У специфічних умовах китайської дійсності в середині І тис. до н. е. формуються дві основні національні релігії – конфуціанство і даосизм. Після проникнення до Китаю буддизму усі три релігії стали називатися „сан-цзяо” (дослівно „три релігії”), які поєднуючись, поглиблюючи і доповнюючи одна другу, протягом всієї історії задовольняли духовні потреби китайського народу. Замкнутість і відособлення Китаю від сусідніх держав зумовили унікальність та неповторність цих релігійних систем, не зважаючи на наявність в них і таких елементів, які були  запозичені від інших етносів.

Своєрідність китайської релігійності складає раціоналізм, етичний інтелектуалізм, зорієнтованість на суспільну практику та соціальну поведінку. Китайці не шукали спасіння у потойбічному житті. Вшановуючи давніх племінних богів і пророків, дотримуючись традиційної культової практики поклоніння предкам, китайці найбільше прагнули гідно поводитись у земному житті не порушуючи загальноприйняті норми і правила етикету. Поклоняючись духам природних стихій, китайці особливо шанобливо ставились до духів пращурів, які постійно брали участь у житті кожної сім’ї і родини. Померлим родичам робили щоденні приношення, а на стінах домівок поміщали таблички з іменами померлих. Окрім вшановування предків, китайці приносили жертви численним божествам, поклонялись ідолам різноманітних духів, дотримуючись складної системи магічних і релігійних церемоній У Давньому Китаї не було інституту жрецтва і храмів. Священницькі ритуали відправляв сам імператор та державні службовці.

Раціоналістичний характер китайського світогляду виявився в евгемеризації (історичній інтерпретації – див. тему 2) міфів, коли головних міфічних героїв трактували як реальних правителів,  імператорів, чи чиновників. У давній міфології зображувались і культурні герої – винахідники найважливіших матеріальних засобів, предметів праці, які удосконалювали і покращували життя, сприяли цивілізаційному зростанню. Значну роль відігравали і давні анімістичні уявлення та численні тотемічні культи. Різноманітні духи, що наповнювали природу набували зооантропоморфного  вигляду. Найвідоміші міфи про хаос (Хунь-тунь), праматір Нюй-ва (у вигляді напівлюдини-напівзмії чи дракона) та першопредка Пань-Гу, що розбив первинне світове яйце та відділив Небо від Землі. Особливо розвинутим у Давньому Китаї був культ Неба, яке, володіючи досконалістю та вічністю, карає винних і винагороджує добрих і справедливих. Існував також культ Землі, пов‘язаний із землеробською діяльністю селян, їх турботою про долю врожаю.

Традиційна система китайських вірувань, кристалізуючись тисячоліттями, знайшла своє повне виявлення у вченні Конфуція, який на межі УІ – У ст.. до н.е. став творцем цілісної релігійно-етичної концепції. Великий китайський мислитель Конфуцій (Кун-Фу-цзи або Кунг-Ксю – „Учитель Кун”, 551-479 рр.) обґрунтував основні засади соціального порядку і моральної поведінки людини в державі і родині., які стали серцевиною  нового віровчення.

Заслуга Конфуція полягала втому, що він переглянув етичну й культурну спадщину минулого, впорядкував, узагальнив її і поєднав традиційні релігійні вірування з новими етичними вченнями. В його етичній концепції акцентується увага на земному житті, суспільній практиці і соціальних взаємовідносинах.

Виступивши з критикою своєї епохи, Конфуцій підносив значення  культурних здобутків минулого і в них шукав шляхи вирішення суспільних проблем: впорядкування і збереження народних традицій, їх збагачення і доповнення новими на основі державних законів. Кодекс етичних норм, що вводились у суспільні взаємовідносини і в повсякденне життя родини, були покликані відродити колишню велич держави.

