Релігія завжди відігравала важливу роль у житті українського народу. Впродовж своєї історії український народ відносився до християнської релігії як до засобу збереження власних і загальнолюдських надбань: родинної моралі, виховання морально наставленого молодого покоління, глибокої поваги до життя і прав інших людей, милосердя тощо. Йому, як правило, чужими є крайні форми релігійно-національної нетерпимості, релігійний екстремізм і почуття власної винятковості чи зверхності у взаєминах з іновірцями. Потреба захисту власної національної самобутності, яка довгий час ототожнювалася з релігійною приналежністю, ставала причиною масових народних повстань, національно-визвольних воєн. Релігійна дискримінація українського населення почалася після підписання Люблінської унії 1569 р. у наслідок чого православна Україна ввійшла до складу католицької Польщі. Правова система Польщі відзначалася рисами різкої релігійної нетерпимості. У католицькій державі юридичні та громадські права надавалися тільки католикам, тому православне населення України опинилося у безправному і дискримінованому становищі. Воно терпіло як соціальний, так і духовний гніт. Це змусило українське духовенство шукати захисту у папи Римського, наслідком чого стало підписання Берестейської унії у 1596 р. При цьому українське духовенство домоглося від папи Римського збереження свого давнього східного обряду та всіх прав священнослужителів. При підписанні Зборівської (1649) і Гадяцької (1658) українсько-польських угод також відстоювалося визнання політичної рівноправності українського і польського духовенства. Після підписання Переяславського договору (1654) про входження України до складу Російської держави зрушення на краще у правовому статусі православної релігії супроводжувались і певними негативними явищами. Після скасування патріархату і встановлення Синоду у 1721 р. православна церква стала, по суті, складовим елементом держави - головним знаряддям духовного поневолення українського народу. Російська імперія стала країною з найбільш “не відокремленою” від держави церквою, яка була слухняним знаряддям у її руках. Звід законів Російської імперії проголосив російське православ´я панівною релігією. Будь-яка критика її віровчення, зречення церкви чи перехід в інше віросповідування і навіть недотримання церковних правил вважалися у Росії державним злочином і каралися кримінальним законодавством. Обов´язковим було і розголошення на вимогу поліції таємниці сповіді священиком. Позитивним явищем для подальшої долі українського народу (особливо Галичини) стало те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772), було припинено сваволю та правовий нігілізм польської шляхти, яка змушена була діяти в жорстких рамках австрійських законів. Українську греко-католицьку церкву в Галичині було зрівняно в правах з римо-католицькою, її духовенство одержало реальне і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських костьолів та монастирів.

Існували істотні відмінності у правовому регулюванні релігійно-церковного життя у царській Росії та Австро-Угорщині. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм релігійного життя було започатковано лише у 1905 р., то в Австро-Угорській імперії основними державними законами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. було гарантовано права “безконфесійних осіб” (атеїстів), визначено позиції церкви у приватно-правових відносинах, скасовано обмеження щодо не католиків. На початку XX ст. громадсько-політичне життя України ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах та маніфестах формулювали своє ставлення і до релігії та церкви. Першою про це заявила програма Української народної партії (1902 р.), яка містила досить великий за обсягом розділ “Релігія”. В ньому йшлося про відокремлення церкви від держави, невтручання державних органів у релігійні справи, відмову від будь-якої “пануючої” в Україні релігії, встановлення організаційно-канонічної незалежності української церкви, виборність духовенства, право релігійних громад вирішувати церковні справи, позбавлення церковних соборів будь-якої “адміністративної влади”, утримання духовенства винятково за рахунок релігійних громад. Аналогічні вимоги з´являються у програмах інших українських політичних партій. Широкий рух за впорядкування релігійно-церковних відносин та за гарантування прав свободи совісті розпочався в царській Росії та Україні тільки після 1905 р. за часів 1-ої російської революції.

