a. встановлення дипломатичних зносин;

Складовим елементом дипломатичного права є посольське право, що випливає з міжнародної правосуб´єктності держав. Посольське право поділяють на активне, тобто право відправляти представників в інші держави, і пасивне — право приймати дипломатичних представників інших держав. Суб´єкти міжнародного права на підставі добровільної угоди встановлюють між собою дипломатичні відносини, котрі є вищою формою офіціальних відносин між державами.

Держави мають право розриву дипломатичних відносин, але мають це робити з обґрунтованих мотивів, керуючись почуттям відповідальності. Іноді приводом для розриву дипломатичних відносин служать рішення міжнародних організацій. Так, у 1946 р. Рада Безпеки ООН прийняла рішення про санкції, у тому числі про розрив дипломатичних відносин з франкістською Іспанією, діяльність якої загрожувала миру і безпеці. Відсутність дипломатичних відносин не свідчить про ворожі відносини, а їхня наявність не є показником дружніх відносин; відомий випадок, коли у 1979 р. Китай вступив у війну з В´єтнамом, але дипломатичні відносини не були розірвані. Правда, офіційно війна не була проголошена.

Розрив дипломатичних відносин не виключає їхнього поновлення, якщо відпадають умови, які призвели до розриву відносин, або змінюється політична ситуація в світі. Так, у вересні 1973 р. значна частина держав розірвала дипломатичні відносини з Чилі у зв´язку з антидержавним військовим переворотом, але у подальшому, з приходом до влади громадянського уряду, ці відносини були поновлені. У зв´язку зі зміною політичного стану поновлюються дипломатичні відносини колишніх соціалістичних країн з Ізраїлем, що були розірвані через арабо-ізраїльську війну 1967 р.

Встановлення дипломатичних відносин є передумовою заснування постійних дипломатичних представництв у кожній із цих країн, що вимагає окремої угоди між ними. Кількість країн, що встановили між собою дипломатичні відносини, не збігається з кількістю держав, котрі мають у себе постійні дипломатичні представництва: кількість перших більша, ніж останніх. Іноді сторони встановлюють дипломатичні відносини, але з метою економії чи інших причин держави утримуються від заснування дипломатичних представництв.

Практикується і використання домовленості про виконання дипломатичних функцій послами, призначеними за сумісництвом, тобто керівник дипломатичного представництва в одній країні одночасно представляє інтереси своєї держави в іншій, частіше — сусідній країні. Така практика називається кумуляцією місій, нею користується й Україна. Наприклад, посол України в Аргентині є за сумісництвом послом у Чилі, посол у Швейцарській конфедерації за сумісництвом — у Ватикані і Ліхтенштейні.

b. види дипломатичних представництв;

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів представництва:

• посольство — представництво першого, вищого класу;

• місія — представництво другого класу;

• дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та деякі особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв´язків у Лівії).

Відповідно до класу представництва у міжнародній практиці загальноприйнятими є три основні класи глав дипломатичних представництв — це посли (акредитуються при главі держави і очолюють посольства), посланники (акредитуються при главі держави і очолюють дипломатичні місії) і повірені у справах (вважається, що до інституту повірених у справах звертаються за особливих обставин, наприклад, якщо відносини між державами є не зовсім дружніми. Вони акредитуються при міністерстві закордонних справ). Від інституту повірених у справах слід відрізняти тимчасових повірених у справах, що не є окремим класом глав дипломатичних представництв, а лише замінюють їх у разі відсутності (відпустка, виклик до свого представництва тощо).

c. структура та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва;

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов´язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу (радники, секретарі, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу (референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографістки, канцелярський персонал, шифрувальник, бухгалтерські працівники та ін.), члени обслуговуючого персоналу (шофери, прибиральниця, кухарі, вахтери і т. п.).

Радники посольства здійснюють самостійне керівництво певними сферами діяльності (політичні, економічні, культурні), підпорядковуючись вказівкам посла. У разі відсутності посла його заміняє один з радників; у цей період він несе повну відповідальність за діяльність дипломатичного представництва і має статус посла. Крім того, у склад представництва входять 1-й секретар, 2-й секретар, 3-й секретар, аташе, серед яких виділяють спеціальних і військових. Спеціальні (з науки і техніки, з праці, економіки, фінансів) є висококваліфікованими спеціалістами в даній галузі діяльності й працюють у країні перебування за своєю кваліфікацією. Вони мають зміцнювати контакти у тій сфері, яка їм довірена і в якій вони є спеціалістами. Військовий аташе може бути один, представляючи збройні сили своєї країни у цілому, але їх може бути декілька, відповідно до родів військ, у тому числі військово-морський і військово-повітряний. Прес-аташе завідує питаннями преси та інформації представництва. Всіх аташе іноді об´єднують поняттям "аташат".

