Вища мета глобальної цивілізації — створення наднаціональної людини світу, громадянина планети Земля, єдиної людської громади. Але глобальний світовий дім «без стін» може виявитись нездатним забезпечити головні права людини, бо окремі люди й угруповання можуть утратити свою локальну (етнічну, конфесіональну, традиційну) самоідентифікацію і не витримати конкурен­ції в глобалізованому світі. Крім того, прискорений процес глобалізації неминуче тягне за собою в нову цивілізацію старі соціальні хвороби (бідність, безробіття, злочинність, тероризм, корупцію, епідемії, демографічну кризу, неконтрольовану міграцію тощо).

ООН визначила шість основних причин криміналізації людського товариства під впливом стрімкої глобалізації: по-перше, розвиток демократії в суспільствах і країнах, котрі «не доросли» до ліберальних цінностей і не можуть ними правильно користуватись (унаслідок чого поширюються міжетнічні, міжкон­фесійні, політичні, територіальні конфлікти, збільшується кількість біженців); по-друге, розширення сфери впливу економічного лібералізму (за рахунок чого міжнародні й національні олігархи захопили майже весь прибуток, зросла частка бідних людей, поглибився розкол між бідними і багатими в національних суспільствах); по-третє, процес інтеграції світової економіки, трансформація її в глобальну систему (через що поширюється відплив капіталів, кваліфікованої робочої сили й інтелекту в розвинуті країни-лідери, криміналізація влади, капіталу та ін.); по-четверте, зростання небезпеки для людини (внаслідок чого породжується економічний, психологічний, інформаційний диском­форт людини, обмежується фактична її свобода тощо); по-п’яте, здійснення ідеологічного диктату і насильства над людиною за допомогою засобів масової інформації (з метою чого тиражуються небезпечні зразки поведінки людини, культ сили, аморальність тощо); по-шосте, посилення адміністративного тиску на людей, позбавлення їх реального права вибору (для чого монополізується влада, власність, з’являється феномен наслідування не тільки власності, а й влади).

Під терміном «глобальна безпека» розумітимемо безпечний розвиток людства, людської цивілізації, екосистеми «Людина — Світ». Термін «регіональна (національна) безпека» визначимо як безпечний свободний розвиток кожного складника згаданої системи, тобто кожної людини, країни, локальної цивілізації. При цьому термін «безпека» охоплює економічні, політичні, наукові, технічні, природоохоронні, правозахисні, соціальні, медичні та інші аспекти життєдіяльності людей і різних форм суспільної організації. Що стосується терміна «парадокс», то він характеризує ситуацію гострої розбіжності із загальноприйнятою ортодоксальною думкою. У більш вузькому і спеціальному формально-логіч­ному значенні парадокс — це два несумісних протилежних твердження, для кожного з яких є переконливі аргументи і докази.

Ще І. Кант виділяв чотири антиномії, або чотири пари взаємовиключних теорем:

1)   світ є скінченним у просторі і часі (теза); світ є нескінченним у просторі і часі (антитеза);

2)   усе у світі є простим і неподільним (теза); усе у світі є склад­ним, і усе можна поділити (антитеза);

3)   у світі існує свобода, усе відбувається випадково (теза); у світі немає свободи, усе відбувається за необхідними законами природи (антитеза);

4)   існує Бог як першопричина світу (теза); не існує ніякої першопричини світу (антитеза).

За допомогою формальної логіки мислитель доводить усі ці тези й антитези і висновує, що вони існують лише в розумі людини, а не в об’єктивній дійсності. Саме тому І. Кант не бачив способів їхнього теоретичного розв’язання.

Гегель і Маркс ці тези й антитези розглядають як об’єктивні протилежні сторони розвитку, буття і мислення. Різниця між ними лише в тлумаченні першооснови розвитку: у Гегеля вона ідеальна, у Маркса — матеріальна.

Перший парадокс глобальної безпеки лежить у площині суперечності «глобальність — регіональність». Проблема, що закладена в цьому парадоксі, фіксує деякі розбіжності між вимогами щодо розуміння безпеки на глобальному і регіональному рівнях. Наприклад, з погляду глобалістики необхідно відмовитись від зброї масового знищення, але конкретна політична ситуація в деяких регіонах така, що лише наявність такої зброї у відомих державах стримує їхніх потенційних супротивників від спроби «помити свої чоботи у водах Індійського океану».

Другий парадокс глобальної безпеки полягає в суперечності «свобода — необхідність». Проблема, яка відбита в цьому парадоксі, стосується ступеня обмежень свободи, щоб людське товариство не перетворилось на планетарний концентраційний табір. Вона формулюється так: надмірна безпека породжує надмірну несвободу, але й надмірна свобода призводить до браку будь-якої безпеки. Можна проілюструвати цей парадокс прикладом з безпеки руху на шляхах: ідеальна робота служби ДАІ пов’язана з обмеженням свободи руху автотранспорту та пішоходів, і навпаки, вільний рух автотранспорту і пішоходів спричинює зниження безпеки на дорогах. Розв’язання цього парадокса можливе в пошуках міри свободи і міри необхідності, у створенні певних захисних механізмів як проти гасла Н. Махна («Анархія — мати порядку»), так і проти гасла «старшого брата» з антиутопії
Дж. Оруелла («Свобода — це рабство»).

Третій парадокс глобальної безпеки — у суперечності «стабільність — змінність» і пов’заний з недосконалістю законодавчої бази як на регіональному (національному), так і на міжнародному (глобальному) рівнях, а також із синергетичним ефектом тенденцій «порядок — хаос». Парадокс у тому, що з погляду глобалістики міжнародні правові документи більш універсальні, відкриті, спрямовані в майбутнє, а регіональні (національні) більш унікальні, закриті, обмежені минулим, традиціями, а іноді й виходом за межі норм правового поля, тобто змінами «правил гри у ході самої гри». З одного боку, безпека потребує стабільності, сталості, а з другого — без розвитку не можна забезпечити життєздатності жодної системи. Крім того, немає глобальної безпеки без регіональної (національної) безпеки, і жодну регіональну (національну) безпеку не можна забезпечити поза системи глобальної безпеки.