Із матеріалу попередніх тем досить однозначно випливає те, що корені релігії уходять в певні стани, уявлення та зміст свідомості. Поза сферою власне людського буття, позначеного усвідомленням та розумністю, ми ніде не стикаємось із явищами, що хоча би віддалено нагадували релігію. Поняття релігійного досвіду, із якого виростають релігії, передбачає розшарування дійсності на звичайну й вищу, проте останню – вищу, священну, єдино істинну дійсність може фіксувати лише людська свідомість, а для чуттєвого прямого сприйняття вона або не є доступною, або ж постає незвичною, незбагненною. Таким чином, свідомість – це вихідна засада релігії. Релігійна свідомість – це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

 Вивчаючи попередні теми, ми неодноразово переконувались в складності релігії; ця складність поширюється і на релігійну свідомість, що виражається, зокрема, в її структурі. Під структурою релігійної свідомості розуміють сталу сукупність необхідних елементів її змісту разом із певними стабільними зв’язками між ними. В змісті релігійної свідомості та її предметному спрямуванні виділяються перш за все особливі терміни, переважна частина яких притаманна саме релігійному світосприйняттю і за його межами може майже ніде не використовуватись. Всі релігійні терміни можна умовно поділити на: а) ті, що стосуються проявів священного в реальному, фізичному світі (“одкровення”, “диво”, “ікона”, “храм”, “реліквія”, “священик” і т.п.);  б) ті, що виражають саму сутність священного, істинного, першого буття (“Божество”, “дух”, “Трійця”, “всемогутність”, “Творець” та ін.); в) ті, що позначають особливості зв’язку земного та священного (“причетність”, “благодать”, “творення”, “одкровення”; “визначення”, “кара”, “страх божий”, “гріх”, “літургія” та ін.). В тому випадку, коли йдеться не про терміни (тобто – не про мову), а про якісь інші носії релігійної свідомості, такі, як “образи” (зображення, ікони), релігійні дії (ритуали), реліквії (священні предмети), будівлі чи спеціально позначені місця, їхнє релігійне значення, а також особливі властивості і функції все одно передається словами. Отже, в релігійній свідомості вирішальне місце належить релігійній термінології. Окрім неї в структурі релігійної свідомості виділяють: а) її рівні та - б) її стани.

Релігійна термінологія може поставати досить відчутним симптомом того, якого рівня досягає релігійна свідомість у її конкретних носіїв. Як і в духовному житті суспільства в релігійній свідомості проводять відмінність перш за все між її буденним та теоретичним рівнями. Буденний рівень релігійної свідомості формується в процесі повсякденного життя в міру прилучення людини до життя релігійних громад, до певних релігійних та культурно-історичних традицій, до участі в релігійних обрядах та дійствах. Як правило, на рівні буденної релігійної свідомості не виділяють та не формулюють якихось фундаментальних світоглядних проблем, а, головне, навіть в разі звернення до них для їх осмислення й обгрунтування не залучаються точні терміни, логічно та фактологічно виважені аргументи, глибокі знання вихідних положень релігійних джерел, історичних традицій, релігійних події та ін. Через це в буденній релігійній свідомості фігурують вірування, образи, уявлення, стереотипи, ситуативні приклади, настрої, ілюзії, певні психологічні установки і навіть певні передсуди. Характерною особливістю їх функціонування є безпосередність їх прийняття, їх злиття із життєвими діями та ситуаціями, консервативне до них ставлення. Через це релігійні уявлення буденної свідомості часто постають негнучкими, застиглими, такими, що інколи навіть не підлягають обговоренню. Їх тяжко змінити, але якщо виникає ситуація їх очевидного розходження із дійсністю, вони так само ситуативно можуть відкидатись (згадаймо, як відкидались релігійні переконання під час запровадження радянського способу життя).

Для буденного рівня релігійної свідомості характерними є:

• наочно-образна форма представлення її змісту;
• злиття її змісту із певними ситуаціями життя, переживанням, емоціями, звичками та звичаями.

Релігійна людина, якщо вона перебуває на буденному рівні релігійної свідомості, досить вперто може притримуватись саме такого способу дій (чи життя), але при тому часто вона не може пояснити, чому це повинно бути саме так.

