Вихідні поняття релігійної свідомості окреслюють зміст певного віровчення. Тут фігурують поняття, що стосуються Бога, інших вищих істот, світобудови, людини, суспільства, порядку відношення Бога до світу та людини і навпаки – людини і світу до Бога. Зупинимо увагу на найперших поняттях, що характерні для більшості релігій.

Бог – вихідне поняття релігій, походження якого залишається невідомим (деякі словники зводять це слово до значення “Володар, що дарує”). В більшості випадків Бог – це всеблагий та всемогутній творець і володар світу. Інколи він подається принципово знеособленим і позбавленим будь-яких рис, подібних до реальних рис речей та явищ світу, проте інколи Бог – це індивідуальність та особистість, персона. В більшості релігій поняття Бога не просто відправляє нас до володаря світу або його першої засади, але також виражає фундаментальне людське відчуття свого зв’язку із найпершими та найважливішими засадами буття, людську впевненість в тому, що людина із її розумом та вихідними властивостями є не випадковим явищем дійсності, що в світі існує внутрішній закон та порядок, до якого якраз і прилучена людина. Досить часто поняття Бога передається через серію наближених до нього понять, таких, як Творець, Абсолют, Дух.

Абсолют – це термін, що позначає вищу самодостатність та незалежність від будь-чого, а також – повноту буття, всеохоплююче включення в свій зміст всього можливого, того, що було, є і буде. Бога в розвинених релігіях називають Абсолютом і навіть Абсолютом усіх абсолютів.

Творець – це поняття, що засвідчує необмеженість Бога в його можливостях і проявах. Як Абсолют Бог не залежить не від чого, немає ніякого початку чи межі, проте все реальне має початок або кінець, постає змінним та обмеженим. Звідси випливає висновок: саме Бог дає початок всьому і служить запорукою того, що все може мінятися, перетікати в інше, але не може зникнути остаточно, оскільки все завдячує своїм існуванням саме Богу як Творцю. Відповідно, Бог може творити світ тільки із нічого, оскільки без нього не може бути ніякого існування.

Дух – принципово важливе поняття, оскільки всі вище перераховані характеристики Бога засвідчують, що він не може мати тих властивостей, що притаманні змінним речам. Змінні речі є складними, внутрішньо різноманітними, незавершеними, подільними. Все матеріальне має саме ці риси, а значить Бог не може бути матеріальним, але лише духом. Духу приписуються властивості, прямо протилежні властивостям матеріальних речей: він перебуває поза простором і часом, він відрізняється єдністю та простотою, постає вічним та неподільним. Маючи всі ці риси, дух може проявити себе не в просторі чи часі, а лише в дії. Дух – це повна і чиста активність. Стає зрозумілім, чому Богові приписується виключно духовна природа, адже він не може бути обмежений ні ззовні, ні всередині себе самого, так само як він не може бути частковим, потенційним та ін.

Творіння – основний спосіб прояву божественної сили, могутності та мудрості. Вважається, що процес божественного творіння не можна уявляти за аналогією із людською діяльністю, оскільки для Бога бути, діяти та мати сутність означає те ж саме. Бог творить світ своїм помислюванням його, а не розробленням завдання та подальшою його реалізацією. У розвинених релігіях не передбачається причини творення світу, оскільки така причина в чомусь обмежувала би Бога; Бог творить світ своєю любов’ю. В деяких простіших релігіях можуть існувати наміри творення світу (наприклад, задля того, щоби засвідчити свою  могутність). Інколи творіння світу пов’зується із протистоянням доброго духу (Бога) та злого. Результат творіння – створене (старослов’янською мовою – твар, окремі створені речі називаються тварними). В створеному лише умовно можна виділяти краще або гірше, оскільки все існуюче складає єдине ціле, все пронизане єдиним задумом та служить кінцевому результату. Якщо людина здатна сприймати реальність саме так – цілісно, із вмінням проникнути в її найперші фундаментальні цільові засади, вона може вважати себе наближеною до вищої істини. Отже, творіння являє собою глибинну внутрішню та цільову гармонію. Проте всі речі створеного світу мають індивідуальну, а тому – різну міру прилучення до вихідного джерела буття. Звідси випливає наступне поняття релігійної свідомості.

Ієрархія – дослівно це значить “священноначаліє”, тобто це слово засвідчує наявність в створеному світі цілої системи сходинок, що виражають основні міри прилучення сущого до Бога як джерела буття. В деяких релігія розрізняють небесну та земну ієрархію. Небесна ієрархія стосується підпорядкування (співвідношення за чином) тих істот, що постають посередниками між Богом та світом та що мають духовну природу, проте обмежену (на відміну він необмеженої божественної). В якості персон небесної ієрархії в християнстві фігурують ангели, архангели, херувими, серафими та чини.

Божественна енергія – вважається, що створене існує лише внаслідок присутності в ньому божественної енергії, що є енергією буття. Світ пронизаний божественною енергією (або силою), яка водночас несе із собою і смислове призначення всьому існуючому. В християнстві провідними формами божественної енергії є дух і слово.

