Як відомо, наука - це форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає діячів науки з їхніми знаннями і здібностями і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об´єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства. Відтак, юридична наука (правознавство, юриспруденція) - це суспільна наука, яка вивчає право як особливу систему соціальних норм, правові форми організації і діяльності держави та політичної системи суспільства в цілому. Правознавство передбачає вивчення загальнообов´язкових правил поведінки, встановлених чи санкціонованих державою, тобто закріплений порядок суспільних відносин. Теоретичний підхід до вивчення й осмислення юридичних наук полягає у дослідженні системи основних ідей у тій чи іншій галузі права як форми наукового пізнання, що дає цілісне уявлення про закономірності та істотні зв´язки у формуванні, прийнятті та застосуванні права.
   Однак юридична наука потребує певної конкретизації, яка допомагає розробляти правові поняття, конструкції, теоретичні положення тощо. Це змінює правову систему, підвищує правову культуру суспільства, удосконалює правотворчу діяльність.
   Сьогодні ми є свідками унікальної ситуації. Більшість конкретних наук, які вивчають “проблему людини”, домоглись успіхів в окремих аспектах та питаннях. Завдяки науці більше знає про те, як відбуваються складні процеси в корі головного мозку людини; значно краще уявляє собі взаємодію людини і природи. Проте кожного з нас хвилює основне світоглядне питання, - заради чого живе людина?
   Відомо, що етика не є у прямому смислі слова ні наукою, ні навіть галуззю теоретичного знання. Проте, наведений приклад зовсім не свідчить про те, що етика взагалі не пов´язана з наукою. Етика ґрунтується й тісно взаємодіє з конкретними суспільствознавчими і людинознавчими дисциплінами: історією, культурологією, етнографією, антропологією, лінгвістикою, релігієзнавством, не кажучи вже про те, що вона традиційно існує в рамках філософії. При цьому виникають своєрідні міждисциплінні зв´язки. Етика є однією з найважливіших наук про людину, її поведінку у суспільстві. Крім цього, вважаємо, що такою наукою є також правнича етика як окрема, самостійна галузь етичної науки. Більше того, етика не може бути поза філософією. Філософія збагачує етику методологічно. Вона визначає буття правничої етики, модифікує, пристосовує до ритму життєдіяльності. Тим самим правнича етика розвиває здатність юриста здійснювати своєрідний етичний аналіз своєї професійної діяльності, навчає його переглядати свої деонтологічні позиції.
   Правнича етика розпочинається саме тоді, коли юрист відчуває потребу розібратися в сенсі професійного буття, в одвічних таємницях людських вчинків. Вона не тільки здійснює етичний аналіз власних дій, а й за допомогою науки визначає людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому Грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Взагалі правнича етика здійснює науковий пошук смислу життя у правовому полі.
   Правничу етику як науку зумовлює духовна специфіка світогляду. Духовний вимір професійної діяльності найбільш повно обґрунтовує поведінку юриста, допомагає знайти вихід із безвихідних, на перший погляд, ситуацій. Цей вимір вимагає від юриста знання природних (духовних) законів розвитку суспільства і вміння застосовувати їх у професійній діяльності, дотримуючись створених людством моральних чеснот. Загалом правничу етику треба розглядати як систему духовних принципів юриста у пізнанні правових явищ та прийнятті справедливих рішень.
   Правнича етика як наука — це вчення про систему морально-правових випереджувальних принципів професійної поведінки юриста, які відображають фактичні знання про людину, мораль, правові явища і суспільні закони з метою їх подальшого втілення у правову діяльність.
   Юридична наука виробляє саме систему теоретичних принципів професійної поведінки як свою першооснову. Це своєрідна система загальних вимог до правника, верхні і нижні межі поведінки, на основі якої здійснюється акмеологічна оцінка його діяльності. Система принципів поведінки характеризує внутрішній стан юриста. Тому юридична наука вивчає процеси, які відбуваються у свідомості юриста, а також його почуття, переконання, теоретичні засади, які він використовує на практиці. Причому ці принципи юридична наука систематизує, групує, забезпечуючи певну послідовність.