В конфуціанстві підносилось значення культу Неба, яке уособлювало  верховне божеством  Шан-ді –  прабатько людей. Небо – це частина природи і вища духовна сила, що відображено у теорії „небесного веління”, згідно якої  все в житті людини і суспільства відбувається за велінням Неба. Людина обдарована Небом певними моральними якостями, а тому повинна жити в гармонії зі  своєю природою , постійно узгоджуючи свої дії з  вищим моральним законом (дао). Імператор, „син Неба”, управляв Піднебесною країною (так називався Давній Китай) від імені великого Неба. З давніх часів він щороку здійснював жертвопринесення  богу Неба Шан-ді на „небесному вівтарі” неподалік від Пекіна.

За конкретних умов китайської політичної системи конфуціанство висунуло концепцію соціальної етики, зорієнтованої на високу моральність індивіда, яка досягається в процесі навчання. Вищою метою життя  стає прагнення постійного  самовдосконалення і досягнення рівня досконалої (шляхетної) людини (цзюн-цзи). Цзюн-цзи – це ідеал, еталон високоморальної особи, до якого повинен прагнути кожен індивід. Він включає п’ять „шляхетних ознак”, тобто вищих доброчинностей: Жень (гуманність), І (обов‘язок), Лі (норми поведінки, ритуал), Чжи (знання), Сінь (вірність). Гуманність  передбачала такі чесноти: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо. Обов‘язок – це моральна відповідальність, ті зобов‘язання, які гуманна людина добровільно накладає на себе. Почуття обов‘язку тримається на знаннях і вищих принципах, а не на розрахунку. Конфуцій вважав, що людська природа безвадна і кожен повинен мати свободу вибору. Ідеал цзюн-цзи, вищої, доброчесної поведінки, втілив у життя сам Конфуцій, показуючи приклад своїм учням.

Суспільство згідно конфуціанства поділяється на верхи і низи, тобто на тих, хто думає і керує і тих, хто покірно служить і виконує  накази.  У вченні „про виправлення імен” говориться, що кожен повинен виконувати своє призначення, тобто хлібороб має бути хліборобом, чиновник – чиновником, раб – рабом. Конфуцій, наприклад, подав такі соціальні настанови: „Хай батько буде батьком, син – сином, цар – царем, чиновник – чиновником і т. п., хай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов‘язки, робити те, що їм належить”. Кожна соціальна верства мусить дотримуватись визначених для неї норм поведінки (лі). Державними справами мають займатись мудреці, які є добре освічені, благородні, само вимогливі, законослухняні. Прості люди не можуть займатись великими державними справами. На думку Конфуція шляхетні люди  можуть шляхом освіти удосконалювати свої чесноти, а простолюдина може спонукати до  піднесення моральності лише страх перед покаранням. Тому простолюдин більше прагне вигідно пристосуватись у житті, а ніж щиро дбати  про благо інших. Тільки „благородні мужі здатні підпорядкувати власні помисли і бажання інтересам всієї держави і узгоджувати свою діяльність із велінням Неба і думкою великих мудреців. Такий порядок є вічним і незмінним.

В основу суспільних взаємовідносин конфуціанство кладе принцип справедливості. Людина, котра прагне посісти вище місце у суспільстві, здійснити службову кар’єру, повинна враховувати чи гідна того, чи володіє для цього достатніми якостями. Вона мусить постійно навчатись, удосконалювати свій характер, покращувати моральну поведінку. Це сприяло утвердженню в китайському суспільстві культу знань, освіти, вчених-чиновників, які добре обізнані із вченнями стародавніх мудреців, дотримуються кодексу честі. В народі завжди підтримувався культ мудрих, справедливих і чесних чиновників, які турбуються про державу й інтереси багатостраждального народу.

Вироблені конфуціанством норми і стереотипи поведінки визначаються поняттям „китайських церемоній”, які на будь-який випадок, у будь-якій ситуації – завжди й в усьому диктували обов‘язкові для всіх правила поведінки й етичні канони. Вся система виховання китайця від народження підпорядковувалась конфуціанським вимогам суворого дотримання церемоніалу.

