Політична думка рабовласницької демократії вперше одержала обґрунтування в здобутках софістів. Виникнення школи софістів як суспільного руху було викликано зміцненням демократичного ладу Афін у другій половині V в. до н.е. Софістами (слово походить від грецького "софос" - мудрий) називали тоді філософів, які навчали мистецтву сперечатися, доводити, виступати в суді й народних зборах. Щодо цього софісти реалізовували практично одну із програмних ідей демократії - ідею навчання мудрості, поширення знань.

У центрі уваги софістів перебували питання права й політики, моралі, прийоми доказів і ораторського мистецтва. Інтерес до цих проблем багато в чому був обумовлений ідеологічними установками демократії: оскільки знанням приділялася роль критерію при відборі кандидатів на державні посади, остільки головне місце в навчанні повинна була зайняти підготовка слухача до політичної діяльності, до виступів у народних зборах і суді.

До видних представників старшого покоління софістів належали Протагор, Горгий, Гиппий і Антифонт. Старші софісти дотримувалися в цілому прогресивних, демократичних поглядів.

Одним із засновників цього напрямку був Протагор. Протагор змальовує у своєму міфі безпомічне існування людини до утворення держави, проводить ідеї висхідного розвитку культури й удосконалювання громадського життя в міру нагромадження знань. Протагор доводив, що подібно будь-якому іншому ремеслу, справедливості в суспільних справах можна навчитися. Ідея однакової причетності людей до справедливості приводилася в обґрунтування того, що в керуванні державою повинні брати участь всі громадяни.

Протагор і інші старші софісти підкреслювали мінливий характер відчуттів та прагнень людини. Про один і той самий предмет, учив Протагор, може бути висловлено дві протилежні думки, і жодна з них не буде більше правдивою, ніж інша. Загальновизнаної істини і єдиного блага просто не буває. Носієм знань і справедливості є не тільки мудрець, але й кожна окрема людина. Цю думку Протагор виразив у формулі, що сприймалася сучасниками як своєрідне гасло софістів: "Міра всіх речей – людина".

У дусі вимог зміцнілої рабовласницької демократії старші софісти розвивали вчення про закон. Вони стверджували, що закони, по суті справи, є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина, яким би мудрим і доброчесним він не був. Закон є вираження погодженої, "взаємної справедливості" (Протагор), щось начебто суми індивідуальних чеснот. Виходячи із цього, старші софісти поповнили політичну теорію визначенням закону як договору, як спільного встановлення громадян або народу.

Гіппій під законом розумів "те, що громадяни за загальною згодою написали, установивши, що потрібно робити й від чого треба утримуватися". Антифонт ототожнював справедливість до виконання закону. Справедливість у тому, щоб "не порушувати закони держави". Приписання законів - результат угоди. Закони, міркував Антифонт, штучний і довільні, тоді як у природі все відбувається саме собою, по необхідності. "По природі ми всі у всіх відносинах рівні. Доречно звернути увагу на те, що у всіх людей потреби від природи однакові". Один з молодших софістів Алкидамант заявляв, що "бог зробив всіх вільними, природа нікого не зробила рабом".

Наведені висловлення Антифонта й Алкидаманта являють собою не що інше, як найпростішу форму моральної критики привілеїв аристократії й вільних громадян. Проте, політичній думці рабовласницької демократії не були відомі подання про загальну рівність. "Природна рівність" софістів аж ніяк не виключала рабства по "закону" або "розумовій перевазі".

Розробку політико-правових ідей демократії в IV в. до н.е. продовжили оратори на чолі з Демосфеном. У своїх промовах вони підкреслювали рівність громадян, непорушність закону як гаранта цивільних прав, захищали права власників на своє майно, вказуючи на позитивну роль багатства в державному житті, доводили переваги демократичного ладу в порівнянні з іншими формами держави, а також призивали до об´єднання грецьких полісів під владою Афін.

В добу античності, для якої пряма демократія була звичною формою політичної діяльності, виробилось переважно негативне ставлення до демократії. Так, давньогрецький філософ Геракліт критикує недиференційованість більшості, схильність демократії до зрівняльної рівності. Це провокує, насамперед, неможливість демократії. На його думку, правити мають найкращі, а це меншість, отже, організувати правління більшості неможливо. В сучасній політичній теорії цей аргумент трансформувався у ствердження неможливості прямої демократії. По-друге, за Гераклітом, демократія загрожує охлократією (владою натовпу), що викликана схильністю маси до матеріальних, швидкоплинних речей і проявляється у сваволі натовпу. На підтвердження названих загроз Геракліт наводить такий беззаперечний аргумент як те, що «один вартий багатьох, якщо він найкращий».

