у зв’язку з цим розробляють нові альтернативні моделі демократії.

Досить детальне раціонально-утилітарне обґрунтування демократії втримується в системній теорії (Н. Луманн, К. Дойч і ін.). Системні версії демократії виправдують її існування не гуманними міркуваннями, а найкращими можливостями збереження й розвитку соціальної системи, її адаптації до безупинно, що змінюється середовищу. Високої пристосовності демократичної системи служить цілий ряд властивих їй принципів. Так, плюралізм, що стимулюється демократією забезпечує різноманіття суспільних явищ, багатство духовних і соціальних альтернатив, розширюючи тим самим діапазон політичного вибору й імовірність знаходження оптимальних шляхів розвитку. Демократична співучасть дозволяє представити різні погляди й позиції при прийнятті політичних рішень, здійснювати добір найбільш прийнятних з них.

Наявність опозиції дає можливість всебічно аналізувати проекти політичних рішень, виявляти їхні слабкі сторони, знаходити альтернативи. Періодична конкурентна зміна парламенту й уряду сприяє своєчасному виправленню помилок і гнучкому коректуванню політичного курсу відповідно до змінюваної ситуації.

Системні інтерпретації демократії зазнають критики за їхню гуманістичну індиферентність, абстрагування від моральних імперативів і загальнолюдських цінностей. З погляду системного підходу з однаковим успіхом можна виправдати будь-які антигуманні форми організації, що сприяють самозбереженню системи.

Системна модель демократії — зокрема і її раціонально-утилітарні обґрунтування — взагалі виходить із традиційних ліберальних подань про людину як раціонально мислячій і діючій істоті, що прагне до волі, що поважає демократичні процедури, закон, інтереси й права інших людей і здатному до самообмежень. Передбачається, що ключова фігура такої демократичної моделі — виборець — правильно «усвідомлює свої власні інтереси й оцінює альтернативних кандидатів на основі того, хто з них буде щонайкраще служити його інтересам, і потім віддає свій голос за кандидата, найбільше високо оціненого їм» .

Така модель особистості в більшому або меншому ступені відбиває західні реалії, але ніяк не є універсальною.

Соціальна ірраціональність поводження, індивідуальний і груповий егоїзм, зневага інтересами інших людей і народів, небажання йти на компроміси, національна, релігійна й класова непримиренність і сьогодні є типовими рисами політичного життя більшості держав миру.

Як відзначають багато політичних антропологів, людина не завжди готова до демократії, тому що він — «істота суперечливе, завжди ризиковане й небезпечне, готове до виродження, що піддається зовнішньому впливу, нацьковуванню, і лише частково розумне» . Не тільки окремі індивіди, але й цілі народи звикли до патерналистскому відношення з боку влади. Багато хто не можуть нормально існувати без твердої, авторитарної влади, що обмежує егоїстичні устремління й агресивні інстинкти й захищаючу людину «від самого себе».

При оцінці відповідно до її першого, найважливішого принципу — суверенітетом народу — демократія класифікується залежно від того, як розуміється народ і як здійснюється їм суверенітет. Таке, здавалося б, очевидне й просте поняття, як «народ», трактувалося в історії політичної думки далеко не однаково. На відміну від сучасного розуміння як усього (стосовно до демократії - дорослого) населення країни, приблизно до середини XIX в. демос, народ ототожнювався або з вільними дорослими чоловіками (як це було в античній демократії), або із власниками, що володіють нерухомістю або іншими чималими цінностями, або лише із чоловіками.

Обмеження народу певними класовими або демографічними рамками дає підставу характеризувати держави, що піддають політичної дискримінації певні групи населення й, зокрема, що не надають їм виборчих прав, як соціально обмежені демократії й відрізняти їх від загальних демократій — держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.

Аж до початку XX в. жодна з раніше існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню країни рівних політичних прав. Це були переважно класові й патріархальні (тільки для чоловіків) демократії. В історії політичної думки переважало трактування народу як простого люду, незаможних нижніх шарів, черні, що становлять більшість населення. Таке розуміння демосу зустрічається ще в Аристотеля, що вважав демократію неправильною формою держави, трактував її як владу демосу, черні, не здатної до керування, зваженим, раціональним рішенням, що враховують загальне добро. У сучасній політичній теорії такий тип правління відбиває поняття «охлократія», що в перекладі із грецького означає «влада чорни, юрби».

Отже, залежно від розуміння складу народу його влада може виступати загальної або ж соціально (класово, етнічно, демографічно й т.п.) обмеженою демократією, а також охлократією.

Не тільки суверенітет народу - основна ознака демократії, але й інші її загальні принципи, що мають більше конкретні показники (індикатори), дозволяють виявляти й описувати її особливості. Так, залежно від будови й порядку формування органів, інститутів влади (друга ознака демократії) демократичні держави діляться на парламентські, президентські, змішані (або напівпрезидентські) республіки, суперпрезидентські республіки, парламентські монархії й т.д.

Важливі характеристики демократії випливають із її третьої ознаки — рівності прав громадян на участь у керуванні державою. Така рівність може бути формальним, чисто юридичним, і фактичним, що припускає створення приблизно однакових соціальних можливостей для реалізації людьми своїх політичних прав (матеріальний статок, утворення, вільне час, доступ до інформації й ін.).