Однак законодавче вирішення цих проблем стало можливим тільки після утворення Української народної республіки (УНР), яка розпочала вироблення цілісної системи законодавства про свободу совісті та релігійні організації на демократичних, гуманістичних засадах. В Конституції УНР та інших її законодавчих актах закріплювалися цивілізовані і демократичні основи свободи совісті та державно-церковних відносин. Свободу совісті гарантував третій Універсал Української Центральної Ради (7 листопада 1917 р.), Конституція Української народної республіки, Декларація Української Директорії (грудень 1918 р.), Закон про тимчасове верховне управління в Українській народній республіці (12 листопада 1920 р.). Українська народна республіка (УНР) визнавала незалежне становище православної церкви як автокефальної на чолі з патріархом у Києві. Передбачалося прийняття окремого державного закону, який мав регулювати загальні основи організації православної церкви в межах Української держави, гарантуючи її внутрішню автономію, не порушуючи канонічних установ, а також визначати її правове місце у державі. У Законі “Про тимчасовий державний устрій України” періоду Гетьманату (29 квітня 1918 р.) зазначалося, що всі, хто належить до православної віри Української держави, а також всі мешканці України користуються вільним відправленням своєї віри і богослужіння. Проект Конституції УНР передбачав:

-          “Артикул 24. ...вільність сумління і релігії забезпечуються кожному... Не можна нікого змушувати до участі в релігійних чинностях чи обрядах або належати до якого-небудь віросповідання. Забезпечується кожному вільність зміни віросповідання. Ніхто з громадян не може ухилитися від виконання публічних обов´язків з причини своїх релігійних переконань.

-          Артикул 25. Всі визнані державою віросповідання перед державою рівнорядні й рівноправні, мають право опоряджувати публічні набожества, виконувати релігійні обряди і засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію. Члени віросповідання, що його досі не визнала держава, не мають права до публічних набожеств, у місцях зачинених вони можуть виконувати свої набожества і релігійні обряди, що не суперечать закону та публічній моралі.

-          Артикул 26. Порядок визнання віросповідання, що його досі держава не визнала, встановить окремий закон".                                                                                                                                                                                                            

                                                                  (Конституційні акти України. 1917-1920. - К., 1992. -С.129.)

В УНР була спроба здійснення правової профілактики і встановлення відповідальності за розпалення міжконфесійних конфліктів. Так, проект Конституції передбачав кримінальну відповідальність священиків і проповідників за прояви релігійного екстремізму щодо іншої віри, обов´язок органів державної влади дотримуватися встановлених законом рівних прав усіх релігійних організацій, визначав механізм оскарження дій посадових осіб релігійних організацій.

Наведені проекти програм і конституційних актів через різні обставини так і не набули чинності, але кожен з них по-своєму спричинився до розвитку традицій правового регулювання релігійно-церковного життя, формування демократичних засад щодо реалізації свободи совісті. Згодом насаджуваний в УРСР атеїзм став ідеологічним знаряддям зміцнення тоталітарного режиму. Формально відокремлена від держави церква перебувала під постійним контролем державних органів, зазнавала постійних втручань у справи релігійних організацій. Державні органи регламентували усі вияви суспільної активності релігійних організацій та внутрішнє життя кожної з них. Законодавчі акти, відомчі інструкції СРСР та УРСР базувались винятково на ідеологічних постулатах комуністичної партії та сваволі партійно-державних функціонерів.      Законодавче регулювання відносин, пов´язаних із здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийняття 19 січня 1919 р. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Він був майже дослівним викладенням декрету Раднаркому РСФСР від 23 січня (2 лютого) 1918 р. “Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви”. У ньому декларувалося: право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, скасування позбавлень прав за сповідання будь-якої віри або не сповідання жодної, заборону будь-яких місцевих законів або постанов, які б утискали або обмежували волю сумління чи встановлювали будь-які  переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян. Одночасно декрет скасовував викладання основ релігії в усіх державних, громадських, приватних учбових закладах, будь-які субсидії держави релігійним організаціям. Церква втрачала усі свої майнові права, не могла бути суб´єктом правовідносин. Відповідно до цього декрету було прийнято постанову Народного комісаріату освіти “Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі” (4 лютого 1919 р.).

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані в Конституції УРСР, затвердженій 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з´їздом Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції - ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет)14 березня 1919 р. Вона передбачала надання в УРСР притулку всім іноземцям, переслідуваним за релігійні злочини. На відміну від УНР, де релігійні організації мали право висувати своїх представників до законодавчого органу держави, Конституція УРСР позбавляла виборчих прав усіх священнослужителів і ченців.      Наприкінці 20-х років усі повноваження щодо “церковної політики” були надані Наркомату внутрішніх справ (НКВС). У квітні 1929 р. НКВС подав вищому партійно-державному керівництву УРСР довідку про те, що релігійні організації протидіють заходам радянської влади і підбурюють проти неї селян. Наслідком цього стали судові та позасудові репресії проти віруючих і духовенства. Було розпочато кампанію з ліквідації Української автокефальної православної церкви, яку було звинувачено у контрреволюційній діяльності. В середині 30-х років кількість діючих храмів зменшилася до 9 % дореволюційного рівня (у Російській Федерації - 35,6 %).