На інший недолік демократії звернув увагу Сократ. Його можно коротко сформулювати як непрофесійність народного правління.

Найпопулярнішим античним критиком демократії, безперечно, є Платон. Він розвинув та всебічно аргументував загрозу її виродження у тиранію. Найбільш цікавим є теза про виникнення специфічного типу соціальної стратифікації та людини.

У діалозі "Держава" ідеальний державний лад Платон розглядав за аналогією з космосом і людською душею. Подібно тому як у душі людини є три початки, так і в державі повинне бути три стани. Розумному початку душі в ідеальній державі відповідають правителі-філософи, лютому початку - воїни, що жадає - хлібороби й ремісники. Становий розподіл суспільства Платон оголосив умовою міцності держави як спільного поселення громадян. Самовільний перехід з нижчого стану у вище неприпустимий і є найбільшим злочином, тому що кожна людина повинен займатися тим справою, до якого він призначений від природи. "Займатися своєю справою й не втручатися в чужі - це і є справедливість".

Платонівске визначення справедливості було покликано виправдати суспільну нерівність, розподіл людей на вищих й нижчих від народження.

На чолі держави, стверджував Платон, необхідно поставити філософів, причетних до вічного блага й здатних втілити небесний сві ідей у земному житті. "Поки в державах не будуть царювати філософи або так звані нинішні царі й владики не стануть шляхетно й ґрунтовно філософствувати.., доти державам не позбутися від зол". У проекті ідеальної організації влади Платон відходить від принципів "аристократії крові" і заміняє її "аристократією духу". Обґрунтовуючи цю ідею, він наділив філософів-правителів якостями духовної еліти - інтелектуальною винятковістю, моральною досконалістю й т.п.

Механізму здійснення влади (її устрою, ролі закону) Платон не надавав у діалозі "Держава" особливого значення. Зокрема, із приводу форми правління в зразковій державі сказано лише те, що воно може бути або монархією, якщо правити буде один філософ, або аристократією, якщо правителів буде трохи. Основна увага тут приділяється проблемам виховання й способу життя громадян. Щоб досягти однодумності й згуртованості двох вищих станів, що утворять разом клас стражів держави, Платон установлює для них спільність майна й побуту. "Насамперед ніхто не повинен мати ніяку приватну власність, якщо в тім немає гострої потреби. Потім ні в кого не повинно бути такого житла, куди не мав би доступу всякий бажаючий". Продовольчі запаси стражі одержують від третього стану у вигляді натуральних поставок. Грошей у стражів немає. Жити й харчуватися вони повинні спільно, як під час військових походів. Стражам забороняється мати родину, для них уводиться спільність дружин і дітей. Подолання в суспільстві майнового розшарування - найважливіша соціально-економічна особливість ідеального ладу, що відрізняє його від всіх інших, порочних, держав.

Прообразом ідеального державного ладу для Платона послужила аристократична Спарта, точніше, що зберігалися там патріархальні відносини - організація життя панівного класу за зразком військового табору, пережитки общинної власності, групового шлюбу й ін.

Характеризуючи перекручені форми держави, Платон розташовував їх у порядку зростаючої деградації в порівнянні з ідеалом.

Виродження аристократії мудрих, за його словами, спричиняє затвердження приватної власності й звернення до рабів вільних хліборобів із третього стану. Так виникає критсько-спартанський тип держави, або тимократія (від "тімі" - честь), панування найсильніших воїнів. Держава з тимократичним правлінням буде вічно воювати.

Наступний вид державного устрою - олігархія - з´являється в результаті скупчення багатства в приватних осіб. Цей лад заснований на майновому цензі. Владу захоплюють деякі багаті, тоді як бідняки не беруть участь у керуванні. Олігархічна держава, що роздирається ворожнечею багатіїв і бідняків, буде постійно воювати саме із собою.

