Кожен історичний період має свої особливості. Так, нинішній етап розвитку України характеризується новими соціокультурними здобутками. Першочерговими серед них є національна самобутність, переорієнтація духовності громадян, подолання соціостереотипів мислення.
   Зміна духовної ситуації часу призводить до зміни мислення і відповідно діяльності людини. Сучасна духовна ситуація суттєво визначає наш світогляд та дії. Відбувається переосмислення цінностей релігії, філософії, які б узгоджували світобачення, сучасні погляди на науку.
   Як відомо, прийнята напередодні п´ятої річниці незалежності України Конституція дала змогу юридичне закріпити процес формування національної культури, позаяк тривала відсутність власної незалежної держави та її основного закону негативно позначилися на ментальності української нації, її культурі. Слід зауважити, що незалежність Україні фактично не встановлено, а в черговий раз відновлена.
   Упродовж століть гальмувалося формування в українського народу національної свідомості, “розмивався” національний характер, нівелювалась українська національна культура.
   Національні цінності - це велике інтелектуальне багатство, невичерпний резерв відтворення загальнолюдських цінностей, культурних й моральних традицій народу. Нині культура не може існувати поза національною формою вияву. Національне народжується із конкретно-історичних особливостей життя народу. Тому у кожної національної культури є свої плоди: духовні набутки і відкриття, власні драми і трагедії, власне бачення світу. Своє майбутнє кожен народ сьогодні пов´язує з національною культурою, що є для нього гарантом життя та інтеграції в загальносвітову культуру. Це означає, що кожна національна культура належить всьому людству і зобов´язана самовиразитися перед усім світом. Адже єдиної загальнонаціональної культурної моделі не існує. Все залежить від етносу, етнічного коріння. Загальнолюдська культура існує як загальнозначущий аспект національних (чи етнічних) культур.
   Відомо, що між поняттями “етнос” і “нація” відображена різниця. Перше з них відображає стійку спільноту людей, а друге - вдосконалений етнос у зв´язку з існуванням держави.
   Першовитоки національної культури - це духовно-ментальні атрибути етносу, які є “душею” народу. З цим по-різному пов´язані різні форми культури. Справа в тому, що етнос дуже впливає на особистість. М. Шульга вказує на три шляхи такого впливу: примусовий (у процесі етнізації, коли формується етнічна особистість); вплив через закони; силовий (вплив через ідеологію). Людина може нечітко усвідомлювати свою належність до того чи іншого народу, хоча може глибоко сприймати її на емоційному рівні, виявляти з цього приводу сильне почуття, глибоко переживати свій зв´язок з етносом. Таким чином встановлюється обопільний зв´язок між етносом, нацією і культурою.
   Якщо нація - це здатність етносу втілювати історичний універсум, то культура - провідний чинник конституювання життя народу як індивідуальної іпостасі людства, розкриття його етнічного автопортрета, неповторного вираження загальнолюдського досвіду. Культура трансформує історичний досвід у цінності життя, творчість, символічний лад спілкування, соціальні якості, формування світу людини за вимірами блага, правди, краси [84,с.74].
   Вектором нації є національна ідея, яка відображає національну свідомість, характер, менталітет. Ідеї мають національний характер і через ідеологію трансформуються в доктрини. Можна вважати, що національні ідеї виступають культурною програмою для громадян, яку реалізує національна інтелігенція, в тому числі юристи.
   Адже право і держава формуються під впливом національної ідеї, яка є для кожного суспільства індивідуальною.
   Національна ідея - це духовна концентрація самосвідомості, розуміння народом сутності свого буття, існування та призначення у державотворенні.
   Для українського суспільства такою національною ідеєю є незалежність, державність, соборність [72, с. 25]. Це одвічна мрія українців, яка упродовж останніх восьми століть не втратила ознаки духовності.
   Звичайно, мрія ще не може виступати ідеєю. За ідею потрібно боротися, ідея передує мріям, спогадам. Оскільки Україна більше нагадує політично-національну, ніж етнічно-національну державу, то потрібна така національна ідея, яка наближала б суспільство до його етнічних витоків.
   Важливою характеристикою української національної ідеї є ідея конструктивного націоналізму як елемента великої української мрії. Адже в останні десятиліття колишня радянська держава вела жорстоку боротьбу з “українським буржуазним націоналізмом”, який нібито був притаманний лише Україні.
   Основним чинником національної ідеї є право, яке підсилює національну гордість і національний характер. У ньому як в одному з державних атрибутів ми вбачаємо національну культуру українського суспільства, а у формах і способах його реалізації - національну культуру юриста.
   Національна культура жодною мірою не протистоїть загальнолюдській, а органічно пов´язана з нею. Однією з найвагоміших вартостей загальнолюдської культури є пошанування всього національного: мови, держави, традицій у галузі освіти, науки, релігії тощо.