За радянських часів конституційні гарантії свободи віровизнання не мали жодного значення і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала періодичних коливань у зв´язку зі зміною лідерів комуністичної партії. Проголошені правові норми ніколи не дотримувалися у практичній діяльності радянських керівних органів. Навпаки характерним для політики щодо релігії і церкви було наступне: повна невідповідність його правової бази (Конституції, урядових постанов та інструкцій, директив партійних органів) інтересам та реаліям релігійно-церковного життя; порушення конституційно правових норм самою ж державною владою; нехтування Конституцією і чинним законодавством; систематична і масова антирелігійна пропаганда; компрометація церкви і духовенства; поступове скорочення кількості церков і священнослужителів; постійний нагляд над духовенством з боку органів державної безпеки; перешкоди в залученні до церкви нових віруючих, здійсненні богослужінь і обрядів. Таким чином на практиці у країні, “де переміг атеїзм” (як декларувалось у звітних радянських документах) конституційні “гарантії” означали, насправді, обмеження прав і свобод віруючих та релігійних організацій.

Про декларативний характер тодішніх правових гарантій свободи совісті свідчать численні порушення прав віруючих. Віруючим багатодітним матерям, наприклад, могли відмовити у присвоєнні звання "Мати-героїня", допускалися цькування віруючих службовців, чинилися перешкоди у здобутті вищої освіти віруючими, при прийманні на роботу, тощо. Наприклад, дітей священників або взагалі не допускали до вищої освіти, або ж суттєво обмежували напрями їх можливої освіти. Так само за одну лише релігійність (приналежність до якоїсь конфесії) молоду людину часто могли виключити із вузу. При чому не було зареєстровано жодного випадку притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за дискримінацію віруючих

До нормативної основи законодавчого регулювання релігійно-церковного життя в Україні радянського періоду належали також прийняті 26 березня 1966 р. Президією Верховної Ради УРСР Указ “Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи” і Постанова “Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР”. Указ передбачав адміністративну відповідальність керівників незареєстрованих релігійних організацій, а також відповідальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів та церемоній, за створення позакультових структур, груп тощо. У постанові йшлося, що порушення законодавства щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви підлягають кримінальній відповідальності. Мались на увазі відмова у прийнятті на роботу, до навчального закладу, звільнення з роботи або навчального закладу, позбавлення встановлених законом пільг або переваг, інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлення до релігії. Практичного застосування щодо посадових осіб ці норми не мали, а з юридичного погляду були далекими від демократичних принципів свободи совісті. Але вони широко застосовувалися до віруючих і священнослужителів. Так, штрафами карали священиків РПЦ, які відправляли богослужіння в період основних сільськогосподарських робіт, пресвітерів, які дозволяли виступи неповнолітніх дітей з різдвяними віршами на молитовних зборах, “вели релігійну пропаганду” над труною небіжчика. Хоча за радянськими законами жоден релігійний обряд чи таїнство не мали юридичної чинності, пресвітерам заборонялось здійснювати водне хрещення неповнолітніх, приїжджий проповідник не міг виступати перед місцевою громадою, не можна було бити у дзвони, нести хрест перед похоронною процесією тощо.

У 1976 р. було ухвалене “Положення про релігійні об´єднання в Українській РСР”, яке зі змінами, внесеними Верховною Радою Української РСР у вересні 1990 р., діяло до прийняття Закону УРСР “Про свободу совісті та релігійні організації” (23 квітня 1991 р.). Ним розширювались повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР, яка перебрала від місцевих органів влади вирішення питань реєстрації релігійних об´єднань, користування культовими приміщеннями, контролю за дотриманням законодавства щодо релігійних культів тощо. У 1978 р. Верховна Рада Української РСР прийняла нову Конституцію. В останній радянській конституції (ст. 56) проголошувалось: “Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Розпалювання ворожнечі й ненависті через релігійні вірування забороняється. Церква в Українській РСР відокремлена від держави і школа – від церкви”. Від попередніх ця конституція відрізнялася тим, що не просто проголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві й сподівання віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії й церкви. Однак до другої половини 80-х років, коли із зародженням руху за демократизацію суспільного життя активізувались процеси національно-культурного відродження, ця політика залишалася незмінною.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні з особливою гостротою постали у другій половині 80-х років. Перші кроки щодо демократизації суспільства спричинили нечувану активізацію громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Україні набрала форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протестантської віросповідної орієнтації, вимог реабілітації незалежних від московського патріархату УГКЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель заявили також зростаючі релігійні громади кримських татар та юдеїв. Перебудова державно-церковних відносин розпочалася з дозволу громадам РПЦ користуватися храмами, закритими владою під час попередніх гонінь віруючих. Це було пов´язано з широким відзначенням тисячоліття запровадження християнства в Київській Русі. Духовенству було дозволено поширювати релігійну літературу, одержану від зарубіжних добродійних і місіонерських організацій, послабився натиск атеїстичної пропаганди у засобах масової інформації.