Перемога бідняків приводить до встановлення демократії - влади народу. Суспільні посади при демократії заміщаються за жеребом, внаслідок чого держава псується свободою в нерозбавленому виді, понад усяку міру. У демократії панують свавілля й безвладдя.

Нарешті, надмірна воля звертається у свою протилежність - надмірне рабство. Установлюється тиранія, найгірший вид держави. Влада тиранів тримається на віроломстві й насильстві. Тиранічний лад - це найважче захворювання держави, повна відсутність у ньому яких би те не було чеснот.

Ідеальним державним устроєм Платон називає правління, де сполучені початки демократії й монархії. До таких початків належать: демократичний принцип арифметичної рівності (вибори по більшості голосів) і монархічний принцип геометричної рівності (вибір по заслугах і достоїнству). Демократичні початки держави знаходять своє вираження в діяльності народних зборів. На сполученні демократичних і монархічних принципів будуються вибори колегії 37 правителів і Ради з 360 членів. Замикає ієрархію державних органів таємне "нічні збори", у яке входять 10 самих мудрих і старих стражів. Їм вручається верховна влада в державі.

Розвинув ідеї Платона Арістотель. Говорячи про демократію й олігархію, Арістотель відступає від формальних критеріїв їхнього розмежування й висуває на перший план ознака майнового положення пануючих. Багаті і незаможні, вказував філософ, становлять як би два полюси, діаметрально протилежні частини будь-якої держави, так що залежно від переваги тієї або іншої сторони встановлюється й відповідна форма правління. Корінна причина політичної нестійкості, заколотів і зміни форм держави укладається у відсутності належної рівності. Олігархія збільшує існуюче нерівність, а демократія надмірно зрівнює багатих і простий народ. Соціальною опорою влади в политті виступають представники середнього класу

Участь народу в керуванні обставлено тут такими застереженнями, які практично позбавляють його можливості вирішувати державні справи. Вільнонарождені, що не володіють багатством або чеснотою, не допускаються до заняття вищих посад. Аристотель погоджується надати їм право брати участь у дорадчій і судовій владі, але з умовою, що в народної маси не буде вирішального голосу.

Як приклади змішаного державного ладу в "Політику" названі аристократична Спарта, Крит, а також "прабатьківська" демократія, уведена в Афінах реформами Солона.

Якщо охарактеризувати античність в цілому, то можна виділити такі напрямки критики демократичної форми правління. По-перше, це ймовірна непорядність правлячої еліти, що тягне за собою легке маніпулювання громадською думкою.

По-друге, це викривлення принципу рівності до зрівнялівки, що означає придушення думки меншості і не сприяє розвитку здібностей.

Найвизначнішим ідеологом римської аристократії в період республіки був знаменитий оратор Марк Туллій Ціцерон. Ціцерон наполягав на тому, щоб державна влада була вручена мудрецям, здатним наблизитися до збагнення світового божественного розуму. Цицерон визнає рівність всіх людей від природи й можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить утворення. Майнові й соціальні розходження між людьми, із цього погляду, виникають не від народження, а в чинність сталих у суспільстві відносин. Він доповнив аналіз демократизму обґрунтуванням ідеї законності. Щирий і перший закон, здатний наказувати й забороняти, є прямий розум всевишнього Юпітера", - затверджував Цицерон. Цей вищий, природний і неписаний закон виникає задовго до того, як люди об´єдналися в цивільні громади, і його не можна змінити голосуванням народу або рішенням суддів (тут - відвертий випад проти навчань рабовласницької демократії). Закони держави повинні відповідати встановленому в природі божественному порядку - у противному випадку вони не мають законної чинності. На стражу божественного природного закону зобов´язані стояти жерці. Виникнення права, підкреслював Цицерон, "варто виводити з поняття закону. Тому що закон є чинність природи, він - розум і свідомість мудрої людини, вона - міряло права й безправ´я". Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо із природи, із природного закону.

Цицерон визначає державу (res publica) як справа народу, де під народом розуміється "з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права й спільністю інтересів". У трактуванні Цицерона право виступає основою держави, його визначальним початком. Держава в такому розумінні виявляється вже не тільки моральним співтовариством вільних громадян (яким воно представлялося Платонові й Аристотелю), але й правовим співтовариством. Запропоноване Цицероном поняття держави зіграло значну роль у наступному розвитку політико-правової теорії.