Розвиток буддизму був складним, його положення неодноразово перероблялися і доповнювались відповідно до змін соціально-історичних умов суспільного життя. Звідси і наявність численних напрямів та сект у буддизмі. Зараз буддизм прийнято поділяти на 2 або 3 течії: хінаяну (“мала колісниця”), махаяну (“велика колісниця”), ваджраяну (“діамантова або алмазна колісниця”). Багато хто з буддологів вважає ваджраяну гілкою махаяни. Ці течії не є трьома етапами в розвитку буддизму (як вважали деякі європейські буддологи кінця 19 - початку 20 ст.); швидше за все вони мали спільні витоки в первісному буддизмі безпосередньо, але потім розвивалися відносно самостійно. Письмово зафіксовані канони хінаяни і перші сутри махаяни з’являються майже одночасно (1ст. до н.е.), а перші відомі тексти ваджраяни у 3 ст. н.е. Ці течії, розробляючи різні аспекти первісного буддизму, не різняться між собою в загальних принципах.

Хінаяна та махаяна склалися як окремі течії у кн. 1 ст. до н.е. - 1 ст. н.е. Вони відрізняються головним чином тим, що хінаяна проповідує вузький шлях порятунку, а махаяна - широкий. Хінаяна  це не самоназва. Так прихильники махаяни позначали ті школи, вчення яких здавалося їм обмеженим. За деякими даними кількість шкіл в хінаяні досягла вісімнадцяти. До цього часу збереглася одна школа - тхеравада. Хінаяна поширена в Південній і Південно-Східній Азії, насамперед у Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Лаосі. Згідно хінаяни, досягти нірвани можуть тільки ті, хто присвятив своє життя Богу, тобто - монахи. Хінаяна аскетична. Вона вимагає відмови від усіх земних радощів і задоволень. Віровчення і міфологія хінаяни практично збігаються з ранньобуддистськими. Будда в хінаяні не виступає в божественній ролі. Він – просто людина, що спромоглася максимально реалізоватись, досягти вищого рівня досконалості, наділений усіма можливими чеснотами вчитель, що вказав людям шлях порятунку.

На відміну від хінаяни, махаяна визнає принципову можливість досягти стану Будди всіма істотами, тому що вони споконвічно носять в самих собі сутність Будди. Центральне місце в махаяні належить вченню про бодхісатв - людей, які своїми життєвими вчинками заслужили перехід у нірвану, але свідомо залишились на землі заради допомоги у справі порятунку іншим людям, що прагнуть звільнення від сансари. Це є особливий моральний ідеал махаяни, тому махаяну називають ще бодхісатваяна. В махаяні передбачається, що досягнути нірвани можна без обов’язкової посвяти в ченці. Послідовник махаяни повинен більше піклуватися про порятунок інших, ніж про власне благо й особистий порятунок. Кількість будд в махаяні доведена майже до безмежності. Це вчення розповсюдилася в Центральній Азії, Китаї, Японії, Кореї і В’єтнамі.

Ваджраяна (діамантова колісниця) - буддистський напрямок, що виріс із махаяни і склався в VII-ХIV ст. в Тібеті. В сучасний період поширена, крім Тібету, в Монголії і Росії (Бурятія, Калмикія, Тува). На відміну від хінаяни і махаяни в ваджраяні існує ідея про можливість досягнення стану будди в теперішньому житті людини. Тому, крім методів, що належать шляху бодхісатви, у ваджраяні широко практикуються вправи йогів (споглядання Ідаму - божества, що сприяє просвітленню, медитація, читання мантр і т.д.). Особливого значення тут надається вшанування гуру (духовного наставника). Пантеон (сукупність богів) ваджраяни – не замкнута система. Він відкритий для включення нових міфологічних персонажів інших народів або спеціально створених найшановнішими гуру з метою практики йоги (тут можуть бути боги – покровителі окремих шкіл або навіть окремого індивіда).

