Індуїзм належить до найчисельніших національних релігій сучасного світу, оскільки число прихильників його складає близько 800 млн. Більшість із них проживають  в країнах Південної Азії, передовсім в Індії (83% населення якої сповідують індуїзм). Індуїсти складають більшість населення і в королівстві Непал.

Індуїзм має дуже давню історію і відзначається особливою складністю внаслідок поєднання величезної кількості вчень, вірувань, звичаїв, обрядів, що  іноді суперечать або й  протистоять одне одному. Найістотнішою характеристикою індуїзму є його стійка прив’язаність до традиційного способу життя й культури індусів, зорієнтованість на конкретні кастові системи, що склалась ще на світанку  індійської цивілізації.

Сучасний індуїзм є комплексом вірувань та настанов, що упорядковувались від часу складання Вед – стародавніх священних книг (XV – XII ст. до н.е.) - аж дотепер. Його  багатолітня історія включає кілька етапів, найдавніший з яких сягає середини  ІІ тис. до    н.е., коли на території сучасної Індії формувались ранні рабовласницькі держави. Ці первісні форми  релігійних вірувань індусів базувались на тотемічних і магічних культах. Пантеон богів був численним і уособлював різні природні явища та стихії. Особливе місце займав культ Богині - Матері та чоловічого рогатого божества, якого зображували у позі “лотоса” та в оточенні тварин (прототип історичного Шіви – „Господа тварин”, символом якого донині є бик Нанді)

В сучасній історичній науці вважається, що близько 1500 р. до н.е. північно-західну частину Індії колонізували арійські племена (вихідці з центральної Азії та південно-східної Європи). Ці колонізатори білої раси ніби то принесли місцевим племенам свою духовну культуру, а також священні книги “Веди” (із санскриту “веда” – знання). Звідси походить назва найдавнішої ведійської релігії. Деякі сучасні історики - східознавці вважають такий погляд на давню історію Індії невиправданим; вони стверджують, що арійські племена та автохтонне населення належали до близьких етнічних груп, а тому скоріше за все просто перемішались (Бонгард-Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Индия в древности. – СПб., 2001. – С.129-132). На користь такого бачення історичного процесу свідчать численні мовні співпадіння в культурі арійсько-іранських та давньоіндійських народів, а також наявність в змісті Вед численних неаріських елементів. Веди включають в свій зміст так звані самхіти (Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Ахтарваведа), які містять давню міфологію, розповіді про богів, релігійні гімни, ритуальні молитви, пісні, магічні заклинання. “Веди” вважалися божественним одкровенням, передавались усно, а пізніше були записані і набули характеру Святого Письма. Їх використовують в сучасному індуїзмі, навіть у неорелігіях (нових релігіях, що виникли на грунті різних тлумачень змісту самхітів).

Ведійська релігія була політеїстичною і базувалась на складній системі жертвоприношень. Це особливо підносило значення касти жерців (брахманів). В цій релігії поєднались місцеві культи і боги, в результаті чого утворилась складна ієрархія численних богів, у функціях яких нерідко важко розібратись. Серед ведійських богів найбільше вшановували бога вогню – Агні, покровителя сім’ї, домашнього вогнища, якому присвячено близько 200 гімнів Рігведи. Батьком богів виступає бог неба – Дьяус, а його дружина Притхіві – богиня землі. Їх син Індра – бог тепла і світла, дощу і бурі, повелитель світу. Індра у ”Ведах” виступає творцем світу. Народжений Небом і Землею Індра, випивши сому (п’янкого напою) став швидко рости і зміг відірвати небо від землі і увесь простір наповнити повітрям, людьми, тощо.