Необхідною умовою суспільної гармонії Конфуцій вважав суворе підкорення старшим (чи то батьку, чи чиновнику, чи імператору). Старший є беззаперечним авторитетом для молодшого, а тому виконувати його волю – це звичайна вимога, що є запорукою порядку, дисципліни. Відоме таке твердження Конфуція, що „держава – це велика сім‘я, а сім‘я – це мала держава”. Сім‘я, згідно вчення Конфуція, тримається на культі предків, як смертних, так і живих. Тут центральне місце займає вчення про Сяо – синівську пошану. Суть Сяо полягає у служінні батькам за правилами обов‘язку Лі. Визначені норми поведінки містяться у спеціальному збірнику „24 приклади Сяо”, що є практичним зразком для наслідування. Шанобливий син покірно служить батькові, навіть тоді, коли він не відзначається гідною поведінкою. Інтереси сім‘ї  завжди мусять підноситись  над особистими бажаннями кожного окремого сім’янина. Сім‘я  згідно конфуціанства вважається серцевиною держави, служить запорукою її міцності. Принцип синівської пошани підноситься до рівня загальнодержавної моралі. Вислів Конфуція: „я передаю, а не створюю” в контексті сімейного виховання означає, що людина в житті обов‘язково продовжує розпочате раніше, тобто батько починає, а син продовжує, завершує започатковану батьком справу.

Після смерті Конфуція, його учні зібрали і записали висловлювання вчителя у книзі „Бесіди та судження” (Лунь юй). Пізніше були написані ще інші книги. Перетворення конфуціанства із філософського вчення на релігійний культ почалось ще до нашої ери, коли у ІІ ст. до н.е. на батьківщині Конфуція був збудований перший його храм, а в ІІІ ст. конфуціанство було перетворене на державну релігію та були запроваджені обов’язкові жертвопринесення на честь його засновника. Конфуціанство протягом кількох тисячоліть було регулятором усіх сфер суспільного життя китайців, утвердившись як державна релігійно-філософська і  правова система Китаю. 

Даосизм ( кит. – шлях, принцип)  виник майже одночасно з конфуціанством (УІІ ст. до н.е.) і як цілісне релігійно-філософське вчення постав у ІУ – Ш ст. до н.е.  Родоначальником даосизму вважається легендарна особа Лао-цзи  (кит. – „Стара дитина”, або „Старий філософ”), який згідно переказу народився старим, так як мати носила його кілька десятків років. Науковці сумніваються в реальному існуванні цієї особи. Послідовником даного вчення був Чжуан-цзи. В ІІ – Ш ст. даосизм поділився на філософію дао  (дао-цзя) і релігію (дао-цзяо). Першим засновником релігійного об’єднання даосів вважається Чжан Дао-лін (Чжан Фухань). В релігійному даосизмі набули розквіту алхімія, демонологія, лікувальна терапія, знахарство, що було тісно пов’язане із проповіддю довголіття і можливості досягнення безсмертя.

Фундаментальним принципом  цієї релігії є вчення про Дао як всезагальний закон, якому підкоряється людина, а також природа і суспільство. Дао – невидимий і всеоплюючий, невіддільний від природи, всього матеріального світу, яким він управляє. Саме Дао є основою порядку і світової гармонії і якщо порушувати його закони, то виникає дисгармонія, хаос. Теоретична концепція даосизму викладена у книзі „Дао-де цзин” (книга про Дао і Де), творцем якої вважають Лао-цзи. Поняття Де трактується як еманація  (прояв, втілення) Дао, через яке діє Дао. Якщо Дао все породжує, то Де - все  вигодовує.

Дао не вважається божеством, а трактується як абсолютний і вічний шлях, загальний закон розвитку світу, тобто близьке до поняття  „божественного розуму”. Вчення про Дао  засвідчує спільність із індуїстським поняттям бога Брахмана. Дао є нествореним і саме виступає першопричиною всього існуючого у природі, від якого усе походить, і від якого усе залежить Людина покликана зрозуміти його сутність і пізнати (можливість пізнання Дао дається тільки  ним самим).  Розкрити його сутність  допомогли великі мислителі.

В основі практики релігійного даосизму лежить принцип наслідування дао, який іменують „у-вей” (недіяльність), тому що втручання людини у світову гармонію неприпустиме. Все аномальне у природі є результатом порушення її гармонії. Посуха, повені, стихійні лиха, так само і суспільні негаразди пов’язуються з тим, що люди і правителі забувають про дао.