На теоретичному рівні релігійна свідомість представлена перш за все богословськими дослідженнями (які на сьогоднішній день є досить деталізованими та розгалуженими). Тут фігурують не тільки і не стільки образи та уявлення, скільки догмати (незмінні, незаперечні положення), ідеї, положення священних текстів, факти релігійної або церковної історії, виважена термінологія, точно усталені способи опрацювання релігійних священних текстів (в християнстві такі способи називаються правилами екзегетики – тлумачення Святого Письма). На теоретичному рівні релігійної свідомості використовуються розумові чи логічні доведення, аргументація із посиланнями на точно фіксовані факти, формуються переконання, доводяться та обгрунтовуються певні засади віри, її переваги над знанням та людською премудрістю. Осереддям теоретичного рівня релігійної свідомості в більшості випадків в розвинених релігіях постає богослов’я (грецькою мовою – теологія). Богослов’я – це теоретична складова релігії. Її основне завдання полягає в узгодженні між собою найперших релігійних заповідей та догматів, в їх впорядкуванні, проясненні та до певної міри – обгрунтуванні. Проте теологія не ставить і не може ставити під найменший сумнів їх зміст, незаперечну істинність та значущість.

Слід звернути увагу й на те, що на теоретичному рівні також можуть бути різні ступені проникнення в глибини релігійних догматів, образів та уявлень Перший ступінь можна назвати рівнем  релігійної богословської обізнаності (знання щодо релігійної культової практики, провідних догматів та їх зв’язків між собою та ін.), а другий – концептуальним рівнем, коли провідні релігійні положення постають сповненими глибинного сенсу, що його не можна відокремити від життєвих ситуацій та положень Святих писань. Наприклад, в твердженнях деяких теологів (таких, як М.Маймонід – 1135-1204 рр.) старозаповітні пророки подаються як видатні філософи, а кожне їхнє твердження розглядається таким, що містить елементи вищих божественних істин. На концептуальному рівні спеціально розробляються, осмислюються та обгрунтовуються ідейні засади певної релігії, систематизуються її догмати, розробляється система аргументів щодо її переваг, доводиться доцільність певних свят, культових дій, обрядів. Тут також проводяться дослідження, впорядкування та систематизація фактів церковної історії, коментується агіографія (життєві історії святих та праведників певної релігії).

Слід сказати, що обидва рівні релігійної свідомості пов’язані між собою, тобто вони не існують окремо один від одного. Більше того, на обох цих рівнях провідними джерелами релігійності залишаються не розумові побудови, а почуття, прозрівання, озаріння. Тому в структурі релігійної свідомості, як вже було сказано, вирішальну роль відіграють релігійні почуття, характерною особливістю яких є пряме прийняття певних положень або й злиття із їх змістом. На першому плані тут стоїть почуття причетності людини до священного (або просто почуття священного). Релігійні почуття та емоції поділяють на спонукальні, позитивні та заперечні, обмежувальні. Спонукальні почуття – благочестя, страх Божий, натхнення. Позитивні почуття – це любов, надія, радість, урочистість, захоплення. Заперечні релігійні почуття – це відраза, жах, розкаяння, гнів, смиріння.

Єдність релігійних почуттів виражається у провідних релігійних станах, серед яких на першому плані знаходяться:

• найважливіший для релігійного відношення до дійсності стан віри; релігійна віра передбачає синтез майже всіх можливих людських почуттів – любові, надії, страху, гніву, радості, піднесення та ін.;
• осяяня (озаріння) – сприйняття найперших та найважливіших для життя істин у миттєвому схопленні, яке нагадує спалах світла;
• прозрівання – це озаріння, спрямоване або на миттєве схоплення засад чогось, або на майбутнє;
• видіння – такі психологічні стани релігійної людини, в яких вона вступає у прямий контакт із вищими силами або істотами; при тому все це відбувається в ясному стані сприйняття, хоча й суперечить звичному перебігу подій;
• екстаз (або транс) – вихід за межі звичного стану свідомості, що супроводжується суттєвою інтенсифікацією (згущенням, концентрацією) відчуттів, переживань, емоцій; як правило, в екстазі людина сягає якихось неможливих за звичай відкриттів, істин; екстаз супроводжується відчуттям надповноти та надцілісності переживань та прозрівань;
• екзальтація – таке підвищено чутливе, гостро емоційне відношення до явищ релігії, її змісту чи обрядів, яке передбачає надзвичайне піднесення, загострення почуттів, втрату адекватного сприйняття реальної дійсності; екзальтація як правило супроводжується нервовим збудженням як позитивного, так і негативного спрямування;
• фанатизм (релігійний) – стан безумовного, безсумнівного і сліпого наполягання на однозначності релігійних вимог та догматів, яких людина дотримується.