У пізньоведійській релігії виникають нові боги, зокрема Калі (час), Кама (любов). Поступово на верховне місце підноситься Брахма, а ведійська релігія поступово, з розвитком і удосконаленням суспільних відносин трансформується у брахманізм, в якому ключову роль відігравала особа жерця – брахмана – головного виконавця ритуалів та культових обрядів. Брахманами були написані  священні книги із такою ж назвою -  Брахмани  (УП – УІ ст.. до н.е ), які містили коментарі до Вед.  Їх зміст складали міфи, перекази про історичну минувшину, віроповчальні і ритуальні настанови, в тому числі й обґрунтування поділу суспільства на касти (варни) та особливої ролі касти жерців – брахманів.  Брахмани були книгами, що узаконювали кастовий  устрій тогочасного суспільства. Поряд з Брахманами у УП – УІ ст.. до н.е.  виникла і філософська частина Вед - Упанішади ( санскр. – сидіти біля вчителя і переймати знання ) – свого роду філософський коментар до самхітів, де у формі розповідей та повчань легендарних мудреців  розкривались проблеми вищих законів Всесвіту, взаємозв’язків людини і природи, життя і смерті, законів перевтілення і переселення душ, про карму і ціннісні життєві орієнтири. В Упанішадах  містяться роздуми про сенс життя, причини страждань, можливі шляхи досягнення блаженства. Так, поступово в релігійній літературі акцент зміщається з явищ зовнішнього світу до внутрішнього світу людини, пізнання законів  її психіки і мислення.  На цій основі  розробляється і система практичних методів  фізичного і духовного самовдосконалення, реалізованих  у  системі Йоги і Ньяя.  Ведійсько-брахманська  література  стала ідейним  фундаментом індуїстського віровчення, а також  споріднених з ним  релігійно-філософських шкіл і течій.

У брахманізмі стрижневим є вчення про касти (варни, санскр. – „колір”). Жерці-брахмани посідали привілейоване становище. Вони здійснювали жертвоприношення, усі релігійні церемонії, брали участь у вирішенні державних справ. Відносини між представниками окремих станів, а також норми і правила поведінки в межах кожної касти регулювались „Законами Ману”.  У „Законах Ману” міститься оповідь про виникнення  каст: Брахма для збереження Всесвіту створив з окремих частин свого тіла людей: з уст – брахманів, щоб вивчали Веди, здійснювали жертвоприношення, головували над усіма; з рук – кшатріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вивчали Веди; зі стегон – вайшіїв, котрі б пасли худобу, займались торгівлею, лихварством, землеробством, а також роздавали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди; з ніг – шудрів, які б покірно служили усім іншим кастам. Релігія брахманізму по суті освячувала існуючий кастовий лад. У становій ієрархії давньоіндійського суспільства  найвище місце посідала каста брахманів – жерців, служителів культу, другу касту складали  кшатрії – аристократія, з якої походили князі, царі, військові вожді,  різного роду службовці, за ними йшли  вайшії – ремісники, торговці, землероби (вільне населення) і  найнижче становище займали шудри – поневолене корінне населення, безправні раби. Дотримання визначених законів слугувало запорукою того, що людська душа у своїх подальших перевтіленнях буде підносити свій життєвий статус. Становище шудрів було найгіршим як через відсутність мінімальних соціальних прав, так і внаслідок позбавлення їх можливості брати участь навіть у релігійних церемоніях. Фактично кастовий поділ стосувався расового розрізнення, починаючи від світлошкірих аріїв (на санскриті варна (каста)  означає „колір”) і закінчуючи темношкірими племенами місцевих дравідів.

Вчення про касти відобразилось у віросповідальних принципах брахманізму.   Провідна ідея цього вчення полягає в тому, що Всесвіт ототожнювався  з Богом, а Бог  розумівся як ціла природа. Універсальна, всеохоплююча душа світу іменувалась Брахман (звідси і назва релігії), з нею співвідноситься індивідуальна людська душа – Атман або атма. Світова душа розсіяна у всьому світі. Вища мета  полягає у злитті Атмана з Брахмою – вищим духовним початком світу. В цьому головний сенс людського життя. Основою праведного життя є дотримання законів своєї касти.