Українська держава після здобуття незалежності заявила про свою прихильність принципам демократії та правової держави. Всі правові відносини в Україні, які пов´язані з реалізацією принципів свободи совісті та буття релігії, були врегульовані новим законодавством України, що грунтується на демократичних принципах міжнародного права. Найбільше значення у цьому плані має насамперед Закон України “Про свободу совісті і релігійні організації”, прийнятий 23 квітня 1991 р., з внесеними в нього відповідними змінами і доповненнями в 1992 -1996 рр., а також інші правові акти, які видані в розвиток положень цього Закону. Основа ж законодавчої бази свободи совісті в Україні закладена в статті 35 Конституції України, яка закріплює право кожної людини, що проживає на території України (а не тільки для її громадян), на “свободу світогляду і віросповідання”. Принцип свободи совісті набув нового змісту, оскільки передбачає задоволення духовних потреб як віруючих, так і атеїстів, забороняє дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії. Це право передбачає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вільно переходити в іншу релігію чи переконання, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, дотримуватися канонів своєї релігії у житті, право на таємницю сповіді тощо. Принциповим є положення Конституції, що Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Наголошується на тому, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов´язкова. Не допускається як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звільнення від громадських обов’язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов´язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У тому разі, якщо виконання військового обов´язку суперечить релігійним переконанням громадянина, то воно може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Здійснення ж права на свободу совісті може бути обмежене законом лише в інтересах охорони суспільного порядку, здоров´я та моральності населення.

Конституція України, Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” закріпили оптимальні демократичні принципи державно-церковних відносин. Законодавство України:

-          гарантує право на свободу совісті всім в Україні сущим, а також політичні, економічні, юридичні та інші умови й можливості його практичної реалізації;

-          забезпечує у відповідності з Конституцією України принципи соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їхнього відношення до релігії;

-          визначає форму і принципи державно-церковних відносин, державні гарантії свободи совісті, а також правовий статус релігійних організацій, їх майнове становище, межі їх функціонування, обов´язки перед державою і суспільством.

З прийняттям Конституції України у відповідність до її норм і положень були приведені інші законодавчі акти, що стосуються проблем забезпечення свободи совісті. Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується і захищається цивільним, кримінальним та адміністративним законодавствами. Закони держави визначають обсяг прав і обов´язків віруючих і релігійних організацій у цих сферах життєдіяльності суспільства. Цим практично створена правова база, необхідна для повноцінного функціонування релігій та їх організацій в Україні. Таким чином, у своїй сукупності законодавство України, що регулює усі правовідносини, пов´язані зі свободою совісті та церкви, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права.

Конституція України, законодавство про свободу совісті розглядають її як особисте право людини вільно і незалежно визначати своє ставлення до релігії. Вони не допускають встановлення обов´язкових переконань і світогляду, будь якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Законодавство України про свободу совісті враховує, що релігія чи інші світоглядні переконання, в тому числі й нерелігійні, для кожної людини, яка їх дотримується, є засадничими елементами її розуміння сенсу життя, мотиваційною основою її вчинків, дій, життєдіяльності.

