Деонтологія, зокрема юридична деонтологія, як наука виникла порівняно недавно. Існують різні її види. Нині в Україні найбільш розроблена медична деонтологія. Напевно, причина у тому, що найціннішим для людини є життя, здоров´я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від виконання ними професійного обов´язку. Юристи мають справу з аналогічними цінностями, у їхніх руках - доля людини. Але юридична деонтологія перебуває лише на дискусійній стадії дослідження, хоча й має специфічні переваги над медичною.
   Деонтологія — це розділ етики, що вивчає проблеми обов´язку, сферу обов´язкового, всі форми моральних вимог та співвідношення їх.
   Можна вважати, що деонтологія стосується усього кола проблем, пов´язаних з моральним, зі сферою належного, потрібного.
   Термін “деонтологія” вперше ввів у науковий обіг англійський філософ права Ієремія Бентам у праці “Деонтологія” (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував І. Бентам, є вченням про професійні обов´язки і врахування результатів їх виконання людиною. Як зазначав учений, у кожній дії важливий підсумок, тобто та користь, яку приносить дія. Початок користі, за І. Бентаном, становить основу деонтології [123, с. 16-17].
   Дослідження юридичної деонтології розпочато у колишній союзній державі зі вступу до спеціальності. С. Алексєєв і М. Айзенберг опублікували відповідні підручники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям юридичної деонтології професор Львівського університету П. Рабінович. Під його керівництвом здійснювалось чимало наукових досліджень. (Зокрема, висновки дипломної роботи автора (колишнього студента) поступово переросли у глибоке дослідження професійної етики (кандидатська й докторська дисертації), а тепер - у юридичну деонтологію, професійну культуру юриста та філософію права).
   Відомий науковець, професор, доктор юридичних наук В. Сокуренко тривалий час працював деканом юридичного факультету, очолював кафедру теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені І. Франка. Вперше за всю історію колишньої союзної держави він започаткував дослідження засад юридичної деонтології. У вступі до монографії А. Савицької “Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием” (1982р.) В. Сокуренко розглядав медичну деонтологію з позиції юриспруденції, права і моралі. Вчений зробив спробу розробити основні вимоги до професійно-правових обов´язків юриста, аналогічно до тих вимог, які стосуються лікаря. У подальших дослідженнях він аналізував юридичні обов´язки, перспективи розвитку основ професійної деонтології. Своє продовження юридична деонтологія як наука і навчальна дисципліна отримала у лекціях, консультаціях, бесідах професора зі студентами, науковцями (і особисто з автором цього підручника).
   У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення навчальна дисципліна “Юридична деонтологія”. Започаткував її професор В. Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, можливо, ще й як експериментальну. У 1988р. вийшов друком навчальний посібник [126, с. 7].
   По суті, погляди на юридичну деонтологію, викладені професорами В. Сокуренком та В. Горшеньовим, діаметрально протилежні. Якщо перший фахівець приділяв основну увагу внутрішнім процесам при виконанні юристом службового обов´язку, то другий - здебільшого надає перевагу зовнішнім. Згодом в Україні з´явилися монографії, підручники, навчальні посібники, автори яких надавали перевагу теорії В. Горшеньова.
   Наше бачення юридичної деонтології ґрунтується на дослідженнях В. Сокуренка, погляди якого поділяє також М. Коваль із Донецька та деякі інші науковці. Існування різних підходів до деонтологічних проблем, безумовно, збагачує правничу науку, робить її змістовнішою.
   На наш погляд, є всі підстави твердити, що в Україні існує дві деонтологічні школи: харківсько-київська (професор В. М. Горшеньов) і львівська (професор В. Г. Сокуренко).
   Деонтологія — це жива онтологія, онтологія в дії. Для неї важливий хід думок, спрямований у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв у обов´язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов´язок - поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси — думки, а не дії. Тобто з почуття обов´язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.