   Важливою проблемою професійної культури юриста є його національна культура. Причому суть цієї проблеми нині полягає у відродженні національно-державницьких засад правничої діяльності. Це і буде початком формування національної культури правника. Тому що нині, до речі, доволі активний процес нівелювання національних цінностей призводить до послаблення і без того духовно ослабленої держави. Тобто характеристикою юриста повинно бути первинність національного і вторинність інтернаціонального. Інакше це буде позадержавний, позанаціональний спеціаліст. Адже джерелом права, суб´єктами якого є юристи, - це досягнення, інтелектуальні здобутки народу, нації, в яких закладений відповідний менталітет й “запрограмована” його дія. Такий правовий код нації може зрозуміти лише національний юрист.
   Отже, під національною культурою юриста розуміємо знання культурно-правової спадщини української нації, прав нації, усвідомлення політико-правової мети української нації, засвоєння мовленнєвої культури та їх впровадження у професійну діяльність.
   Чинниками національної культури юриста є державна українська мова, мовлення (слово), мовленнєвий режим та етикет.
   Так, мова виступає культурним феноменом нації, духовним надбанням народу, у ній відтворюється характер душі суспільства. Без мови нема національних почуттів, а значить, державності.
   Мова і культура характеризують будь-який етнос, хоч би на якій стадії еволюції він перебував, оскільки це вічні супутники свого народу, які перетворюються у власний фольклор, фольклорну культуру та фольклорну творчість. Мова - форма безсмертя етносу. Вона важливий засіб об´єктивування самосвідомості людини. Оскільки мова органічно пов´язана з мисленням, вона сприяє реалізації усіх вищих психічних функцій. Мова - визначальна ознака духовної культури і форма активного освоєння універсуму людського буття, передавання новим поколінням соціально-культурного досвіду [150, с. 24].
   З такою складною і суперечливою мовною проблемою, яка існує в Україні, не стикалася у своєму розвитку жодна європейська держава. Відомо, що українська мова не мала умов для повноцінного розвитку і часто заборонялася, її застосування обмежувалося, здійснювалася політика мовної дискримінації, відбувалося зросійщення, полонізація.
   Якщо основними чинниками національної культури є мова, то показником культури суспільства є його ставлення до своєї мови. В етнічних процесах кожної нації поступово формується власна мовна культура, в результаті чого елементи мовної культури впливають на національну самобутність, а інколи - й на відродження нації. Отже, такий елемент культури, як знання мови, визначає сучасне й майбутнє нації, впливає на інтелектуальну культуру тощо. Звичайно, за таких умов українська національна культура аж ніяк не претендує на роль передової, авангардної і цілковито утвердитися зможе через декілька десятків років. Тоді культурні напрацювання вплинуть на якісний розвиток української мови, хоч досконале оволодіння мовою - процес, безумовно, тривалий.
   Безперечно, кожному юристові треба засвоїти мовну культуру, усвідомити, що вона не тільки соціальний, а й антропологічний феномен, і, як українська нація, є культурно-історичним фактом.
   Другий важливий чинник національної культури юриста -його мовлення, невід´ємне від думки слово. Оскільки мова -це феномен культури, то мовлення характеризується незавершеністю, безперервним процесом розвитку, виявом творчої діяльності людей. Зауважимо, що нині ділове українське мовлення у галузі юриспруденції перебуває ще на низькому рівні: далися взнаки різноманітні штучні перешкоди, складності історичного характеру, які гальмували професійне мовлення і створення відповідної термінології.
   З попередніми чинниками тісно пов´язаний мовленнєвий режим та мовленнєвий етикет. Мовленнєвий режим характеризується певними орфографічними, стилістичними, фонетичними та іншими нормами. Велику роль при цьому відіграє слово як духовна зброя суспільства. Використання слова пов´язане з певним етикетом, адже професійна діяльність правника вимагає уважного підходу до інтонації, скорочення слів, введення абревіатур тощо. Мелодійність, милозвучність української мови сприяє розвиткові мовленнєвого етикету.
   Основним компонентом національної культури правника є його національне мислення. Воно полягає у цілеспрямованих думках про народні ідеї, що розкривають національну культуру; в усвідомленні власних національно-етичних коренів, що нині є проблемним для українського суспільства.
   Національне мислення — це підсумок всього історичного розвитку народу.
   Щирі почуття надають національному мисленню більшої гостроти і цілеспрямованості.
   Стосовно усвідомлення національної безпеки варто наголосити, що воно є гарантом національної культури. Йдеться, зокрема, про вплив національного духу на громадян, особливо на молоде покоління. Насущною потребою нинішнього дня є не пасивне споглядання життя, а інтенсивна, уміла ідеологічна боротьба з противниками сучасного державотворення, з відвертими та окритими його противниками. Основними складовими елементами національної безпеки є мовна та етнонаціональна безпека. Завдання національної безпеки в такому випадку - не допустити деформації у цій сфері.
   Чи не найважливішим складовим елементом національної культури юриста є виконання національного обов´язку. Під ним ми розуміємо систему принципів буття української нації, які повинен поважати правник у процесі своєї професійної діяльності. Зауважимо, що у розвинених європейських державах, де цей обов´язок формується сам собою, питання про нього так гостро не стоїть. Громадяни цих держав навіть не замислюються над тим, щоб підносити авторитет своєї нації, оскільки протилежного у них не існує. Інша ситуація в Україні. Для громадян нашої країни національний обов´язок, який розпочинається з утвердження української мови, виступає на перше місце. Адже йдеться про фактичне будівництво держави, логіку формування національного мислення, національної думки тощо. Це завдання надзвичайно складне й актуальне.
   Національний обов´язок щодо поліпшення мовної ситуації в Україні насамперед повинні сумлінно виконувати державні службовці. Суть його полягає у створенні такої атмосфери, в якій незнання державної української мови свідчило б про низьку духовну культуру службовця. І кому, як не національній еліті, зокрема юристам, - підносити на належний рівень державну мову, утверджувати мовний режим у правоохоронній діяльності. Адже професійним інструментом для юриста є слово, втілення думки у слово. Юрист повинен виробити певний мовний та мовленнєвий етикет, культуру публічного мовлення, етику й культуру письма. Зрозуміло, що цього він зможе досягти, якщо володітиме належним культурним рівнем.
   Національний обов´язок юрист повинен так само сумлінно виконувати, як і професійний, службовий, функціональний чи інший.
   Сучасний український юрист повинен чітко виконувати вимоги Всезагальної декларації прав людини (1948 р.). Зокрема, йдеться про те, що кожна людина, кожна нація, має право на захист власних моральних інтересів. Всезагальна декларація є обов´язковою для використання у чинному законодавстві, державному діловодстві, офіційному спілкуванні тощо. Такого захисту мова в Україні потребувала впродовж багатьох десятиліть. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови в Україні, це питання врегульоване Конституцією України від 28 червня 1996 р.
   Відтак, національний обов´язок юриста набув правового змісту, оскільки Основний Закон закріпив результати багатовікової боротьби українського народу за свою державність. У ньому панує національний зміст права. І юрист, впроваджуючи українську мову, використовує тим самим один із найважливіших шляхів примноження здобутків національної культури.
   Поряд із національним обов´язком для національної культури юриста велике значення має його конституційний (державний) обов´язок, який випливає із Конституції України. Згідно з ним, юрист зобов´язаний захищати свою Вітчизну, незалежність, територіальну цілісність держави, націлювати громадян на збереження природи, національної культурної спадщини.
   Зрозуміло, що конституційний обов´язок юриста підсилює і узаконює все те, що становить суть національної культури. Це своєрідний контроль за його діяльністю.
   Національна культура юриста ґрунтується на певних засадах, серед яких, зокрема, принцип забезпечення вільного розвитку нації.
   Як відомо, кожна нація має свою внутрішню філософію і свій світогляд, які й зумовлюють духовну програму народу. Тому у діяльності юриста мають поєднуватися цінності загальнолюдського й національного розвитку.
   Звичайно, юрист своїми діями зобов´язаний утверджувати й забезпечувати вільний розвиток нації. Він досягне успіху, якщо будуватиме свою роботу на основі гуманістично-світоглядного осмислення світу.
   Національна культура юриста виконує певні функції у сучасному державотворенні. Це буде: правовий захист інтересів своєї нації, подолання антинаціональної психології у громадян, підтримання національних ідей у юридичному регулюванні суспільних відносин, запобігання державному скептицизмові.
   Ці функції об´єднує загальна гуманістична спрямованість. Насамперед наголосимо, що національна культура спонукає юриста поважати національні почуття інших громадян, що забезпечує справедливість у професійній діяльності, утверджує верховенство права.
   Нагальне виникає потреба у розробці національного кодексу українського державного службовця, в тому числі юриста. Нинішня нестабільна національна позиція деяких владних структур є гальмом в урегулюванні суспільних відносин. У цій ситуації, будучи проміжною ланкою між державною владою і народом, юристи не в змозі стримувати невдоволення громадян існуючим станом, оскільки відсутня перспектива розв´язання національних проблем.
   З метою ефективного впровадження національної культури необхідно здійснити національну атестацію правників як державних службовців. Під час такої атестації будуть виявлені ті, хто не бажає сповідувати й примножувати національну культуру українського народу, не прагне оволодіти державною мовою, не поважає символів України.
   Щоб упевнитися у подальших професійних діях, для атестованих службовців треба організувати прийняття урочистої обітниці, текст якої повинен бути розроблений заздалегідь. В основу обітниці мають бути покладені національна мораль та здобутки культурної спадщини українського народу.
   Зважаючи на ситуацію щодо мови, яка склалася в державі за останні десять років, є потреба заново прийняти закон про мову.
   Вияв національної культури чи не найбільше має місце у діяльності силових структур. Тому військові статути повинні відображати лише український національний характер, ментальність нашого народу, його досягнення, відкинувши неоімперіалістичні настрої та сподівання.