Вважається, що індуїзм (від перської назви ріки Інду – Хінд) виник на основі брахманізму в IV – VI ст. Він утверджувався  шляхом суперництва  з буддизмом: вже в ХІ – ХІІ ст.. індуїзм утверджується як національна індійська релігія, тоді як буддизм майже повністю зникає і  в наш час лише один зі ста індусів вважав себе буддистом. Він зберігає основний пантеон ведійських богів, який очолює трійця вищих богів – Трімурті – Брахма, Шіва і Вішну. Головним у божественній трійці у ведійській традиції вважався Брахма – творець Всесвіту. Шіва виступав грізним богом руйнування і водночас милостивим творцем життя. Він символізує протиріччя світу, вічну боротьбу протилежностей – добра і зла , світла і темряви,  життя  і смерті, миру і війни тощо. Дружиною Шіви є богиня Калі (Дурга, Парваті) – богиня-матір, яка уособлює народження і смерть, яка винагороджує і карає. Діти Шіви – Ганеша (покровитель мудрості й добробуту, успіху і достатку, що зображувався у вигляді товстої людини із головою слона) і Сканда  (інше ім’я – Картікейя - бог війни, захисник від ворогів і злих духів; зображувався із списом в руках). Вішну  виконує охоронну функцію, слідкує за порядком на землі, оберігає людей від зла і нещастя. Його культ є найбільш розвинутий. Існують численні перевтілення (аватари) Вішну.

Для індуїзму дуже важливим постає непохитна віра у те, що Веди є єдиним джерелом божественних істин. Саме із цього джерела дана релігія черпає свої найперші ідеї та настанови, для позначення яких існує спеціальний термін “дхарма” (інколи – дхамма), що не має єдиного перекладу, а його зміст можна передати словами “закон”, “обов’язок”, “норма життя”, “істина”, “причина”, “справедливість”, навіть – “релігія”. В той же час це і певний енергетичний початок світу і певний душевний стан людини.

Релігійне вчення індуїзму має свої погляди на будову світу, яку пронизує єдність духовного і  фізичного, взаємозалежність людини і космосу, людей і богів, чим пояснюється двоїста природа людини – невіддільна єдності духу й тіла. На цих засадах культивується одне із центральних вчень індуїзму - положення про переселення душ (реінкарнацію),  безмежне коло їх перевтілень (сансара) і закон карми (доля, призначення).

 Вчення про карму базується на поширенні причинно-наслідкового зв’язку  у Всесвіті на визначеність та стан людської душі: людина народжується із долею, наперед визначеною тим, що здійснювала її невмируща душа у попередніх життях. Згідно закону карми кожна людська дія, позитивна чи негативна, викликає певні наслідки. Карма визначає кожне існування переселеної або реінкарнованої душі. У тексті „Гаруди Пурани” пояснюється, що „людина є творцем своєї долі…, і  людині не втекти від наслідків своїх попередніх вчинків… Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно відбудеться саме тоді”. Звідси схильність індуїстів до фаталізму (приречення, невідворотності долі). У кожної людини своя карма, що має свої особливості і передовсім визначається нормами поведінки кожної окремої касти. Ці норми – дхарми -  встановив Брахма як закони життя і він же стежить за їх дотриманням. Якщо людина їх не порушувала, душа її переселиться в тіло людини, котра матиме таке ж успішне життя, як і попереднє. Якщо ж людина порушувала кастові закони та норми життя, її душа переселиться в тіло людини нижчої касти або навіть тварини. Оскільки перевтілення душі (сансара) є безконечним (душа бо є безсмертною), то й страждання не мають кінця, тобто не завершуються і після смерті. Якщо ж душа праведника втілиться у брахмана,  і якщо він не порушував встановлених законів, старанно дотримувався вимог своєї  дхарми,  тоді  душа може злитися з Брахмою, набути стану “мокші” – вічного блаженства.