В Україні конституційне і законодавче закріплено важливий принцип, що гарантує можливість практичної реалізації свободи совісті, свободи діяльності релігійних організацій. Це принцип відокремлення Церкви від держави. Він постає своєрідним гарантом невтручання держави, її органів і службових осіб у внутрішні справи Церкви (релігійних організацій), у здійснювану ними в межах закону діяльність. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Суть цього принципу і в тому, що релігійні організації, їх інститути не виконують державних функцій, не втручаються у справи держави, не є суб’єктом політичного життя. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність організаційно-структурних підрозділів інших віросповідань, проповідувати ворожнечу, нетерпимість до прихильників інших релігій, невіруючих, атеїстів. Такий підхід забезпечує рівність усіх церков, конфесій, релігійних напрямів перед законом. Держава виходить з того, що релігійні організації є добровільними об´єднаннями віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, публічної реалізації права на свободу віросповідання. Релігійні організації, незалежно від їх конфесійної приналежності, мають рівні, законодавче закріплені права і можливості для свого функціонування. Закон не допускає встановлення будь-яких переваг або обмежень як на загальнодержавному, так і регіональному й місцевому рівнях одних церков (релігійних організацій) щодо інших. Держава однаковою мірою захищає права й законні інтереси всіх релігійних організацій будь-якого віросповідання, звісно, якщо їх діяльність не виходить за рамки, встановлені чинним законодавством.

Релігійні організації вільні у своїй канонічній та позарелігійній діяльності. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація стає юридичною особою, користується правами і виконує обов´язки відповідно до чинного законодавства і статуту. Релігійні об´єднання мають право:

1)      використовувати будівлі та майно, надане їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями, громадянами;

2)      будувати власні культові та інші приміщення;

3)      засновувати видавничі, виробничі, реставраційно-будівельні підприємства, добродійні заклади, здійснювати міжнародні зв´язки і контакти з релігійними інституціями за кордоном тощо.

На всіх працюючих у релігійних об´єднаннях поширюється чинне законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування і забезпечення. Доходи релігійних громад не оподатковуються. Важливим у контексті забезпечення свободи совісті є законодавче оформлений принцип рівності віруючих перед законом, унеможливлення  будь яких базованих на ставленні людини до релігії, її належності до тієї чи іншої конфесії. Законодавство передбачає також, що навчально-виховний процес в державних закладах освіти має бути вільним від втручання релігійних організацій. В Україні забезпечується секуляризована (світська) освіта, оскільки школа відділена від церкви. При цьому гарантується рівність прав громадян України на здобуття різних видів і рівнів освіти. Держава не бере на себе справу релігійної освіти і виховання. Це – справа релігійних організацій і батьків. Релігійна освіта може, за їх згодою, здійснюватися в приватних навчально-виховних установах. Закон лише вимагає, щоб релігійний навчально-виховний процес проходив у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань, щоб не порушувалися права дитини, її інтереси.

В законодавчих актах також містяться норми, які визначають конкретну відповідальність за порушення законодавства України про свободу совісті. При цьому варто зазначити, що передбачені законом обмеження при реалізації права на свободу совісті, свободу церкви постають як необхідні. Ці обмеження відповідають нормам відповідних міжнародних актів. До них належать: охорона громадської безпеки, спокою і порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян. Реалізацію державно-церковної політики покладено на Державний комітет України у справах релігій.

Отже законодавче врегулювання та конституційні гарантії свободи совісті в Україні відповідають сьогодні найвищим вимогам демократичних прав і свобод людини в сучасному світі. Воно враховує історичний досвід правових держав та самобутню духовну історію нашого народу з часів Київського християнства. Залишається лише навчитися належним чином розуміти й виконувати його. Цьому, зокрема, повинні сприяти й курси “Релігієзнавства” у вищій школі України.

Висновок.

В історії людства далеко не відразу була осмислена та належним чином врахована роль релігійних переконань в житті людини. На протязі тривалого часу релігійність прив”язувалась до національно-патріотичного обов’язку, до відданості державі, до інтересів певних етнічних або етно-культурних утворень і регіонів. Проте поступово викристалізувалась думка про те, що справа вибору релігійних переконань є справою внутрішніх життєвих рішень людини, що ніхто не може ззовні нав’язувати людині її вихідні ціннісні установки, оскільки при цьому йдеться про вибір духовних засад людського життєвого самоздійснення. Усвідомлення означених моментів релігійного вибору людини було закріплено в понятті “свобода совісті”, яке набуло характеру однієї із провідних категорій релігієзнавства та юриспруденції. Врешті можна констатувати, що право свободи совісті в сучасних розвинених суспільствах та міжнародному праві набуло чіткого визначення та загального розповсюдження. Слід також відзначити, що після здобуття незалежності на шлях цивілізованого вирішення проблем свободи совісті стала й Україна, законодавство якої щодо релігії відповідає сьогодні нормам міжнародного права.