Зупинимося спеціально на окресленні феномену віри, оскільки він є вирішальним для релігійної свідомості. Коли йдеться про віру як стан людської свідомості, то слід зазначити, що поза вірою неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі. Віра виражає пряме, безпосереднє прийняття чогось у якості виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує пряме внутрижиттєве відношення. Якщо ж ми від чогось вимагаємо додаткових розумових чи якихось інших підкріплень, гарантій, доведень, то скоріше за все ми не віримо. Всі такого роду підкріплення породжуються не вірою, а сумнівом, що є станом, протилежним вірі. Якщо віра характеризується повнотою прийняття, то сумнів є там, де нам як раз повноти бракує. Через це віра передбачає існування в нашій свідомості так званого “дефіциту інформації”: вона вступає у свої права тоді, коли наші знання на чомусь зупиняються або обриваються, і ситуація приймається як завершена, подовжена у майбутнє без змін чи доповнень. Ще найперші християнські мислителі справедливо відзначали, що без віри неможлива людська життєдіяльність: коли ми кидаємо в землю насіння, ми віримо в те, що вони підуть в ріст, коли йдемо до лікаря – віримо його знанням та майстерності, коли віддаємо дитину на навчання – віримо учителю. Те ж саме відбувається і в людських міркуваннях: коли ми подумки спрямовуємо думку в певному напрямі, ми ніколи не знаємо всього, всіх тих обставин, які стосуються предмету нашого міркування. Проте ми віримо, що міркування виправдане. Коли ми щось осмислюємо, ми залучаємо в таке осмислення цілий масив знань, які ми не здобували самі: ми віримо вченим, дослідникам, так само, як і в життєвих вчинках – іншим людям.

Проте релігійна віра не є простою життєвою вірою, оскільки вона стосується найважливішого для людини – її життя та смерті, її моральності та сенсу її життя. Через це дослідники розрізняють, перш за все, віру релігійну та нерелігійну, а, по-друге, віру часткову (в якесь конкретне твердження або якійсь конкретній людині) та віру стратегічну, загальну (віру в людство, в справедливість та ін.). Слід зрозуміти, що віра не є невіглаством і не передбачає відмови від знання. Більше того, не можна вірити, не знаючи, в що саме ми віримо, тобто, не можна бути християнином, нічого не знаючи про Христа, або буддистом, не відаючи того, хто є Будда. Проте віра так само не є знанням: знання стосуються предмету віри а не стану віри. Але задля того, щоби з’явилась віра, ці знання повинні бути або неповними, або в чомусь принципово неможливими. В апостольських посланнях християнська віра подається як “обличення (надання обличчя) речей невидимих”. Релігійна віра передбачає те, що основне, найперше та найважливіше для людини не може бути набутим нею через знання, але лише через віру. Фактично це значить, що людина повинна в найперших питаннях життя діяти від себе, а не за якимись перевіреними та підтвердженими алгоритмами, винайденим через досвід або науку. Далі це значить, що те, що стосується ходу природних – матеріально-фізичних речей, не вичерпує і не покриває собою людського призначення та людського способу перебування в світі. Священні релігійні тексти повинні наставити людину на осмислення того, чому саме це так. В них найперші сили та засади світу подаються, як правило, як позаматеріальні, такі, що не підлягають звичайному спостереженню. Отже, стратегічна віра – це віра, що спрямована на найперші засади людського буття, а релігійний її характер засвідчує, що йдеться про дещо, принципово позаматеріальне, але найперше за суттю.

Віра, як вже було сказано, передбачає єдність елементу знання, обізнаності із почуттями (надією, почуттям священного). Але, окрім того, вона включає в себе і вольовий елемент: вміння тримати увагу та внутрішню зосередженість на предметі віри, вміння віруючої людини бути внутрішньо непохитною. До певної міри віра передбачає й єдність почуття та волі із переконанням. Переконання відрізняються від віри тим, що їх можна і навіть потрібно доводити, спирати на певні принципи, настанови. За змістом переконання – це сукупність виправданих принципів, що стосуються досвіду узгоджень певних знань та міркувань із реальним станом справ. Віра ж в цьому сенсі стоїть вище від досвіду, бо принципово виходить за його межі. Віра, як і розум, передбачає і припускає існування людської свободи. Тому, за великим рахунком, правий був Климент Олександрійський, коли казав про те, що розуму боїться лише слабка віра. Він же стверджував, що, якщо віра не потребувала би розуму, то найкращими віруючими були би тварини.