З ідеєю перевтілення душі та законом карми пов’язані найістотніші особливості індійської духовності: заперечення насильства, перевага розуму  і почуттів над вірою, потреба у самозаглибленні, спогляданні світу, культ природи, гармонійний взаємозв’язок людини і природи. Характерною стає практика аскези, тобто зменшення життєвих потреб до мінімуму, відходу від активного суспільного життя, політики, нехтування матеріальними цінностями. Утверджується дещо песимістичний погляд на земне буття, вартість матеріальних благ, доцільність службової кар’єри.

Прихильники індуїзму певний час намагались утвердити в якості основного культ Брахми, проте оскільки цей культ не був підтриманий, то вже у ранньому середньовіччі в Індії розповсюдились вішнуїзм (шанування бога Вішну) та шіваїзм (шанування Шіви). В даний час в Індії переважає культ Вішну; існує віра в те, що цей бог має численні земні втілення (в людей-героїв і людей-богів, зокрема, Раму і Крішну, яким присвячена багата епічна література („Рамаяна” та  „Махабхарата”), серед яких згадується й втілення у Будду. Останній момент сприяв тому, що буддизм  в Індії був поглинутий індуїзмом. Між вішнуїзмом та шіваїзмом не існує антагонізму, а відмінність полягає в обрядових особливостях, специфіці ритуалів, використанні фетишів та ідолів.

Індуїзм характеризується складним релігійним культом, в якому основне місце належить жертвопринесенням та вшануванням померлих. Виключне право здійсненні релігійних церемоній належить брахманам, без участі яких ритуал вважається недійсним.  Ця традиція шанується донині.

Поступова подальша деталізація та численні інтерпретації ідейного змісту “Упанішад” призвели до появи релігійно-реформаційних течій, які стали основою таких самостійних релігій, як джайнізм, буддизм, сикхізм.

Сучасний індуїзм сповідує давні ведійські принципи, але у більш спрощеному вигляді.  Значно видозмінився обряд жертвопринесень і замість кривавих жертв відправляються символічні богослужіння. На чільне місце піднеслись і нові божества, а точніше нові іпостасі  давніх богів. Але трійця верховних богів – Брахма, Шіва і Вішну залишилась непорушною. Більш розгалуженими  і конкретно означеними стали їхні функції. Були використані і кращі риси буддизму – це демократизм і відкритість для всіх станів, а не лише для вищих.

 В індуїстських богослужіннях і релігійних церемоніях приймає участь велика кількість віруючих. Існує давня і потужна традиція храмового будівництва.  За звичай культова архітектура є надзвичайно пишною і величною з використанням  скульптури, багатого декору та монументального розпису. Кожен храм присвячений певному божеству, на честь якого виконуються  відповідні обряди і ритуали.

 Індуїзм, увібравши різні анімістичні і тотемічні уявлення  постає релігією абсолютного одухотворення природи і довкілля. Обожнюються усі предмети і об’єкти природи, численними духами наповнені ріки, гори, ліси тощо. Індус обожнює різних тотемів (тварин, дерева, каміння), покровителів людей, професій тощо. В кожній місцевій громаді існують специфічні культи і власні обряди, які мають давнє походження. На цій підставі індуїзм трактують як дуже строкату релігію, що є складним комплексом різних вірувань і культів великої кількості богів. Вважається, що  індуїзм налічує 330 млн. богів. Разом з тим в індуїзмі присутнє поняття єдиного бога. Як пояснює індійський письменник А.Партасараті: “Індуїсти не є політеїстами. Індуїзм говорить про одного Бога… Різні боги й богині індуїстського пантеону є простим відображенням сили та функцій одного найвищого Бога в матеріальному світі”.