Вища мета людського життя згідно даосизму полягає в тому, щоб пізнавши дао і наслідуючи його врешті-решт злитися з ним, що означало б подолання смерті. В цьому суть даоського вчення про безсмертя, яке є стрижневим у філософській концепції і з яким пов’язана ціла система анімістичних, магічних обрядів, що лежали в основі культової практики даосів. Багато елементів культу були тотожні з конфуціанством внаслідок тісної взаємодії із традиційними народними віруваннями. Широко використовувались фетиші, обряди ворожінь і заклинань, а також магія і міфологія. У середині ІІ ст.. н.е. Чжан Дао –Лін розробив свою  систему  релігійних обрядів, магічних і чаклунських засобів, що склало основу нової релігійної практики. Згодом утверджується організаційна церковна структура, з’являється інститут духівництва і чернецтва, будуються храми і запроваджуються богослужіння.

Даоські священнослужителі відзначались високим рівнем освіченості, здійснювали  лікувальну практику, надавали психологічну допомогу, займались винайденням магічних формул, еліксирів молодості тощо. Це підносило їх суспільний престиж і сприяло  популяризації даоської  релігії серед населення Китаю. Особливого поширення набув релігійний даосизм в епоху Тан (618-907рр.), коли став невід’ємною складовою „національного культу” - вірувань та обрядів широких народних мас. В народній свідомості підтримувалась пам’ять про  імператора Цинь Ши-хуанді, який здійснив подорож  на острови, де за свідченнями даоських магів можна було віднайти еліксир безсмертя. Але експедиція не мала успіху, так як через велику кількість акул не можливо було дістатись на острови. Подібні експедиції відряджали і наступні імператори, бажаючи віднайти чудодійні трави і магічні ліки. Саме ці пошуки даосів стимулювали справжній розквіт китайської алхімії, медицини,  астрології, найвизначніші здобутки яких не втратили актуальності і в сучасній науковій і медичній практиці.

У даоському вченні на противагу конфуціанству  відчутніше виявлене ірраціональне начало. Ідея пасивного споглядання та проповідь пустельництва сприяли заснуванню монастирів, де активно розроблялись системи духовного і фізичного вдосконалення, вироблялись методи лікування  та можливих шляхів омолодження організму людини, досягнення довголіття та безсмертя.  

Ідея безсмертя добре відображена  і в даоській міфології, героями яких виступають безсмертні святі та маги, які творили земні чудеса, зцілюючи хворих і даруючи  вічну молодість  завдяки використанню таємних магічних формул і заклинань, цілющого зілля і напоїв. Один із популярних міфів розповідає  про богиню західного Неба Сіван-му яка проживає у гірському палаці на краю світа, де нема життя. Персикові сади, якими вона володіє, плодоносять один раз на три тисячі років. Ці плоди дарують безсмертя. Сіван-му уособлює жіноче начало – Інь, а її чоловік – правитель Сходу Дун Ванчун - символізує чоловічий корінь – Ян.  Сіван-му раз на рік збирає богів, щоб почастувати їх персиками безсмертя.

У даоському віровченні особливу  цінність становить  розуміння ідеї всезагальної єдності світу ,  що опирається на вчення про взаємодію і взаємозалежність двох протилежних начал – Інь (жіноче, що уособлює пасивність, холод, темряву) і Ян (чоловіче, пов’язане з теплом,  і активною енергією). Тут присутнє розуміння  того, що все існує у вічній  єдності і боротьбі протилежностей, що у Всесвіті все взаємопов’язане і діє згідно механізму причинно-наслідкових зв’язків.

  Людина, як елемент живої природи, є об’єктом  впливу вищих небесних сил. Як вважають даоси,  на неї здійснюють вплив 33 тисячі  духів.  Тому завдання полягає в тому, щоб скерувати їх силу на довголіття за допомогою усіх необхідних засобів - фетишів, магічних обрядів, а також через систему спеціального харчування, дихання, фізкультури. Здобутки даосів у цій галузі також не втратили цінності і сьогодні.