Залежно від характеру рівності, забезпечуваного державою, демократія ділиться на політичну, що припускає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, що ґрунтується на рівності фактичних можливостей участі громадян у керуванні державою. Термін «соціальна демократія» знайшов, зокрема, своє вираження в назві одного із самих впливових політичних рухів XX в. - соціал-демократії.

Важливі відмітні якості різних демократичних систем дозволяє виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії — підпорядкування меншості більшості при прийнятті й здійсненні рішень. Таке підпорядкування може не мати границь і поширюватися на будь-які сторони життєдіяльності людини. У цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона являє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов´язану з минущими настроями мас і сваволею. Якщо ж влада більшості вимагає повного підпорядкування особистості й прагне до встановлення над нею постійного всеосяжного контролю, то демократія стає тоталітарною.

Антиподом таких форм правління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості в певні рамки, обмежує її повноваження й функції за допомогою конституції й поділу влади й забезпечує тим самим автономію й волю меншості, у тому числі окремої особистості.

Конкретні напрями реформування демократичної системи, запропоновані у попередніх дослідженнях, роблять акцент на одній з тенденцій суспільного розвитку. Їх можна систематизувати, розглянувши наступні теорії.

1. Акцент на тенденції зменшення ролі демократичної, або будь-якої іншої держави, аж до повного нівелювання її впливу. Предтечами такого прогнозу на майбутнє суспільства можна вважати представників утопічного соціалізму та марксизму. Розглядаючи державні інститути як знаряддя примусу правлячого класу, вони передрікали їх зникнення, поступове відмирання у зв’язку з непотрібністю у безкласовому комуністичному суспільстві абсолютної рівності. Як відомо на практиці ця теорія привела до протилежних результатів. В сучасній науці функції держави не зводяться до утримання в покорі експлуатованих, а тому подібна інтерпретація майбутнього мало помітна.

Натомість, досить поширеною є лібертаристська модель мінімальної держави, що ймовірно відіграватиме дедалі меншу роль і згодом буде замінена недержавними інститутами. Яскравим прикладом такого погляду на майбутнє демократії є дослідження американського теоретика Р.Нозіка. Автор критикує державу, що втручається не тільки в економіку, а майже в усі сфери діяльності, звужуючи індивідуальний простір, свободу вибору образу життя, напрямів діяльності, спонтанних проявів власної сутності. На противагу цьому Нозік пропонує створити суспільство, в якому соціальні процеси будуть регулюватись за допомогою механізмів вільного ринку. Організовані ж політичні сили слід усунути, оскільки вони, на думку автора можуть призвести до соціального вибуху.

Морально виправданим, - продовжує автор, - може бути тільки мінімальна держава, що обмежується захистом від насильства, грабунків, омани, примусових забов’язань. Держава має поважати право кожного індивіда влаштовувати своє життя на власний розсуд та вступати у добровільну кооперацію з іншими людьми.

Найбільш загрозливим Нозік вважав прагнення створити певний шаблон людського існування. Ідеального суспільства не можна досягти через різноманітність людських уподобань, характерів, прагнень. Отже, нехай кожен обере власний дороговказ і саме життя визначить якому з них судилось реалізуватись на практиці. Таким чином, Нозік запропонував модель суспільства, в якому не існує нічого напередвизначеного раз і назавжди.

Для сприяння такій тенденції пропонується безмежно розвивати прототип добровільних об’єднань, що згодом перетворяться на політичну самокеровану систему. Тобто, цей напрям реформування спрямований на посиленні ролі такого чинника функціонування демократичної політичної системи як самоврядування.

Попри важливий внесок в теорію політичної думки, що полягає у доведенні провідного значення особистої автономії, відсутності догматизму, названий підхід не враховує важливість багатьох державних функцій, без яких суспільство може прийти до анархії. Він нехтує різноманітністю, комплексністю та складністю політичних рішень сучасної національної держави. Не враховується також важливість міжнародних відносин, що з необхідністю вимагають наявності значних централізованих повноважень. Зважаючи на це, виключно місцеві громади не можуть здійснювати управління державою і об’єктивно вимагатимуть певної ієрархії політичних інститутів.

2. Акцент на тенденції посилення індивідуальної участі у прийнятті політичних рішень. Перешкодою для реалізації політичної свободи, а також основною вадою сучасної демократії вважається принцип представництва, тому пропонується повернутись до прямої форми волевиявлення народу.

Ця традиція йде від французького просвітника Ж.Ж. Руссо. Найяскравішим дослідником цього напряму в сучасній політичній науці можна вважати американського політичного теоретика Б.Барбера. За словами науковця, принцип представництва позбавляє індивідів остаточної відповідальності за свої цінності, погляди та дії. Тільки через активну участь у політиці, на думку Барбера та його послідовників, у громадян формуються відповідні цінності, тип поведінки, зацікавленість у збереженні існуючого політичного ладу. Саме демократія учасницького типу, або сильна демократія, як її називає Барбер, може подолати недоліки представництва та стати основою суспільного розвитку в майбутньому. Дослідники цього напряму стверджують можливість такої форми демократії участі завдяки розвитку комп’ютерних інформаційних систем. За такого підходу до бажаного розвитку політичної системи основним чинником її функціонування виступає політична участь.

