Кожна людина прагне виробити свою власну позицію в житті, мати власний погляд на світ і те, що відбувається навколо. Систему поглядів людини на світ та своє місце в ньому прийнято називати світоглядом. Він в тій чи іншій формі наявний в свідомості кожної нормальної людини. Важливим елементом світогляду є релігійні уявлення, у яких виявляється ставлення людини до Бога, до існування безсмертної душі, загробного життя тощо. Людина може вірити в існування Бога, а може стояти на атеїстичних позиціях і відкидати віру у надприродне. Право людини робити власний вибір щодо релігії і Бога, займати власну позицію з релігійних питань дістало назву свободи совісті.

Свобода совісті - це право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватися атеїстичних поглядів. Приймати чи відкидати релігійні уявлення та зв´язані з цим принципи поведінки є невід´ємним правом кожної людини. Свобода совісті, таким чином, є реальним виявом свободи людини в суспільстві. Це одна з найважливіших і невід´ємних свобод людини, що виступає необхідним загальнолюдським етичним і правовим принципом, що має загальнолюдську соціальну та духовну цінність. Визнавати свободу совісті фактично означає визнавати за людиною її право розпорядитись власним життям. Формування головних засад свободи совісті закорінене у багатовіковій боротьбі за право вільно мислити й діяти, у реальній практиці вільнодумства. Її витоки сягають далекої давнини. Уперше проблема свободи совісті, світогляду і переконань виникає в античну добу. Це було зумовлено тим, що кожного громадянина зобов´язували виконувати загальнодержавні культи. За невиконання їх, а також за критику чи осміювання богів карали смертю. Проте, осмислюючи реалії людського буття античні мислителі і філософи поставили під сумнів виправданість наказового поширення на всіх членів суспільства стандартних вимог певного релігійного культу. Такими мислителями були Ксенофан (570-478 рр. до н.е.), Геракліт (540-475 рр. до н.е.), Анаксагор (500-428 рр. до н.е.), Демокріт (460-370 рр. до н.е.), Протагор (480-410 рр. до н.е.), Епікур (341-270 рр. до н.е.), Лукрецій Кар (95-55 рр. до н.е.) та ін. Вони стверджували, що про Богів людям достеменно нічого не відомо і що, скоріше за все, люди створюють богів за подобою із самими собою. Перший правовий акт, який проголосив “свободу сповідання релігії”, відноситься до часів пізньої античності та початку християнської епохи. Це був “Міланський едикт про віротерпимість”, підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Ліцінієм . Він проголошував свободу віросповідання, рівність всіх релігій, а також регулював майнові і громадські права релігійних громад. Тим самим було покладено край переслідуванню християн і фактично започатковано процес перетворення християнства у державну релігію.

В епоху середньовіччя християнська церква зайняла панівні позиції у суспільному житті. Сповідання християнського віровчення стало обов´язковим для всіх громадян. І хоча деякі Отці християнської церкви час від часу заявляли про право кожної людини вільно обирати віру, будь-які прояви вільнодумства та вільного сповідування іншого релігійного віровчення офіційною церквою не допускалися і жорстоко переслідувалися. Вже за часів розвиненого середньовіччя для слідкування за благонадійністю думок громадян католицькою церквою було створено спеціальний орган, відомий як інквізиція. Тому в цей час боротьба за право вільно мислити і діяти могла здійснюватися тільки під релігійним покровом і виявляється у формі скептицизму, єресі, антиклерикалізму.

В епоху Відродження під впливом розвитку суспільних стосунків, науки, культури, мистецтва та філософії проблема свободи совісті постала як свобода розуму. Її яскраво виразив французький діяч пізнього Відродження М.Монтень (1533 - 1592 рр.) у своїй концепції свободи віротерпимості, передумовою якої повинна бути рівність всіх релігій, свобода переконань і будь-якої думки.

Вимога віротерпимості в епоху Реформації знайшла широку підтримку в суспільстві, породивши в Європі цілий ряд масових релігійних рухів. У наслідок цього у ряді європейських держав правовими актами було юридично закріплено вимогу свободи віросповідання. В роки буржуазних революцій (XVIII ст.) відомий заклик до утвердження “свободи, рівності та братства” став переломним моментом в історії людства. Соціальний прогрес, розвиток індивідуалістичних тенденцій під впливом економічного, політичного та духовного розвитку вимагав прав людини на свободу совісті, віросповідання та переконань. Усі вони знайшли відображення у перших конституціях і законодавчих актах буржуазних держав кінця XVIII століття. Зокрема - у “Декларації прав людини і громадянина”, затвердженій Національними зборами Франції у 1789 р. та в Конституції США з поправкою у 1791 р. В останній наголошено, що “Конгрес не повинен видавати законів, що встановлювали б яку-небудь релігію чи забороняли її вільне сповідання...”. Таким чином, основні вимоги свободи совісті врешті знайшли законодавче підтвердження у конституціях країн світу. Були вироблені загальнолюдські правові принципи права вільно мислити і діяти, які знайшли затвердження у нормах міжнародного права. Вони відображені, зокрема: 1) у Хартії прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.; 2) у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переконань від 25 листопада 1998 р.; 3) у 16-18-х статтях Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р. Зокрема, у статті 18 Хартії прав людини записано: “Кожна людина має право на свободу совісті і релігії; це включає свободу міняти свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом із іншими, публічним або приватним порядком у вченнях, богослужіннях та виконанні релігійних і ритуальних настанов”.