   Важливо, що теоретичні принципи поведінки мають випереджувальний характер, адже наука випереджує практику, задає їй тон. Тому правнича етика як наука визначає пріоритетні напрями розвитку суспільних відносин і обґрунтовує роль юриста у них. Це стає основою створення позитивних норм діяльності, правомірної поведінки правника, скорочення розриву між дослідженнями і результатами практичних дій. Крім цього, принципи поведінки юриста застерігають його від порушення норм професійної моралі та законності. Наукове обґрунтування дає змогу передбачити можливі варіанти правомірної чи неправомірної поведінки, визначити важливі аспекти правосвідомості юриста.
   Безумовно, правнича етична наука немислима без фактичних знань про людину. Це вчення побудоване на здобутках філософської антропології. Але правнича етика використовує їх у юридичній діяльності. Зокрема, йдеться про те, що в центрі будь-яких подій перебуває людина, а в центрі будь-яких юридичних (правових) подій - юрист. Як вчинить юристу кожному конкретному випадку, яке прийме рішення - від цього залежить доля багатьох людей. У взаємодії з іншими науками, використовуючи їхні досягнення, правнича етика збагачує теоретичні знання юриста про сутність людини і її предметне ставлення до світу, усвідомлення свого місця в соціумі.
   Правові явища вивчає в цілому юридична наука. Правнича етика досліджує професійні дії юриста, що пов´язана з цими явищами. Філософська категорія явища відображає зовнішні властивості, процеси, зв´язки предмета, які даються безпосередньо в формах живого споглядання.
   Так, на основі знань про правові явища розробляються різноманітні кодекси професійної поведінки юриста, статути та пам´ятки. Більше того, поверхове знання юристом сутності правового явища нівелює професійні дії. А проведений етичний аналіз таких дій характеризується некомпетентністю, низьким професіоналізмом. Свідома оцінка правового явища дає змогу юристові самовизначитися, сформувати правовий світогляд, дати об´єктивну характеристику процесів, що відбуваються.
   Правнича етика вивчає також суспільні та природні закони, які є предметом дослідження багатьох наук. Однак правнича етика досліджує особу юриста у сфері дії природних законів. Йдеться про розуміння цих законів і застосування їх у реалізації норм права. Звичайно, наукові результати можуть бути різні: це залежить від специфіки мислення юриста, його індивідуальних особливостей. Тому не дивно, що у правничій етиці існують різні точки зору і навіть протилежні наукові концепції. Чим більше виникає наукових дискусій щодо дії законів Всесвіту, тим більше пізнається світ. Важливо, щоб науково-дослідна діяльність була послідовною, ґрунтувалася на логіці та раніше досягнутих результатах. Поле діяльності у галузі правничої етики дуже широке. Тут потрібне знання різноманітних не тільки суспільних, а й природничих наук. І від якості їх засвоєння залежить кінцевий результат у питаннях дії природних законів.
   Звичайно, наукові етично-правові принципи поведінки юриста потрібні не тільки йому особисто. Це справа державної ваги. Держава виражає певні правові інтереси, які забезпечують нормальну життєдіяльність громадян. Етична правова наука з огляду на державу слугує формуванню у юриста певних видів культури, серед яких наукова, державна та управлінська.
   Відомо, що дослідження здійснюють як юристи-практики, так і юристи-теоретики. Зокрема, практичне пізнання юристом дійсності можна назвати народним пізнанням, яке грунтується на національній моралі, тривалому практичному досвіді.
   Так чи інакше кожен юрист протягом усієї практичної діяльності робить для себе чимало відкриттів, вчиться на власних помилках. Ці відкриття є частинкою науки і при правильному доборі методів практичних досліджень завдяки їм можна досягти певних результатів. Однак ці результати матимуть цінність тоді, коли “пройдуть” етичну експертизу. Наприклад, кожна кримінальна, цивільна, адміністративна справа, яку веде юрист, є результатом його особистої праці, його творчості, його практичної науки. Це мимоволі спонукає юриста до оволодіння практичною та науковою культурою.
   У науковій культурі основну роль відіграє самопізнання, визначення юристом власних якостей та можливостей. Завдяки самопізнанню юрист може як розвивати, так і гальмувати свої дослідницькі дії. Це підносить його на новий щабель цивілізованості, розкриває природні та творчі здібності, нахили.
