Історія – невіддільна від сучасності, вона завжди виявляється тою чи іншою мірою, особливо коли йдеться про духовне життя народу, про особливості його виявлення та стан сучасної суспільної свідомості. Системне знання історичних фактів, епізодів, подій формує в нас більш цілісне розуміння реального стану будь-якого явища з огляду на те, що ми дістаємося до його коренів та джерел. Тут відкривається також можливість зіставляти окремі історичні моменти (зокрема, й з релігійного буття) через їх можливий (або самоочевидний) зв’язок зі сучасністю, порівнювати їх задля кращого розуміння того, що саме і чому саме так відбувалось в минулому і відбувається зараз.

Без історичного підходу суспільство не здатне оцінити, утвердити й згармонізувати надбання духовного життя й доречно залучити їх до сучасного процесу. Наприклад, звернення до епохи хрещення (християнізації) Київської Русі Х-ХІ ст. через пов’язування її зі сучасністю дозволяє осмислити складні питання утвердження єдиної Української Помісної Православної Церкви, тобто питання про її унезалежненням від інших духовних центрів. Як свідчить історія, це питання вирисовувалась вже тоді, в ХІ ст., за часів князювання Ярослава Мудрого. Формування Київської митрополії в межах Константинопольського Патріархату він розумів як закономірний етап творення своєї (унезалежненої від Царгорода – Константинополя) Церкви, проти чого (всупереч церковно-канонічним підставам) виступав Константинопольський патріарх, спричинившись до усунення від своєї посади першого (з українців) Митрополита Київського Іларіона. Між тим, кількасотлітнє перебування на Київському престолі візантійських митрополитів не могло духовно згуртувати християн Руси-України такою мірою, якби це було можливо за правління єпископів-русичів (за період Х-ХІІ ст. на столичному церковному престолі їх було лише два). Не зважаючи на спроби утвердити свою самовладну православну церкву, Київські князі так і не змогли цього зробити. Втратився, отже, історичний шанс церковно-організаційного утвердження Київської Митрополії, що у ХІІ ст. територіально, структурно і за кількістю духовенства перевищувала саму Константинопольську Патріархію.

Виходячи зі специфіки свого буття (див. функції релігії), Церква володіє значними консолідаційними (об’єднавчими) можливостями. А це стає особливо доречним у час національно-визвольних змагань (згадаймо: у XVII ст. провідним гаслом для Хмельниччини було „За віру православну, за Україну!”).

Отже, сучасний стан будь-якого явища значною мірою зумовлений своїм історичним становленням, тим більше, коли йдеться про релігію, що своїм духовним потенціалом якнайширше пов’язана з буттям людини і суспільства в цілому.

Український народ упродовж останнього тисячоліття в основному прагнув відновити реальну державну незалежність, щоб на підставі її функціонування розвивати також свою традиційну релігійну спадщину. Заворушення, повстання, революції, війни впливали й на духовний стан, сприяючи або, навпаки, завдаючи непоправних втрат мільйонам віруючих. Наслідком цих історичних подій стали депортації, міграційні (зокрема – міжетнічні) процеси, а з моменту утвердження в 1917 році тоталітарного комуністичного режиму – також три Голодомори, переслідування, гоніння, репресії, дискримінації щодо фактичних національних, соціальних, релігійних прав та свобод, як віруючих, так і духовенства).

Упродовж століть українські землі були або окуповані, або адміністративно підпорядковувались іноземним правителям, котрі прагнули поширити чи насадити силою також і свою віру, що, природно, викликало спротив українського населення.

Відгомони цих часто широкомасштабних трагічних подій, акцій, безперечно, негативно вплинули на духовний організм народу, зародивши у душі частини народу зневіру у віковічні цінності, а, з другого боку, потяг до нетрадиційних релігійних утворень. За радянських часів з боку влади насаджувався так званий “масовий атеїзм”, оскільки марксистська ідеологія вбачала найбільшу ідеологічну несумісність саме із релігійним світобаченням. Масова ж кількадесятирічна атеїзація спричинила певну індиферентність до найперших духовних надбань і цінностей людства, збайдужіння; і частина суспільства за умов духовного вакууму стала легкосприйнятливою щодо різноманітних (часто – екзотичних) ідей будь-яких місіонерів. В такому стані справ свою негативну роль відіграло й те духівництво, яке допускала до церковного керівництва та релігійних відправ радянська влада. З однієї сторони, воно знаходилось під пильним наглядом органів державної безпеки, з іншої сторони, було суттєво обмежене в своїх діях. Внаслідок того православне духівництво втратило навички проповідництва та месіонерської діяльності, в той час як месіонери, що прибували до України із зарубіжних країн, навпаки, були дуже добре вишколені саме в такого роду справах. Тут спрацювала й інерція тривалої духовної незахищеності населення радянських територій, соціальної, економічної та духовної нестабільності, поєднаних із низьким рівнем національної свідомості. Так звана інтернаціоналізація суспільного життя в епоху тоталітарного радянського режиму спричинила втрату значної частини релігійної духовної спадщини, що належала різним культурам та народам (знищення, сплюндрування або зневаження культових споруд, видів сакрального мистецтва, тощо).