Малий світ (мікрокосмос) – поняття, що виражає традиційне осмислення людини релігійною свідомістю: людина вміщена в центр світу і в ній можливості світу присутні у вигляді її дійових можливостей. Людина – істота, що поєднує в собі дві природи, якими вичерпуються види існування – духовну природу та матеріальну (тілесну). Тому вона споріднена як із тварним, так і з Творцем.

Душа – досить часто розглядається як присутня в людському єстві частка божественного духу. Інколи душа розглядається як дещо середнє між духом та тілом, як їх певна єдність, а інколи вона розглядається як поєднана із тілом духовна форма індивідуальної людини. Оскільки душа має свої корені в божественному дусі, остільки вона є безсмертною та постає джерелом людської свободи: душа – це іскра божа в людині, а тому саме вона є запорукою переваги людини не лише над тілесним, а й над всім створеним світом взагалі. Наприклад, в буддизмі, де людині наперед не задане божество, саме душевна енергія повинна піднести людину над всім світом і зробити її вищою від будь-чого.

Матерія  (тілесність, плоть) – для більшості розвинених релігій темна, мінлива, нестійка та несамостійна основа всього тілесного, чуттєвого. Матерія робить видимими духовні втілення та наміри, проте ніколи не може передати їх адекватно. Сама по собі матерія тяжіє до розпаду, а в бутті її тримає лише духовна енергія. Матерія є причиною поділу, окремішності, відособленості. Тому вона є причиною розбрату, протистояння, частковості. Якщо матеріальні прагнення стають для душі першими прагненнями, це постає причиною зла та гріховності.

Об’явлення – спосіб прояву божественної сутності в світі створеного; це може бути наділення певних людей даром пророцтва, надання людям законів чи заповідей, пришестя в світ самого божества в певній своїй іпостасі (в певному обличчі). Поширеною формою об’явлення вважають чудо (диво), певні природні незвичні явища та ін.

Провіденція – наперед визначення богом (чи богами) людської долі, а також ходу всіх світових подій.

Провидіння (наперед визначення) – здатність божества (або вищих сил) знати наперед все, що і як може статися в дійсності; провидіння може певним чином сприйматись та оцінюватись людиною (наприклад, за допомогою особливих знаків - знаменій).

Доля – сукупність всіх обставин життя якої-небудь людини, заздалегідь визначених або божеством, або іншими вищими силами, або сліпим ходом космічного процесу.

Призначення – кінцева мета, надана людині (або якимсь іншим явищам буття) та така, що її не може виконати ніхто окрім неї.

Навертання (наведення) – входження людини в певну релігійну віру; часто може відбуватись раптово або чудесним способом.

Обов’язок релігійний – суб’єктивне прийняття свого призначення як необхідного та єдино можливого.

Гріховність – особливий стан людини, що є результатом відпадіння її від єдності із Богом, відвертання від служіння Богові внаслідок підпорядкування душі прагненням та вимогам матеріально-тілесного, а не духовного. Гріховність (на відміну від святості) приносить в світ деструкцію, руйнування, ворожнечу, насильство.

Святість – просякнутість людського єства енергією єдності із Богом, із найпершими благими силами світу, результат підпорядкування тілесного вищим духовним цілям та енергіям.

Обоження (девінація) – максимально можливе для людини наближення до божества, сприйняття людиною сяйва його слави, в результаті чого відбувається “преображення” тварі, тобто прийняття людиною духовного образу, максимально адекватного духовній сутності божества.

Воздаяння (винагорода) – віра більшості релігійних людей у те, що після земного життя безсмертні за суттю людські душі будуть отримувати в подальшому своєму буття такі винагороди, яких вони заслужили в земному житті. Впевненість у безсмерті душі, на думку багатьох філософів та мислителів, постає провідним чинником людської моральності та доброчесності. Ще давньогрецькі філософи вважали, що припущення можливості повного зникнення людини після смерті робить безглуздими розрізняння злого та доброго вчинку. А один із героїв Ф.М.Достоєвського в цьому ж плані проголошував: “Якщо Бога немає, то все дозволене”.

Блаженство (раювання) – найвищий можливий для людської душі стан, в якому вона відчуває свою принципову та невіддільну єдність із божеством та отримує лише позитивні враження і переживання.

Есхатологія – сукупність уявлень, згідно яким світ, оскільки він має початок, неодмінно повинен мати і свій кінець, своє завершення. З точки зору смислу саме завершення світу повинно засвідчити остаточне встановлення вищої божественної справедливості та продемонструвати мудрість божественного здійснення всього світового процесу.

Осмислення цих понять є дуже важливим з позиції розуміння сутності релігії та релігійного відношення людини до дійсності. Всі означені найперші поняття релігійної свідомості відіграють вирішальну роль у вибудовуванні певними людьми своїх уявлень про дійсність та свої завдання у цьому житті. В тих чи інших поєднаннях вони утворюють більш-менш струнку картину світобудови, надають нам можливість відрізняти різні релігії та бачити в них дещо спільне. Врешті-решт саме відмінності у змісті вихідних понять релігійної свідомості (тобто у віровченні) та у культі визначають відмінності між релігіями та релігійними конфесіями (об’єднання віруючих, що запроваджує в життя та відтворює певні релігійні догми, образи, уявлення, виконує релігійно значущі види діяльності).