Склад адміністративно-технічного персоналу формується з громадян держави, яка акредитує. Обслуговуючий персонал може бути набраний з громадян країни перебування, але приймаються на службу в дипломатичне представництво за згодою органів державної влади цієї країни.

d. Функції дипломатичного представництва

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. 3 Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з-поміж них є:

• представництво держави, яка акредитує, у державі перебування;

• захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах міжнародного права;

• ведення переговорів з урядом держави перебування;

• з´ясування всіма законними засобами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

• заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

Для виконання перелічених функцій кожна держава перебування повинна надавати всі можливості дипломатичним представництвам. Йдеться про, наприклад, забезпечення свободи пересування територією держави перебування відповідно до правил пересування; забезпечення свободи зносин дипломатичних представництв із акредитуючою державою; надсилання й одержання офіційних паперів за допомогою дипломатичної пошти та дипкур´єрів.

e. дипломатичний корпус.

Сукупність дипломатичних представників у країні перебування носить назву дипломатичного корпусу. Розрізняють дипломатичний корпус у вузькому і широкому значенні. У вузькому — це тільки глави представництв. У широкому — всі дипломатичні співробітники, а також члени їхніх сімей: дружини, незаміжні дочки і неповнолітні сини. Належність до дипломатичного корпусу відомство закордонних справ країни перебування засвідчує дипломатичною карткою.

Дипломатичний корпус — не організація, не юридична або міжнародна особа, не суб´єкт міжнародного права. Це — сукупність дипломатичних представників (дипломатичних співробітників), які акредитовані у даній державі. Дипломатичний корпус виступає як колективне об´єднання з протокольних приводів: державне свято, урочисті події в державі або в її керівників. У цих випадках дипломатичний корпус поздоровляє або співчуває. Дипломатичний корпус очолює дуайєн, або старійшина. Звичайно це глава представництва, старший за віком чи за часом перебування в даній країні серед глав представництва однакового класу. У деяких державах ним завжди є папський нунцій. Старшинство розрізнюється також серед глав дипломатичних представників — за класом або за часом перебування (вручення вірчих грамот) в приймаючій державі.

f. початок і закінчення дипломатичної місії.

Перш ніж призначити главу представництва, слід запитати агреман — згоду уряду приймаючої держави на призначення даної особи. Запит необхідний, щоб не допустити помилки в призначенні особи, яка нелояльна або недружня, а тому небажана у країні перебування. Агреман запитується в письмовій або усній формі, але в умовах суворої таємниці. Довга відсутність відповіді свідчить, що в агремані відмовлено. Держава, що акредитує, не має права вимагати мотивів відмови.

На інших співробітників дипломатичного представництва отримання агремана не потрібне. Видача в´їзної візи для них є згодою їхнього прийняття. Однак для військових, морських або авіаційних аташе держава перебування може просити заздалегідь повідомляти їхні імена для схвалення.

Після отримання агремана й офіційного призначення в дану країну дипломатичного представника як глави представництва йому вручається вірча грамота і відзивна грамота його попередника. Вірча грамота — це документ, який засвідчує загальні повноваження глави представництва. Назва походить від слова "вірити", оскільки основний смисл грамоти — прохання до глави приймаючої держави "вірити всьому тому, що буде говорити" глава дипломатичного представництва. Відзивна грамота — документ, що офіційно підтверджує закінчення місії попередника. Вона вручається главі держави ново призначеним представником разом з вірчою грамотою. Про вручення вірчих грамот глава представництва сповіщає глав всіх дипломатичних представництв у даній країні.

Місія дипломатичного представництва припиняється:

1. з відкликанням дипломатичного представника акредитуючою державою. Звичайно це пов´язано з кадровою політикою держави.

2. у зв´язку зі смертю глави представництва. У цьому разі пост глави місії заміщується старшим за рангом співробітником представництва, а якщо такого немає, посада залишається вакантною до нового призначення.

3. за повідомленням держави перебування, що вона відмовляється визнавати дипломатичного агента співробітником представництва. Держава перебування може у будь-який момент без пояснювання причин повідомити державу, котра акредитує, що глава представництва або будь-який інший його співробітник оголошуються persona non grata. У цьому разі держава, що акредитує, зобов´язана відкликати цю особу або припинити її функції у представництві. Звичайно проголошення persona non grata є результатом "дій, несумісних зі статусом дипломатичного представника", таких, як втручання у внутрішні справи держави, висловлювання, в яких убачається неповага до держави перебування або її офіційних осіб, збір інформації недозволеними засобами тощо.

4. з розривом дипломатичних відносин, остаточним відкликанням дипломатичного представництва. У разі розриву дипломатичних відносин держава перебування має поважати і охороняти приміщення дипломатичного представництва разом з його майном і архівами, а якщо це пов´язано з озброєним конфліктом, — сприяти дипломатичному персоналу і членам сімей для якнайшвидшого їхнього виїзду, в тому числі з наданням перевізних засобів.

5. у разі нелегітимної зміни політичного режиму або державного ладу в країні перебування місія дипломатичного представництва припиняється, якщо держава, що акредитує, вважає зміни, котрі трапились, недопустимими. Якщо це трапляється у державі, що акредитує, нова влада має підтвердити визнання повноважень глави місії.

6. у разі припинення існування держави, що акредитує.