   В. Сокуренко, спираючись на вчення І. Канта, зазначав, що приписи моральних і юридичних норм безпосередньо діють на суб´єкт, який усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення про внутрішній обов´язок, його загальнолюдську цінність і конкретні соціальні блага, закладені у самому вчинку. Цей процес формує той внутрішній імператив (наказ), “закон”, який людина накладає сама на себе, який необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу як вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка водночас є її внутрішнім обов´язком. У цьому немає суперечності, оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внутрішньою свободою й виявом власної свободи волевиявлення - права вибору поведінки у межах об´єктивно існуючого соціального нормування [123, с. 20-21].
   Під обов´язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з вимогами суспільства або виходячи із власного переконання.
   Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імперативи (накази). Зовнішній імператив обов´язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава, закон. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зобов´язаний виконувати юрист.
   Існують різновиди обов´язку: духовний, моральний, національний, суспільний, професійний, юридичний, службовий та ін. Юридична деонтологія зосереджує увагу на службовому обов´язку. Для юриста - це система обов´язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних ситуаціях, пов´язаних з духовною, моральною й великою внутрішньою потребою служіння суспільству, своїй нації.
   Внутрішній імператив службового обов´язку — це той самий службовий “долг”, хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до морального імперативу Канта). Як зазначають дослідники, “долг” - це соціальний категоричний імператив. Принцип “долг” заради “долга” у ролі категоричного імперативу найбільш чітко сформульований І. Кантом. Норми повинності покликані, за І. Кантом, примирити людину з чужим, ворожим їй світом. Поняття “долга” стало у І. Канта, головною категорією моралі: саме почуття “долга” визначає моральну поведінку людини.
   Зміст внутрішнього імперативу службового обов´язку полягає у тому, що він є свідомим, вмотивованим чинником реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим для юриста законом. Формування внутрішнього імперативу неможливе поза логікою норм права і моралі, їх принципів і конкретних приписів, бо неможлива будь-яка людська діяльність поза нормуванням, поза метою. Цей “закон” діє залежно від ситуації. Під впливом добровільно покладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу розумної волі, доброї волі, веління серця, поклик сумління тощо. Розумна і добра воля сильніша від закону (позитивного права), але вона тісно пов´язана з совістю. Хоча кожна людина має совість, але рідко нею користується, що підкреслює окреме існування внутрішнього і зовнішнього імперативів обов´язку.
   Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов´язку загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обов´язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній - на системність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній - ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків. Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового обов´язку юристом не тільки усвідомлюється, а ще й виконується, що зовнішньому імперативу службового обов´язку невластиво. Зовнішній імператив обов´язку можна виконувати і не замислюючись, а внутрішній - потребує певних роздумів.
   Зауважимо, що внутрішній імператив службового обов´язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам. Але це не означає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть суперечити праву. Це ж стосується й наслідків діянь. Тому в цьому випадку можливі усі види відповідальності, незважаючи на те, що в якійсь ситуації мав би “спрацювати” тільки внутрішній імператив обов´язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, “меж необхідної оборони”, де його зусилля спрямовані не на якийсь розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості.
   Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов´язку допомагають його складові елементи. Сюди насамперед належать правовий прагматизм, духовні й моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля, позитивний фанатизм і сумління.
   Безумовно, внутрішній імператив службового обов´язку юриста грунтується на певних принципах, якими є: логічність, вірність ідеї, обов´язковість, спонукання, незапрограмованість (непланованість), внутрішнє переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так, а не інакше, що викликає глибоку повагу до нього, підкреслює його людяність.
   Внутрішній імператив службового обов´язку юриста виконує певні функції. В основному вони збігаються з функціями юридичної деонтології й полягають у виробленні соціального регулятора для юриста та спрямованості на активний захист духовних, моральних, правових принципів суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки особистим почуттям, а й правовою вимогою членів суспільства щодо юриста.
   На внутрішній імператив службового обов´язку юриста впливають різні чинники:
   - юридична та загальна соціалізація;
   - духовні, моральні, естетичні, правові норми;
   - принципи суспільства;
   - державний, професійний, юридичний, службовий, трудовий, громадський, моральний обов´язки;
   - обітниця.
   Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.
   Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юридичної науки) відповідає на важливе питання: в ім´я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином? Адже наслідування внутрішньому імперативові (“долгу”) - це певна честь і правильний шлях. У підсумку - це запорука духовного здоров´я і фізичного довголіття, гармонія з оточуючим світом. Внутрішній імператив не має матеріальної заінтересованості.
   Хоча внутрішній імператив - це одночасно духовна, моральна, естетична й правова категорія, але передусім він тяжіє до моралі. А це цінніше від права і пов´язане з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому юридична деонтологія досліджує вольовий характер внутрішнього імперативу службового обов´язку юриста, у дечому - закон суспільного життя та долю українського народу. Для юриста внутрішній імператив є громадянським патріотичним обоє´язком, виявом милосердя та ненасильства у службовій діяльності.
   Нині поширені такі терміни: “правнича деонтологія”, “правова деонтологія”, “юридична деонтологія”. Хоча між ними існують деякі, незначні відмінності, проте вони висвітлюють практично одне і те ж: формування внутрішнього імперативу службового обов´язку юриста.
   У наукових джерелах виявляються різні підходи до визначення юридичної деонтології. Так, В. Горшеньов та І. Бенедик визначили юридичну деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статуту [58, с. 8].
   О. Скакун зазначає, що юридична деонтологія - це галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про юридичну практичну діяльність і кодекс професійної поведінки юриста, тобто про оптимальний звід правил дозволяючого, зобов´язуючого і рекомендаційного характеру, якими повинен оволодіти юрист і керуватися ними у відносинах, що виникають при виконанні службових (посадових) повноважень. Цю дефініцію автор розглядає у вузькому значенні - як науку про застосування практичної діяльності юристів (це, як правило, норми, що мають рекомендаційний характер) - та у широкому значенні - як науку, яка, поряд з моральними, аналізує вимоги (нормативи) психологічного, політичного, правового, економічного, екологічного, етичного, естетичного, інформаційного характеру, що пред´являються до професійної культури юристів (крім норм рекомендаційного характеру, це норми - зобов´язуючі, забороняючі і дозволяючі) [126,с. 5-7].
   С. Гусарєв, О. Тихомиров вважають, що юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв´язок таких соціальних явищ, як юридична наука та юридична практика, визначає її функції, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичний бік діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії. Юридичною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-професіоналів [60,с.13].
   Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дає змогу згрупувати основні позиції у чотири групи:
   1) знання про кодекс професійної поведінки, професійний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість спілкування;
   2) відомості (система знань) про правознавство;
   3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;
   4) знання про ставлення до професійної діяльності, мистецтво приймати правильні рішення.
   Проблеми першої групи стосуються правничої етики юриста (вона розвинена непогано, особливо міліцейська, прокурорська, суддівська, слідча та ін.); другої — теорії права; третьої - судових та правоохоронних органів. Майбутні юристи у вищих навчальних закладах Грунтовно вивчають такі дисципліни, як основи управління, тактика професійної діяльності, юридична психологія, безпека життєдіяльності, основи діловодства, ділове українське мовлення та ін. Вважаємо, що не варто юридичну деонтологію завантажувати тими питаннями, які є предметами цих дисциплін. Проте проблеми четвертої групи більше стосуються юридичної деонтології. Їх вивчення потрібно навіть розширити.
   Ми розглядаємо юридичну деонтологію, по-перше, як вступ до спеціальності, мета якого - навчити студента вважати совість, справедливість головними критеріями його професійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого, обґрунтованого юридичного рішення; по-друге - як вступ до філософії права. Студенти повинні вже з першого курсу налаштовуватися на сприймання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що сприятиме Ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.
   До речі, юридична деонтологія досліджує ще й такі проблеми, як:
   • пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов´язку у правових ситуаціях;
   • пошук та встановлення правової істини самим юристом (а не іншими особами, установами);
   • використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об´єктивної оцінки правової ситуації.
   Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології, соціології права, юридичної психології, правової естетики, теорії держави і права та інших наук. Тут виявляється зв´язок юридичної деонтології з іншими суспільними науками.
   Отже, юридична деонтологія — це філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов´язку, який створює передумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування внутрішнього переконання, встановлення об´єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення.