Безкоштовна бібліотека підручників



Міжнародне приватне право

3. Правосуб’єктність вторинних суб’єктів міжнародного права


Правосуб’єктність вторинних суб’єктів міжнародного права:

а) націй і народів, що борються за свою незалежність;

Аналіз теорії і практики міжнародного права з цього питання свідчить про таке:

1.    Міжнародна правосуб´єктність визнається за учасниками національно-визвольного руху. Саме таке поняття вживається в рамках ООН. Терміни „нація”, „народ” вважаються такими, що важко підлягають визначенню. А спроби визначення або залишаться марними, або можуть тільки посилити міжнародне напруження.

2.    Правосуб´єктність учасника національно-визвольного руху за своєю суттю є перехідною до державної (кінцева мета — створення незалежної держави). В основі правосуб´єктності є принцип наступництва політичного утворення: держава після здобуття незалежності зобов’язана дотримуватися зобов´язань, які вона взяла на себе в правових актах, прийнятих до незалежності.

3.    Правосуб´єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, має перехідний, тимчасовий характер. З припиненням такої боротьби змінюється статус її учасника. У процесі боротьби на націю, народ, які її ведуть, поширюються всі права та обов´язки учасника міжнародного конфлікту, тобто принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів тощо. За такими суб´єктами визнається право вступати у правові відносини, зокрема укладати міжнародні угоди з іншими державами або іншими сторонами, які воюють чи які повстали.

5.    Нації, народи, які борються за створення незалежної держави, не є універсальними (як держава) суб´єктами міжнародного права. Вони можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які постають на основі принципу самовизначення.

6.    Міжнародно-правовою суб´єктністю володіє не тільки нація (народ), яка бореться за незалежну державу, а кожна, зокрема, навіть і ті, які вже завоювали цю незалежність. Якщо боротьба за незалежність держави завершується актом проголошення незаможності, то необхідно правосуб´єктність продовжувати на якихось інших засадах, аніж боротьба за незалежну державу.

Кожен народ має право на зносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Здійснює він це право через державу, а у випадку відсутності державності — через органи квазідержавного характеру. Це ж правило випливає з права народу укладати міжнародні договори і реалізовувати їх, отримувати захист та допомогу від інших суб’єктів міжнародного права тощо.

б) міжнародних організацій;

У вітчизняній науці на сьогодні переважає визнання за міжнародними організаціями властивостей суб´єкта міжнародного права. Ця правосуб´єктність вторинна. Міжнародні організації володіють правосуб´єктністю в межах, установлених міжнародними угодами — установчими актами цих організацій.

Міжнародні організації володіють спеціальною міжнародною правосуб´єктністю. Спеціальна правосуб´єктність міжнародних організацій є функціональною, оскільки визначається їхніми функціями. Як правило, межа правосуб´єктності міжнародних організацій вказується в їхніх установчих актах.

Крім специфічних прав та обов´язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і загальні типові права та обов´язки — складові міжнародної правосуб´єктності. Це: а) право укладати договори з державами та міжнародними організаціями; б) право визнання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право на співробітництво з суб´єктами міжнародного права та ін.

Права та обов´язки міжнародної організації як суб´єкта міжнародного права не слід плутати з її правами та обов´язками як юридичної особи: а) право укладати контракти, договори найму; б) право на придбання рухомого та нерухомого майна і розпоряджатися ним; в) право укладати договори про оренду; г) право бути стороною в судовому розслідуванні та ін.

Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає Міжнародний Суд ООН. На їхні запити Суд дає лише консультативні висновки. Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, скоєних на території розташування організації. Це — функція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації проводити обшуки, арешти тощо в межах розташування організації.

Для міжнародних організацій характерне одностороннє представництво; вони, як правило, не посилають своїх представників у держави-члени (виняток становить практика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших організацій).

Формально маючи право укладати міжнародні договори, фактично (і юридично) міжнародні організації обмежені щодо сфери реалізації цього права. В основному установчі акти міжнародних організацій передбачають їхнє право укладати договори про співробітництво з іншими міжнародними організаціями, про штаб-квартиру організації, з адміністративних та фінансових питань, про надання технічної допомоги і з питань правонаступництва. І хоч Віденська конвенція про право договорів з участю організацій (1986) закріплює універсальне правило: «Правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації», кількість таких договорів ще досить незначна.

П´ятдесят держав, складаючи значну більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до міжнародного права створювати організацію, що володіє об´єктивною міжнародною правосуб´єктністю, а не лише правосуб´єктністю, яку визнають тільки вони. Підтвердженням тому є укладання міжнародною організацією угоди з державами, які не є її членами.

Міжнародні організації поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО).

Найбільш повно врегульовано міжнародно-правовий статус ММУО, членами яких виступають держави. Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом частково. Так, найбільш широкий міжнародно-правовий статус має Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв збройних конфліктів. Взаємовідносини ММУО і МНУО врегульовано так званим консультативним статусом, що встановлюється для кожної ММУО окремо. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання правосуб´єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.

