Практично всі, хто читає ці рядки, вивчали будову людського мозку під час шкільного курсу «Анатомія і фізіологія людини». Тому дуже коротко нагадаємо основні частини цієї надзвичайно складної структури. У хребетних тварин та людини розрізняють головний мозок, що розміщений в черепі та спинний мозок, що перебуває в каналі хребта.

Головний мозок складається зі стволу та великого мозку. Великий мозок розділяється продольною щілиною на дві півкулі - праву та ліву. Півкулі з´єднує між собою так зване мозолисте тіло, в склад якого входять тканини, що об´єднують між собою симетричні ділянки кори лівої та правої півкуль. Основну масу півкуль складає підкіркова біла речовина. Півкулі вкриті шаром сірої речовини кори головного мозку. Спинний та головний мозок оточені мозковими оболонками (м´якою павутинчатою та твердою). У підоболонковому просторі й в спинномозковому каналі перебуває спинно-мозкова рідина, яка оточує мозок немов би своєрідний гідроамортизатор, що забезпечує його, звичайно в певних межах, від струсів.

Проблема співвідношення мозку та психічних процесів завжди цікавила медицину, психологію, психіатрію. Оскільки для того щоб людину можна було лікувати, фахівці повинні були знати, як саме функціонує людський мозок взагалі, і ті психічні функції, що треба коригувати зокрема.

Представники найдавнішого напрямку - вузького локалізаціонгзму - розглядали психологічні функції як єдині психічні здібності, що не можна розділити на окремі компоненти. Відповідно, пошкодження певного «центру» на корі півкуль мозку веде до випадання певної психічної функції. Невипадково в XIX сторіччі виникла наука «френологія», «хрещений батько» якої Ф. Галль жорстко «прив´язував» всі здібності до певних ділянок кори півкуль. За цим підходом ділянки кори головного мозку, що розвинені сильніше за інші, мають тиснути на людський череп із середини. Відповідно, на людському черепі з´являються «гулі» та «холми» що дозволять визначити майбутні таланти дитини. Висновки на кшталт: «відданий охоронець», «чесний фінансист», «талановитий музика придворного оркестру» були типовими для представників цього напрямку. Сюди ж можна віднести й «Локалізаційну карту» К. Кляйста, що являла собою логічне завершення ідеї вузького локалізаціонізму про роботу кори великих півкуль як сукупності різних «центрів» психічних здібностей.

Другий напрямок - «антилокалізаціонізм» - розглядав мозок як єдине ціле, з яким обов´язково пов´язані всі психічні функції. Розглядались психічні здібності як такі, що є неподільними. Ураження будь якої ділянки мозку призводить до загального зниження функції (наприклад до зниження рівня інтелекту). Ступінь порушення психічної функції не залежить від місця пошкодження мозку, а визначається обсягом частини мозку, що була ушкодженою.

Клінічні спостереження за хворими, що перенесли локальні ушкодження головного мозку (в першу чергу це стосувалось десятків тисяч поранених у голову солдат та офіцерів під час Другої світової війни), немов би підтвердили правомірність обох напрямків, що розглядалися. Дійсно, ушкодження окремих ділянок мозку часто призводило до порушення різних психічних процесів. В той же час досить часто, в локальних пошкодженнях головного мозку нейропсихологи спостерігали факти компенсації мозком поранень, що були отримані.

Це протиріччя знайшло розв´язання в теорії системної динамічної локалізації вищих психічних функцій, яку розробив в середині XX сторіччя російський психолог А. Р. Лурія, що виходив із концепції іншого метра психології - Л. С. Виготського. Згідно з теорією системної динамічної локалізації вищих психічних функцій ці функції потрібно розглядати як складні системні утворення, що сформувалися вже при житті людини та є опосередковані мовою. Фізіологічна основа психічної функції - складана функціональна система. Різні ланки функціональної системи в змозі заміщувати одна одну, кожна така ланка пов´язана із певною мозковою структурою, а вся функціональна система - із декількома мозковими структурами як кори, так і підкірки. Існують загальні ланки функціональних систем, що беруть участь одночасно в реалізації декількох психічних функцій. Ушкодження цих ланок призводить до появи закономірних порушень психічних функцій. Відповідно до цієї теорії безпосередньо зі структурами мозку треба співвідносити не всю психічну функцію і, навіть не окремі її ланки, а лише ті фізіологічні процеси, що відбуваються у відповідних структурах мозку. Порушення цих фізіологічних процесів призводить до появи первісних дефектів, негативна дія яких розповсюджується на цілу низку функцій, що є взаємопов´язаними.