Проте історія нас вчить, багато чого пояснює, але сама собою не гарантує позитивного розвитку процесів суспільного і духовного життя в наш час. Вияв історичних реалій обумовлений також сучасним станом духовності віруючих, тобто тим, наскільки вони здатні зберігати, продовжувати й розвивати (в колі своєї сім’ї, родини, громади) весь звичаєво-обрядовий комплекс, усталений протягом тривалого часу, всю систему процесу віри з огляду на суспільно-політичний, культурно-освітній та моральний стан сучасного суспільства України. Певною мірою на становище релігійних структур впливають законодавчі, владні та судові органи, надто коли оцінювати їхню діяльність з огляду на реальне утвердження загальнодемократичних принципів взагалі і на розвиток української національної ідеї – зокрема. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. в Україні фактично завершився перерозподіл сфери духовного впливу між різними релігійними утвореннями, хоча місіонерство (процес поширення або зміцнення віри, де вона з різних причин послабилась чи занепала) продовжуватиметься для багатьох релігійних структур і далі, оскільки це випливає із самих їхніх статутів.

Коли йдеться про релігійну приналежність, то 97% українців сповідують християнство в його різних церковно-конфесіональних видах (тобто православ’я, греко-католицизм, протестантизм, римо-католизм, хоча останній серед українців фактично традиційним не вважається). Тому, незважаючи на  численні організації різних релігійних утворень, на їх активну діяльність, найвпливовішим для українського народу залишається традиційне християнство, зокрема православ’я (яке сповідує переважна більшість українців). Поки що через відсутність в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви, тобто церкви, канонічно узаконеної як такої, що існує для українського народу в межах своєї держави, не використовуються достатньою мірою значні можливості духовного впливу христьиянства на процеси національного життя. Але і за цих умов православ’я, укорінене в менталітеті нації, залишається провідною християнською конфесією України і можна сподіватись, що будь-які труднощі, невдачі становлення самостійного державного життя нічого суттєво тут не змінять. Невипадково Митрополит Іларіон (Огієнко) – видатний український церковний, державний і громадський діяч ХХ ст. – зазначав: “Православ’я – це корінь України”.

Щодо такого явища, як регіоналізація релігійного життя, то воно стосується більшості зареєстрованих організацій (йдеться або про їх компактне поширення, усталення й функціонування, або про ті регіони, де відповідні релігійні структури стабільно переважають). Це поняття не обов’язково має бути сталим; наприклад, поступово позбавляється статусу регіональної Українська Греко-Католицька Церква, громади, монастирі, духовної місії якої діють також в центральних, східних і південних областях. Ця Церква залишається традиційною переважно для Галичини (тут проживає 96% усіх її вірних). Греко-католики – це православні християни (візантійського обряду), які, хоча й адміністративно підпорядковуються папському Римові, але з точки зору звичаєво-обрядового устрою зберегли більшість православних ознак (а деякі з них знову відроджують): систему богослужб (із особливостями церковного співу), церковний календар, традиції таїнств, храмобудівництво, спільні традиції у відзначенні більшості свят тощо. Між тим регіональними залишаються протестантські організації (зосереджені переважно у південно-східній частині України).

Всеукраїнське поширення стабільно мають православні громади, але не всі три гілки Православ’я повсюдно духовно функціонують: 77% громад Української Автокефальної Православної Церкви, наприклад, є в Західній Україні, а так звана Українська Православна Церква (перейменований Український Екзархат Московської Патріярхії) найменше поширена у Західному регіоні (із понад 9000 громад там функціонують лишень близько 100, що пояснюється українською національною зорієнтованістю віруючих). Незважаючи на внутрішні проблеми і часто на відсутність розуміння з боку владних структур, на шлях всеукраїнськості стає Українська Православна Церква – Київський Патріярхат (13,4% громад – у Південно-Східному регіоні і 33,1%—у   Центральному).

Окремо слід сказати про кількісно-цифровий інформаційний стан. Характеризуючи ту чи ту релігійну організацію, в числі перших показників називають кількість громад, але треба мати на увазі, що величина їх буває дуже різною: від мінімальної – одного  десятка віруючих - до кількох тисяч. Тому сам по собі порівняльно-статистичний аналіз громад ще не може свідчити про реальну наявність віруючих даного релігійного утворення, а постійного системного обліку адептів тієї чи тієї духовної структури фактично не ведеться. Отже, при всій відносній докладності статистичних відомостей, достатньо повної орієнтації (зокрема, щодо реальної пропорційності вірних порівнювальних релігійних структур) поки що немає.

Є сенс оцінювати становище релігійних вірувань,  конфесій і з точки зору насиченості релігійного життя (наприклад, скільки з розрахунку на 10 тисяч населення є чинних храмів, духовних навчальних закладів (в т.ч. недільних шкіл), монастирів, духовних місій тощо. Стабільно першим тут є Західний регіон, зокрема Галичина (тобто, Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина), де функціонує 41,4% громад від усіх, що зареєстровані в Україні. Реальна постійна праця духовенства і монахів (які опікуються не тільки суто духовними обов’язками, а ще й виховною, культурно-освітньою, мистецькою, редакційно-видавничою діяльністю тощо) дає добрі результати, зокрема у сфері зміцнення національно-патріотичної свідомості. Власне цей регіон можна оцінювати з точки зору результатів діяльності Церкви – складової українського суспільства, місія якої полягає у глибшому поширенні й  засвоєнні християнської духовної культури.