Проникаючи в інші країни, буддизм вбирав у себе місцеві релігійні традиції і видозмінювався. У II ст. він проникає у Китай, де утворюється китайський варіант буддизму - чань-буддизм (дзен-буддизм). Звідси він поширюється в Корею і В’єтнам, а у VI ст. Японію. Так склався його японський варіант, відомий як дзен-буддизм. Останнім часом він став надзвичайно популярним у Європі та Америці, особливо серед молоді. У XVI-XVII ст. буддизм проникає до Монголії, де внаслідок його злиття з місцевими культами сформувався ламаїзм, який інакше називають “тібетським буддизмом”.

В наш час буддизм виходить за межі свого традиційного поширення і знаходить послідовників у різних країнах світу.

Релігійну систему буддизму викладено в численних творах, які передавалися кілька століть усною традицією. Лише у 80-х рр. І ст. до н.е. вони були записані буддійськими монахами острова Цейлон. Для цього було створено спеціальну мову палі, близьку до санскриту. Буддистські тексти і перекази було записано на пальмових листях, якими було заповнено три великі кошики. Тому основна священна книга буддизму дістала назву “Трипітака” - (“Три кошики”), мовою палі - Тіпітака. Це так званий “Палійський канон”, який вважається найдавнішим і найавторитетнішим викладом Закону Будди. Він визнається всіма течіями буддизму. За релігійним переказом, Трипітака - це виклад вчення Гаутами вустами трьох його найближчих учнів. З точки зору науки - це праця багатьох невідомих буддійських проповідників.

Трипітака включає в себе понад 100 томів творів і поділяється на три частини. Перша - Віная-пітака (“кошик статусу”) – описує правила прийому до буддійських общин та принципи їх внутрішнього життя. Друга частина - Сутта-пітака (“кошик повчань”) - найповніша збірка промов і повчань Будди, в якій подається опис його життя і смерті, вміщуються численні відомості про звичаї, народні традиції, особливості релігійної  думки. Третя частина - Абідхарма-пітака (“кошик тлумачення вчення”) дає розгорнутий виклад філософських та психологічних основ вчення буддизму, яке подається як одкровення Будди.

Махаяна виробила свій канон священних книг. Найдавніші тексти махаяны - це сутри Вдосконалення мудрості (Праджня-параміти), що датуються І ст. до н.е. - І ст. н.е. і які почали перекладатися на китайську мову вже з другої половини ІІ ст. За легендою вважається, що їх теж виголосив Будда Шак’ямуні, але зміст їх не був зрозумілий людям і тому ці сутри 500 років зберігали наги (змії-дракони) і боги, поки не прийшов Нагарджуна (ІІ - ІІІ ст.), якого називають Другим Буддою, і не проголосив їх знову, давши докладні пояснення і коментарі.

Майже те ж саме відбулося і з махаянськими сутрами другого покоління, що були пояснені людям Майтреєю (або Майтреянатхою) і Асангою у IV - V ст. Махаянські тексти, як сутри, так і коментарі до них та інші праці, записувалися на санскриті, але далеко не всі збереглися в оригіналах. З ІІ по ХІ ст. санскритські рукописи активно перекладалися на китайську мову і були зібрані в єдину колосальну Трипітаку. З VIII ст. санскритські рукописи перекладалися також тібетською мовою й у XIV ст. вони були відредаговані й упорядковані в єдиному каноні, що складається з двох зібрань: Ганджур (Слово Будди в 108 томах енциклопедичного формату) і Данджур (Тлумачення Закону індійськими майстрами в 225 томах). Китайський і тібетський канони, по-перше, змістово і структурно не збігаються, по-друге, містять у собі також сутри хінаяны і тантры ваджраяны (Діамантової колісниці).  Найдавніші священні тексти останньої мають назву “Тантри” (V - VI ст.) і призначаються тільки для посвячених.