Таким чином, в рамках цієї теорії була розв´язана проблема про локалізацію психічної функції як такої. Тобто, проблема як саме розглядати зв´язок психічної функції (чи психічної здібності), чи з окремою вузькоспеціалізованою ділянкою кори великих півкуль, чи із усім мозком як єдиним цілим, знайшла своє розв´язання. Теорія системної динамічної локалізації вищих психічних функцій - важливий етап у розв´язанні проблеми матеріального носія психічних процесів. Оскільки її застосування дозволить наблизитись до розв´язання проблеми створення «штучного інтелекту». В той же час, вона привернула увагу дослідників до тих проблем, що вважалися уже остаточно розв´язаними. Мова йде про функціональну спеціалізацію великих півкуль мозку, поділ їх на домінантну та субдомінантну, вплив статевого деморфізму на функціонування мозку.

За даними відомого радянського нейропсихолога А. Р. Лурія в людському мозку існує певна спеціалізація його частин, мова йде, принаймні, про три найважливіші блоки мозку.

Перший, «енергетичний блок тонусу» розміщений в глибині мозку, а саме - у верхніх відділах мозкового стовбуру. В цьому ж місці перебувають ті утворення так званої «сірої речовини», що складають найдавнішу основу життєдіяльності мозку. Тут відбувається регуляція процесів обміну речовин в організмі.

В іншій частині цього ж блоку, так званій «ретикулярній формації» (від латинського слова «ретикула» - мережа) виникають імпульси збудження, що спрямовуються на енергозабезпечення кори великих півкуль головного мозку. В разі переривання цього енергетичного потоку - тонус кори півкуль знижується й людина впадає в напівсонний стан, а пізніше й засинає.

Другий, основний блок, що розташований в задніх відділах великих півкуль головного мозку - відповідає за сприймання, переробку та збереження інформації, яка потрапляє у мозок із зовнішнього світу. Наприклад, на ділянці, що має назву «первісної зорової кори» зорові образи зовнішнього світу розкладаються на мільйони елементів. У вторинній зоровій корі відбувається їх об´єднання в цілісні складні структури. Людина, в якої ця зона вражена, добре бачить окремі частини, але не в змозі об´єднати їх в цілісний зоровий образ. А. Р. Лурія наводить такий приклад: пораненому у голову показують малюнок із зображенням окулярів. Його відповідь: «Що це таке? Коло...ще коло...перекладена і якийсь дрючок і ще дрючок...Мабуть, велосипед?»

У цього хворого - розлад функціонування задніх відділів великих півкуль. Це має назву - «оптична агнозія». Спеціальні відділи кори відповідають і за об´єднання окремих предметів та явищ в цілісні структури.

Третинні області потиличних ділянок кори півкуль мають пряме відношення до найважливішої психічної діяльності -мови, поза якою взагалі неможливі ані пам´ять, ані мислення чи свідомість. Людина, у якої ці ділянки великих півкуль пошкоджені, починає жити у розтрощеному на окремі друзки світі: все, що вона знає і вміє, розпадається на окремі, так би мовити «шматки» свідомості, що ніяк не пов´язані між собою.

Третій, основний блок розташований у лобних долях головного мозку. Саме тут перебуває могутній психічний апарат, що формує та зберігає наміри, програми, регулює їх практичне виконання.

Якщо всі вивчали будову мозку, то чи можна сказати, що науковцям вже достеменно все відомо про мозок як матеріальний субстрат людської відомості? Виявляється, що впевненість людства в знанні своєї матеріальної природи дуже перебільшена. Оскільки, за останні 10-15 років нейрофізіологи зробили цілу низку відкриттів, які багато в цьому змінили установлену точку зору. Далеко не всі традиційні факти, що були загальноприйнятими, такими виявились. Наприклад, всі чули про так звані «звивини», кількість яких, як, до речі, і вага мозку, характеризують, знов таки з точки зору загальноприйнятної побутової логіки, ступінь розуму людини. Та виявилось, що середня вага мозку кроманьйонців, що проживали близько 40 000 років тому, становила близько 1880 грамів, в той час, як середня вага мозку сучасного європейця -1450 грамів. Мозок же такої непересічної особистості як французький письменник Анатоль Франс, взагалі важив лише 950 грамів. То невже ця людина гострого розуму, відома почуттям вбивчого гумору, була дурнішою за своїх волохатих предків?

Друга істина, що виявилась застарілою: традиційний поділ півкуль на домінантне та субдомінантне. Звичайно, функціональна асиметрія півкуль відома здавна: більшість людей поділяють на правшів та лівшів. Майже у кожного з нас одна рука розвинена краще за другу. Завдяки чому ми можемо нею робити більш складні рухи. Виняток становлять так звані амбідекстри - люди, в яких праві та ліві кінцівки розвинені однаково. Але, ця традиційна точка зору виявилась неточною та неповною. З´ясувалось, що у правшів, ліва півкуля керує не лише усною мовою, але й письмом, рахунком, пам´яттю на слова. Загальна закономірність зберігається: одне й те завдання обидві півкулі розв´язують з різних точок зору. При виході із ладу однієї з півкуль, порушуються й функції, за які вона відповідає. Наприклад, коли у французького композитора М. Равеля стався крововилив у ліву півкулю, він більше був не в змозі говорити та писати, але продовжував створювати музику, оскільки нотна грамота не має нічого спільного зі словами.

Сучасні педагоги негативно ставляться до практики 50-х -60-х років, коли лівшів переучували, оскільки стовідсоткових правшей з цих учнів все одно не виходило, а спеціалізація півкуль слабшала. Ця проблема не є суто академічною, цікавою лише для вузьких фахівців. Зараз поширюється точка зору, що функціональна асиметрія півкуль мозку стимулює подальшу біологічну еволюцію людини, яка зовсім не закінчилась.

Саме спеціалізація півкуль й дозволяє людині дивитись на світ з двох точок зору, пізнаючи його не тільки суто логічно, а й інтуїтивно, охоплюючи проблему в цілому. Якщо хвороба пригнічує діяльність правої півкулі - виникає стан ейфорії, якому притаманний постійний оптимізм та нецілеспрямована активність (згадаймо знамените жіноче: «Роби хоч би що-небудь!»). Що значно гірше для такої людини, так це повна втрата мети використання творчих здібностей. В цьому разі розмова, що відбувається, йде заради розмови, без чітко вираженої мети. Зовсім інша ситуація - якщо в силу будь-яких обставин пригнічується ліва півкуля. В цьому разі, творчі здібності, які не пов´язані із вербальними (словесними) формами, залишаються на попередньому рівні. Композитор пише музику, скульптор та живописець створюють скульптури та картини, але все це відбувається на тлі дуже похмурого сприйняття, коли все, що відбувається навколо митця, він бачить в похмурих тонах.

В нормі ж, коли ж півкулі функціонують так, як повинні, їх взаємодія обумовлює плідні результати. Оскільки, права півкуля, будучи раціонально-песимістичною, пригальмовує безоглядний оптимізм лівої. Таким чином, блокується можливість авантюрних дурниць. З іншого боку, ліва півкуля, завдяки притаманному їй життєлюбству, пом´якшує сприйняття світу в чорно-білих тонах, що є характерним для правої півкулі.

Особливості побудови мозку людини не прямо, а опосередковано, впливають на специфіку сприйняття світу та оцінку його.