Оскільки лише  через доброчесність пролягає шлях до Дао, основою  релігійного вчення даосизму  є морально-етична доктрина. Дао є найвищим моральним законом і той, виконує закон Дао, є доброчесною людиною. Висока мораль є ознакою високої духовності. Шлях до безсмертя пролягає через знищення плотських бажань і піднесення духовних, божественних сил. У моральних вимогах даосів вказується на необхідність здійснення протягом життя не менше 1200 доброчинних вчинків, причому навіть один аморальний проступок зводить усі зусилля нанівець. Тому досягнення кінцевої, вищої мети – злиття дематеріалізованого тіла з Дао – здатні досягнути одиниці. Акт досягнення безсмертя є невидимим і таємничим, бо наступає він після смерті, чого зафіксувати чуттєво неможливо.

Поряд із цими двома національними релігіями в Китаї знайшов поширення і буддизм, який набув істинно китайських ознак і став  своєрідним феноменом китайської релігійності.

Першим відомим проповідником буддизму в Китаї  називають Дао-аня (312-385 рр.), який заснував монастир в Саньяні. Він здійснив перші переклади текстів Трипітаки (священної книги буддистів). Він сповіщав про майбутній прихід Будди – Майтрейї, з яким багато поколінь китайських буддистів пов’язували свою віру у встановленні справедливості (аналогічно до християн, які очікують друге пришестя Ісуса Христа).  Другим провідником буддизму був Хуей-юань (334-417 рр.) - засновник монастиря Дунліньси у провінції Цзянсі, де згуртувались видатні на той час вчені. Ними був утверджений культ Будди Заходу – Амітаби, на якого також покладались надії на кращі зміни.

 В Китаї буддизм розвивався як різновид даосизму. Серед простого люду найбільше вшановувалась бодхісатва Авалокітешвара – заступник знедолених і покровитель бідних, бога милосердя, який опікувалась дітьми, жінками-матерями і всіма тими, хто потребував захисту.

Шляхетні верстви китайського суспільства захоплювались філософським вченням буддизму і вдавались до інтелектуальних пошуків. В цьому високо вченому середовищі сформувалась одна із найпоширеніших течій – чань-буддизм (японська назва – дзен-буддизм). Вона і зараз популярна серед інтелектуальних кіл, творчих людей, особливо, студентської молоді у країнах Західної Європи і Америки. Ця течія заснована на медитації (дзен означає зосередження, медитація) У буддистів метою медитації є досягнення стану трансу, під час якого можливе просвітлення і пізнання вищих істин, що відбувається шляхом сильного зосередження і максимальної концентрації думки ( подібно до того, що сталось із Буддою Шакьямуні). На противагу традиційному буддизму чань-буддизм не заперечував цінності земного життя. А навпаки прагнув до пошуку гармонії зі світом і природою, шукав радість у земному бутті і праці. Буддизм у Китаї  знайшов велике число прихильників, стимулював будівництво численних храмів, пагод, монастирів. Великі монастирські комплекси ставали провідними культурними центрами, де функціонували готелі, бібліотеки, університети. Тому він справив значний вплив на китайську культуру, передовсім, архітектуру, мистецтво, літературу. Високі багатоярусні пагоди, що символізували буддійські небеса , належать до цінних пам’яток національної архітектури Китаю.

В процесі історичної еволюції відбулось зближення і переплетення різних релігійних систем, що склало основу так званого релігійного синкретизму, коли поєднались в одне ціле елементи різних віросповідань – даосизму, буддизму і конфуціанства. Наприклад, в сільських храмах одночасно знаходяться статуї Конфуція, Лао-цзи і Будди. Міжконфесійна толерантність китайців сприяє вільному функціонуванню кожної релігії, що засвідчує справжню китайську мудрість.