   Державна культура юриста грунтується на принципах та функціях діяльності державного апарату, що відображені у Законі України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. Держава створює правоохоронні органи і наділяє їх спеціальними владними повноваженнями для реалізації державних завдань. З погляду культури державних дій юрист усвідомлює характер держави. При цьому силою державного примусу не завжди можна досягнути успіхів у правоохоронній діяльності. Адже в історії України вже був такий період, коли держава перетворила правоохоронні органи у каральні. Тоді державна культура юриста була штучною, вимушеною і навіть шкідливою для суспільства.
   Правнича етика як наука визначає суть державної культури. яка полягає у державному мисленні юриста. Адже реалізація влади юристів здійснюється тільки через право, його духовні цінності, а не завдяки авторитарному методові.
   На державну культуру юриста значний вплив мають різноманітні політичні партії та рухи. У зовнішній та внутрішній політиці можливі зміни, проте політико-правова доктрина залишається стабільною. Особливістю української політико-правової думки, під якою розуміється систематизоване вчення, яке синтезує теорії, концепції, принципи. ідеологію та ідеї щодо суті, характеру, форми розвитку держави, громадянського суспільства і права, є її національний зміст, зв´язок з історією українського народу. Специфічні особливості української політико-правової доктрини зумовлені менталітетом українців, характером їхньої індивідуальної та соціальної психології, геополітичним розташуванням на межі двох світів - Сходу і Заходу, народними традиціями і звичаями, написаними етичними правилами, толерантністю до людей інших культур, релігій, національностей. Трактування української політико-правової доктрини як системи політичних, етичних, правових поглядів, принципів теорій забезпечує інтегративний підхід [80, с. 21-22]. Така концепція відповідає, зазвичай, сучасній науці правничої етики.
   У зв´язку з цим у державній службі існують щонайменше три проблеми: управління, влада та політика, їх успішно можна розв´язати через етичний контроль за політикою. Виходячи з цього, правнича етика визначає основні функції державної культури юриста на сучасному етапі, коли утверджуються саме національні правоохоронні органи. Це підтримання державного суверенітету та національного відродження українського народу, допомога у створенні національної держави, сприяння вступові України до Європейського Союзу, підтримання певного порядку у суспільстві.
   Правнича етика як наука виробляє методи формування юриста — носія державних ідей, активного учасника державно-національних процесів.
   Розкриваючи науковий зміст управлінської культури юриста, зазначимо, що поняття “управління” ширше, ніж поняття “керівництво”. Це пояснюється тим, що управління має зовнішній і внутрішній аспекти. Саме зовнішній аспект відображає в основному суть керівництва. А внутрішній аспект характеризується рівнем науки, духовності, моралі і реалізується передусім через управління особою і службовими справами, якими займається юрист.
   Управління чинить свідомий впорядковуючий вплив на іншу особу для створення певної єдності в правоохоронній діяльності. Йдеться про такий етичний момент, як вимога., виконання своєї волі (не обов´язково щодо підлеглого, можна й до старших за посадою), використання також владних повноважень у процесі виконання функціональних обов´язків.
   Щоб виконати функції управління, юрист повинен відчути свою здатність до вольової регуляції службової діяльності. Тому й існують такі поняття, як управлінська етика та ін. Управлінську культуру можна зрозуміти як єдність духовних, моральних, психологічних, практичних, матеріальних та інших надбань з професійними якостями юриста. Це мистецтво впливу на людей за допомогою переконання і особистого прикладу для необхідних дій у відповідному напрямі. Зрозуміло, що юрист повинен мати певні організаторські здібності, володіти високою правовою, державно-моральною та деонтологічною свідомістю.
   На основі деонтологічної правосвідомості правнича етика виробляє своєрідні правила процесуальних відносин. Учасником процесуальних правовідносин, в руках яких зосереджені державно-владні повноваження, є не держава в цілому, а компетентний державний орган чи посадова особа. Такою посадовою особою є найчастіше юрист. Тому етично-правова наука спрямована на дослідження тих внутрішніх процесів у правосвідомості, які безпосередньо чи дотично впливають на хід юридичних процесів. У такий спосіб державна та управлінська культура чинить вплив на етичний бік процесуальних дій юриста.
   Отже, правнича етика як наука має різнобічний спектр застосування здобутків у практичній діяльності юриста. Теоретичний метод отримує практичне застосування під дією етичного контролю з можливим проведенням етичного аналізу. З цією метою завданням науки правничої етики є формування морально-етичних норм та вимог для юридичної деонтології.