До прямої демократії схиляється також і представник лівійської політичної думки М.Каддафі. Він вважає будь-яке представництво, референдуми та парламенти неминучим викривленням демократичного принципу народоправства. Тому ідеальною формою, на його думку, буде пряма демократія, що реалізується шляхом створення народних комітетів на всіх рівнях управління.

Неприйнятним Каддафі вважає і конституціоналізм, що підкреслює важливість врахування національної специфіки. Для нього справжнім законом будь-якого суспільства є звичай або релігія. Будь-яка спроба встановити закон суспільства, обминаючи ці два ключові моменти, неправомірна й нелогічна. Проблема свободи в сучасному суспільстві виникла в зв’язку з тим, що законом суспільства стали конституції, котрі базуються винятково на світогляді панівних диктаторських угруповувань. Це знаходить своє підтвердження в розбіжностях положень різних конституцій, хоча свобода людини єдина.

Недоліком подібної альтернативи є неврахування інтересів меншості. Також не можна не погодитись з Дж.Сарторі, який, критикуючи теорію Барбера та його послідовників, пише, що демократії, де всі знають одне одного, можуть бути тільки частинами більших одиниць, зрештою, мікрочастинами якоїсь загальної одиниці, що завжди є непрямою демократією, залежною від вертикальних процесів.

Складність викликає і сама процедура прийняття рішень. Виникає проблема щодо того, хто буде контролювати реалізацію політичних рішень. Крім того, відомі наступні аргументи проти посилення прямої участі громадян в політиці:

- неефективність, неоперативність (повільність), технічна неможливість тотального доступу до управління;

- утопічність претензій на занадто велику увагу громадян до поточних суспільно-політичних питань, їх особистого часу, нереалістичність постійної щоденної участі пересічних громадян у прийнятті рішень, ознайомленні з поточним станом політичних справ і тому подібне;

- некомпетентність, непрофесійність широкого кола осіб у вирішенні деяких суспільно-політичних питань.

3. Акцент на поглибленні індивідуальної свободи, автономії особи, її всебічного розвитку, що завдяки відповідальному, свідомому, активному ставленню до суспільно-політичної дійсності може протистояти недолікам демократії, подолати її кризу. За цього підходу саме політична свобода постає основним чинником функціонування демократичної політичної системи.

Найбільш послідовно цей ідеал обґрунтовує американський політолог Ф.К.Шміттер. Цю тенденцію він називає більш ліберальною демократією. Дослідник спростовує можливість повернення прямих форм демократії у сучасних умовах.

На користь же більш ліберальної демократії Шміттер наводить такі аргументи як «приватизація державних підприємств, скасування державного регулювання, лібералізація фінансових потоків, перетворення політичних вимог у вимоги, засновані на правах, заміна колективних повноважень індивідуальними внесками, освячення прав власності, зменшення чисельності державної бюрократії та її зарплати, дискредитація «політиків» на користь «підприємців», зростання могутності «нейтральних технічних інституцій», як-от центральних банків, коштом «упереджених політичних інституцій».

Наслідками таких тенденцій Шміттер вважає зменшення сподівань народу на результат суспільного вибору та складність об’єднання більшості, щоб протистояти добре закріпленим та привілейованим меншинам. Спостерігається спад активності виборців, участі у профспілках, авторитету політиків, цікавості громадян до державних справ, ролі законодавчих органів, ступеню та інтенсивності партійної ідентифікації, стабільності вподобань виборців.

Демократія передбачає різні моделі політичного правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі "Віхи у майбутнє" (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських рішень. Розв´язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі як делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси.

3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною.

4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.

5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини - вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою, обов´язковою для забезпечення економічної рівності.

Отже, демократія - це продукт спектра певних еволюційних соціальних змін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім від конкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації нею системи влади та управління, від домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні й розв´язанні криз соціального розвитку.

Як видно з наведеного вище аналізу демократичних теорій і форм, кожна з них має як достоїнства, так і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах миру прагне сполучати ідеї самоврядування й партиципации (головним чином на місцевому рівні, а частково й на виробництві) із представництвом у масштабах усього держави.

Основні терміни:

Елітарна демократія –це модель, що розглядає демократію як метод добору найбільш обдарованої і компетентної пануючої еліти.

Партиципаторна демократія – модель, що базується на ідеалі народовладдя як вільної й рівної активної участі громадян у політиці.

Плебісцитарна демократія –це модель, яка базується на ідеї про те, що кожний громадянин повинен мати можливість щонайменше схвалювати або відкидати закони, що впливають на його життя, які він зобов´язаний поважати.

Плюралістична демократія – модель, що базується на різноманітті суспільних інтересів (економічних, соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних і ін.) і форм їхнього вираження (політичних партій, асоціацій і об´єднань, суспільних рухів, цивільних ініціатив і т.д.).