Як вже було сказане, одним із найбільш відомих в світі напрямів буддизму, що неодмінно викликає інтерес, зокрема, європейців, постає дзен-буддизм. Дзен-буддизм визнає існування спостережуваного світу, проте вважає цей світ ілюзорним, несправжнім, що постає як “ніщо” (“му”): “Із буддистської точки зору не може бути й мови ні про речі, ні про себе, ні про “Я” в собі. Адже об’єкт і суб’єкт однаковим чином є ілюзією, а разом, як єдине ціле, вони сходять до потоку дхарм” (Розенберг О.О. Труды по буддизму. – М., 1991. – С.169). Для того, щоби усвідомити сутність та призначення людини, слід вправлятись в цілій серії спеціальних методик, до яких належить і практика “коанів” – медитацій над спеціальними короткими, часто – парадоксальними висловами. Такого роду практики та методики повинні привести до думки про те, що всі межі та сутності в світі є відносними, що “все в одному, а одне в усьому”. Лише затьмарена свідомість вбачає в світі відмінності і протилежності. В дійсності ж між нірваною та сансарою, між життям та смертю, знанням та невіглаством не існує ніяких відмінностей. Але на усвідомлення цього здатна лише пробуджена свідомість, яка, фактично, дорівнює безмисленню: “Благомудрі друзі! У вратах дхарми із віддалених часів і до цього часу все засноване на “не-думці”, “відсутності думки”, “не-мисленні” як головному принципі вчення, на “відсутності ознак”… Що таке “відсутність ознак”? Це значить, перебуваючи серед форм, відвернутись від зовнішніх ознак речей. “Не-мислення” – це, заглиблюючись у мислення, не мислити. “Не-пов’язаність” – це первинна природа людини” (“Сутра помосту шостого патріарха”). В той же час дзен-буддизм не приймає крайнощів аскетизму, вважаючи, що людина повинна спрямовувати свою життєву активність на духовні вдосконалення, в яких слід віддати перевагу не стільки вивченню текстів, скільки прямому спілкуванню учителя та учня :”Усе буддистські вчення початково присутнє в свідомості кожної людини. Тому, якщо ви будете шукатинамагатись отримати цю свідомість поза собою, ви будете втікати від свого власного батька” (“Записи про передавання Світильника”).

Отже, поширюючись в різних регіонах Азії, буддизм дещо змінювався, виражаючи різні релігійні прагнення і підходи, а також, певною мірою, і культурно-історичні традиції. В той же час усі різновиди буддизму зберігали його “ядро” – пошуки певної узгодженості між завданнями поглибленого духовного самовдосконалення та багатющими проявами реального життя. Центральна думка буддизму була спрямована до питання про звільнення людини від природної її прикутості до вітальних потреб.

Висновки.

В регіоні однієї із найдавніших цивілізацій в історії людства за умов певних соціальних зрушень та накопичених традицій духовних пошуків виникла найперша світова релігія – буддизм. Вона була спрямована від самого початку на те, щоби дати людині відповіді на її найперші життєві запитання щодо життя і смерті, сенсу життя, засад людської поведінки та шляхів людського самовдосконалення. Буддизм наважився визнати всіх людей рівними в їх прагненнях здобути духовні засади свого життя та йти шляхом морального і духовного пошуку. У відношенні до попередніх – брахманістських та ведичних – релігійно-культових традицій він постав явищем реформаторським. Буддизм також відрізнявся і від поширених в тих регіонах аскетичних рухів, що закликали відвертатись від життя з усіма його рисами, в тому числі – не прагнути співчуття та гуманістичної допомоги ближньому. Прихильники буддизму вважають, що відкривши найпершу істину життя, істину про те, що життя є страждання, істину, яка не поставала наслідком людської гріховності чи недосконалості, а просто звичайним станом справ, Будда тим самим зупинив “колесо сансари”, оскільки довів, що можна зупинити притаманну життю спрямованість. Великий демократизм буддизму полягає в тому, що він визнає (у більшості своїх течій та сект) за кожною людиною принципову можливість здійснити саме цей життєвий подвиг. Буддизм також викливає повагу до себе вже внаслідок того, що він виявляє надзвичайну толерантність у відношенні до всіх та всіляких шляхів духовного (в даному випадку – релігійного) пошуку.