г. Державоподібні утворення.

Сьогодні до державоподібних утворень належить лише центр католицької церкви — Ватикан, — міжнародно-правовий статус якого визначається Латеранськими угодами з Італією від 11 лютого 1929 р., що були переглянуті 18 лютого 1984 р. Ватикан є членом МАГАТЕ, має статус спостерігача при ООН та її спеціалізованих установах, його представники (нунції) мають дипломатичні імунітети і привілеї (Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом 8 лютого 1992 р.)

г) фізичних осіб;

Питання міжнародної правосуб´єктності фізичної особи є одним із найбільш дискусійних у сучасній науці міжнародного права. До середини XX ст. більшість вчених вважали, що правосуб´єктність індивіда повністю поглинається правосуб´єктністю держави, громадянином якої він є. Починаючи із прийняття 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини науковий напрям за визнання міжнародної правосуб´єктності людини набирає все більшого поширення. У радянській доктрині визнання людини суб´єктом міжнародного права розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі погляди подекуди збереглися і у вітчизняній науці міжнародного права.

Міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов´язки. На підставі багатьох міжнародно-правових актів з прав людини фізична особа має право звертатися в позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та судові (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів.

Досить чітко міжнародна правосуб´єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. Зокрема, Суд зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб´єктами визнаються не лише держави, а й громадяни». Суд, зокрема, встановив, що численні договору про Європейський Союз прямо формулюють права та обов´язки як держав, так і фізичних осіб.

Звичайно, визначені в численних міжнародно-правових актах з прав людини права і свободи фізичних осіб є передусім проявом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб´єктності суттєвим є не те, ким розроблені права та обов´язки, а їхня суть. Скажімо, обов´язки фізичних осіб не вдаватися до піратства, не використовувати незаконно прапор випливали з міжнародних звичаїв, які лише в 1982 р. були кодифіковані в конвенціях. За злочини проти миру, проти людяності відповідальність у статуті Міжнародного воєнного трибуналу (Нюрнберг) було передбачено вже після їх вчинення. Відповідальність за повітряне піратство та викрадення літаків передбачена цілою системою міжнародних конвенцій.

д) транснаціональних компаній.

Сьогодні ТНК, в яких частка внутріфірмової торгівлі становить більш як третину світової торгівлі вирішують не лише економічні, а й принципові політичні питання міжнародного співробітництва. Державні заколоти, економічні кризи в країнах, оголошення платіжної неспроможності, банкрутства тощо часто є результатом, виконаним на замовлення певної ТНК.

Водночас ТНК, не обтяжені бюрократичними структурами, досить оперативно можуть вирішити як власні, так і державні проблеми. Завдяки власним капіталам і технологіям вони здатні піднести економіку навіть тих країн, яким не змогло допомогти міждержавне співробітництво. Проблеми боргів країн, що розвиваються, сьогодні вирішити практично неможливо без участі ТНК.

Через те, що деякі ТНК, наприклад «багатонаціональні компанії», можуть належати державам чи ефективно контролюватися ними, деякі західні вчені, за аналогією з міжнародними економічними організаціями, висловлюють думку про набуття такими ТНК правосуб´єктних властивостей.

Спроби регулювати діяльність ТНК здійснюються як окремими державами, так і групами держав і через міжнародні організації. Загальним положенням є принцип, закріплений у Хартії економічних прав та обов´язків держав (ст. 2): кожна держава має право регулювати і контролювати діяльність транснаціональних корпорацій у межах своєї національної юрисдикції і вживати заходів для того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам, постановам і відповідала її економічній та соціальній політиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи держави, що її приймає. В останньому твердженні прихильники міжнародно-правової суб’єктності ТНК вбачають пряме для них міжнародно-правове зобов´язання. Але такі твердження викликають сумніви. Значна більшість міжнародних документів, прийнятих державами та міждержавними організаціями стосовно статусу і діяльності ТНК, мають рекомендаційний характер. А тому з них не можна виводити юридичні права чи обов’язки.

Самостійно, завдяки тиску на держави ТНК домоглися трохи більшого: право участі в роботі деяких міжнародних організацій, право участі в підготовці документів деяких міжнародних форумів, участі на паритетних засадах у розв´язанні проблеми «північ-південь» та ін. Крім того, існують договори, які укладають транснаціональні компанії з державами, деколи ці угоди мають більшу юридичну силу, ніж законодавчі акти. В разі конфлікту між державою і транснаціональною компанією в міжнародному арбітражі застосовується не національний законодавчий акт вищої юридичної сили, а норми міжнародного права. 

Проте, на думку більшості вчених ці та подібні до них права далекі від прав, властивих інституту міжнародної правосуб´єктності. Отже, висновок може бути лише один: транснаціональні компанії не є суб´єктами міжнародного права.



|
:
Міжнародне приватне право
Римське приватне право
Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей