Сучасні парадигми глобалістики сформувались наприкінці ХХ ст. На думку авторів монографії «Глобалізація і безпека розвитку», на базі методологічного розмежування у світі склалося шість відносно самостійних шкіл глобалістики.

Першу школу репрезентує Римський клуб. Вона застосовує методологію визначення «Межі зростання». Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової динаміки на підставі глобальної моделі Дж. Форрестера. Для цього брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продуктів харчування. Було запропоновано робочу гіпотезу про дисфункціональність глобальної системи. У ході її перевірки було доведено, що в разі збереження наявних тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що вони вказують на справжні причини проблем глобального розвитку: панування і жорсткий егоцентризм транснаціональних корпорацій, псевдосуверенітет багатьох держав, конфліктна конкуренція між ними, егоїстичний дух елітаризму західної цивілізації, дезінтеграція людського співтовариства.

Особливого значення в глобальному розвитку набувають «якості людини». Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, усі засади і звершення. Трансформація людини має ґрунтуватись на принципах «Нового Гуманізму», який складається з таких компонентів:
1) почуття глобальності; 2) любові до справедливості; 3) відмови від насильства в боротьбі за свободу. На підставі принципів «Нового Гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства, тобто з необхідності проведення відповідної демографічної політики; друга ціль пов’язана з «внутріш­німи межами» самої людини, тобто з її фізичними і психологічними можливостями; третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль має сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розподілу національного суверенітету»; п’ята ціль вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які за масштабами можна порівняти хіба що з тими, що здійснювали останні п’ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового співтовариства.

Методологічним орієнтиром для напрацювань Римського клубу є людина в її цивілізаційних вимірах. Численні доповіді Римському клубу залежно від світоглядних переконань їхніх авторів спирались на філософську антропологію марксизму, екзистенціалізму, фрейдомарксизму.

Другу школу глобалістики репрезентує Інститут всесвітніх спостережень (США, Вашингтон). Йому належать розробки проектів під назвою «Стан світу». Засновник школи Л. Браун спирався на парадигму «сталого розвитку». Генеральна Асамблея ООН ухвалила на базі цієї концепції спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі», згідно з якою сталий розвиток має бути керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, громадських організацій і установ. Ця школа визнає існування планетарних меж економічного зростання. Причиною і наслідком надмірного демографічного зростання її представники називають неефективність і недорозвиненість традиційного суспільства. На їхню думку, людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем, тому необхідно, по-перше, зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються, по-друге, переглянути концепції економічного зростання західного типу. Вищу мету програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і на короткий період, а й на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Розробки школи приваблюють поступовістю, поетапністю, вимогами еволюційних змін.

Третя школа — універсального еволюціонізму. На думку її засновника М. М. Мойсеєва, глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Прихильників концепції «сталого розвитку» М. М. Мойсеєв порівнює зі страусом, що ховає голову в пісок. Він протиставляє «сталому розвитку» конструктивну коеволюцію системи «людство + природа», яка досягає стану «ноосфери», тобто ноосферної цивілізації.

Цю школу називають також школою глобальної екології, тому що нею запропоновано нову етику ставлення людини до природи — етику «екологічного імперативу». У межах цієї школи розроблено глобальну комп’ютерну модель «Гея», за допомогою якої прораховані наслідки світової ядерної війни («ядерна зима»), доведено можливість світових угод кооперативного типу для розв’язання глобальних проблем, запропоновано ідею створення «Інститутів злагоди» для досягнення стабільних і ефективних компромісів. Методологічним забезпеченням своїх розробок школа вважає матеріалістичну діалектику, досягнення ситемно-структурного аналізу і неопозитивістське вчення В. І. Вернадського про «ноосферу».

Четверта школа ввійшла в історію глобалістики під назвою «Школа мітозу біосфер». Її репрезентують французькі послідов­ники вчення Е. Леруа, П. Т. де Шардена і В. І. Вернадського про ноосферу. Суто практична праця Міжнародного інституту екотехніки в галузі космонавтики спрямована на створення штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Досягнуті результати, на думку М. Нельсона, можна також використовувати для поліпшення земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в такому розумінні тлумачиться як гармонійний синтез біосфери і техносфери. При цьому поняття «техносфера» за змістом є тотожним поняттю «глобатех», але «глобатех» на відміну від «техносфери» поширюється за межі планети. Експансія «глобатеху» в космосі означає, що повна екологічна рівновага можлива лише в разі виходу за межі земної біосфери в космос. На цьому підґрунті «ноосфера» перетворюється у важливий фактор еволюції Всесвіту. У розробках школи мітозу біосфер відчувається вплив філософії російського космізму.

П’ята школа заснована Д. М. Гвішиані. Вона відома у глобалістиці як школа контрольованого глобального розвитку. Створена з метою опрацювання системи моделей альтернативного глобального розвитку й оптимальних управлінських стратегій. Пропонує развивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології історичного матеріалізму. Перехід до інформаційного суспільства розглядає як магістральний шлях розв’язання глобальних проблем.

Шосту школу засновано І. Уоллерстайном (США). Вона відома як школа «світ-системного аналізу». Розробляє парадигму, у центрі якої є розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець ХХ ст. розглядає як кризу, пов’язану з переходом від капіталістичної світ-системи (домінує на планеті з 1500 року) до поки ще непевної посткапіталістичної системи. Причому капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотого мільярда»), напівпериферії і периферії світу. Для цієї світ-системи характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років, котрі нагадують довгі економічні хвилі М. Д. Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу схиляється до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутої Міжнародною соціологічною асоціацією 1994 року.