Синтоїзм (синто з  японської означає „шлях богів”) – це традиційна народна релігія Японії, яка розвинулась на основі первісних родоплемінних вірувань. На противагу конфуціанству і даосизму синтоїзм не відзначається особливою глибиною філософської доктрини. Синтоїсти поклоняються духам природних стихій, які оживляють природу і втілюються у різні предмети і явища – у тварин, рослин, камінь і навіть людину. У синтоїзмі  збірною назвою  усіх божественних сил виступає поняття Камі, яке включає усе, що існує в природі. Камі є аналогом божественного розуму, який живить Всесвіт і панує над світом.  Це суто пантеїстичний принцип, який розмиває межі між Творцем і творінням. Камі  - це і верховні боги, покровителі світів і  стихій, а також локальні божества, які уособлювали навіть окремі природні об’єкти – струмок, дерево, квітку тощо. Камі символізують і душі предків, через яких вшановувався культ предків. Визначальним у синтоїзмі є культ природи і предків. Тому вища мета синтоїста – це злиття з космосом і поклоніння предкам. У ранньому синтоїзмі існував культ мертвих пращурів-духів на чолі із верховним духом удзі-гамі, який символізував єдність членів роду. Померлих родичів відправляли у загробний світ у супроводі близьких людей і всіх необхідних речей, які виготовляли із глини. У синтоїстів відсутнє уявлення про  потойбічне життя, а тому вони значно більше турбуються про те, щоб їх дух після смерті належним чином вшановували  їхні живі родичі саме у земному світі.  Система синтоїстського культу характеризується певною незавершеністю через відсутність формального, канонічного підґрунтя віровчення, стрункої теологічної теорії. Традиційні звичаї та обряди стали об’єднуючим чинником японської нації. Яскраво виражений етноцентризм надав синтоїзму суто японського виразу. Як прийнято говорити, „щоб стати синтоїстом, треба бути японцем”.

Ідея спасіння у синтоїзмі пов’язується із таким станом, за якого людина стає недосяжною для злих духів і нещасть цього світу. Спасіння досягається  шляхом ретельного виконання обрядів та ритуалів по вшануванню духів (Камі) і  померлих предків, а також через дотримання численних табу, що регулюють індивідуальну і соціальну поведінку японця. Ці табу становлять невід’ємний елемент життя більшості японців, бо забезпечують можливість досягнення вічного спокою і безсмертя і дозволяють воз’єднатися з духами пращурів у безмежній і безтілесній субстанції Камі. Велике місце в обрядовості синто відіграють очисні ритуали.  Чистота і охайність в побуті, символічні обряди  обмивання рук, тіла сприяють відлякуванню злих духів. Обряди обмивання передують усім релігійним церемоніям, храмовим богослужінням. Релігійні обряди мають традиційний і яскраво виражений місцевий колорит.

З проникненням в Японію буддизму  синтоїстський культ сильно змінюється. Для відправлення обрядів, здійснення жертвопринесень будуються храми. На зміну шаманам утверджується інститут жрецтва –каннусі – „господарі Камі”,  влада яких передавалась по спадковості.

Буддістська релігія, що здобула домінуючий вплив з 800 до 1700 рр., не ліквідувала культу традиційних японських богів, а ототожнила їх з численними буддами та бодхісатвами. Цю форму синто-буддійського синкретизму називають Рьову (двоїстий). Щоправда, в умовах нового політичного режиму після буржуазної революції 1867-1868 рр. було відроджено синто і у 1882 році імператором Мейозі було офіційно визнано синто як державну релігію. Національна політика  у сфері релігії була спрямована на розмежування двох релігій і надання домінуючого статусу саме синто як ідеологічного підґрунтя японського націоналізму. В умовах монархічного режиму популяризувались стародавні синтоїстські міфи, підносились культи верховних богів, передовсім богині Аматерасу.  Після 1946 року державний статус синто занепадає, хоча національно-патріотичні ідеї оперті на традиційні принципи цієї японської релігії не зникли, а й сьогодні живуть у свідомості  народу. В повсякденному житті японців під час родинних свят, різних життєво важливих подій  вшановуються Камі і культи предків. Центром сучасного синттоїзму є храм Ясукуні в Токіо. Поряд із синтоїстськими звичаями глибоко проникли у японський спосіб життя і буддійські етичні норми. Одночасно співіснують і взаємно поєднуються елементи двох релігій і в культовій сфері.