Все життя індусів від народження до смерті підпорядковується системі обов’язкових обрядів, пов’язаних з народженням, укладенням шлюбу, похованням. Вони  здійснюються пишно, за участю жерців, яких щедро обдаровують. На сучасному етапі характерним стає рух за піднесення релігійно-правового статусу нижчих каст, хоча кастовість й надалі  залишається вагомим чинником життя індусів. Віруючий зобов’язаний ретельно виконувати закони (дхарми) касти, бажаючи кращого втілення його душі у майбутньому.

Індуїзм сприйняв і далі розвинув брахманістське вчення про переселення душ, вважаючи остаточною метою перевтілення (сансари) його повне припинення (мокша), тобто злиття душі людини (Атмана)  з універсальною світовою душею - Брахманом. Вчення про душу в індуїзмі дещо відрізняється від  християнства. Індуїсти вірять, що кожна окрема душа проходить багато перевтілень і, можливо, навіть „пекло” перш, ніж поєднатись  з „Верховною Сутністю” (Брахманом).  В усьому простежується дія закону причини й наслідку: що посіяв в уявному колишньому існуванні, те пожнеш у теперішньому житті. Тому остаточна мета індуїста – досягти мокші (визволення), тобто вивільнення з коловороту повторних народжень та існувань ( як людини, тварини чи рослини).

В етичному аспекті індуїзм сповідує терплячість, смирення і покірність долі, яку можна змінити лише у майбутньому. Звідси проповідь ненасильництва і миролюбності, неприпустимості платити  злом за зло.  Ненасильство – ахімса – фундаментальне поняття індуїзму, яке визначає спосіб мислення і щоденну поведінку людей, які не повинні вбивати жодної живої істоти і не застосовувати силу.  На противагу деяким іншим релігіям індуїзм терпиміше ставиться до інших віровчень і є толерантним до інших  релігійних конфесій.

Індуїзм тісно пов’язаний з національною культурною традицією, відображає особливості ментальності, психічного складу корінного населення Індії. Ця релігія суттєво вплинула на розвиток філософської думки, яка становить унікальну і неповторну  частину філософської культури людства. Невичерпність духовного потенціалу індійської релігії засвідчують поширені у наш час окремі напрямки і течії, що діють в різних країнах світу, в тому числі й в Україні. Наприклад, Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї Баби, Шрі Чінмоя, Товариства Всесвітньої чистої релігії та ін.

Хоча індуїзм поширений за межами Індії (його прихильники проживають в Пакистані,  Бангладеш, Шрі–Ланці, Непалі, Індонезії, навіть у Південній Африці), все ж він не став світовою релігією, бо найбільше відповідає духовним потребам саме народу Індії з огляду на глибоку традиційність і органічну  прив’язаність до найдавніших вірувань цього народу.

Джайнізм як один із напрямів індуїзму сформувався в цілком самостійну релігійну систему у УІ ст.. до н.е. Назва походить від імен проповідника Вардхаману, якого називали Махавіра (“Великий герой”)  або Джина (“переможець”). Джайни вважають свою релігію давнішою від індуїзму, оскільки Махавіра синтезував ті вірування, які існували з найдавніших часів.  Вони вважають Махавіру 24-им і останнім тиртханкаром  (святим, який пізнав благодать), а до нього існувало  ще 23 таких святих, першим з яких був Ришабха.

Джайнізм виник майже одночасно з буддизмом, і деякі вчені твердять, що Будда і Махавіра – це одна особа, а буддизм і джайнізм являють собою дві гілки одного вчення. У біографії цих двох реформаторів наявні деякі тотожні  моменти.  Махавіра, котрий жив у УІ ст.. до н.е., походив із касти кшатріїв і до ЗО років жив розкішним життям. Несподівано він відійшов від мирського життя і 12 років присвятив самовдосконаленню, медитаціям і  дематеріалізації плоті. Ще за життя він досягнув нірвани, після чого 30 років провів у вигляді  всевідаючої особи (кевалі), навчаючи своїх послідовників. Махавіра важається засновником кількох чернечих громад, одна з яких зберегла його вчення і продовжила його після смерті вчителя. З часом розвинулись три течії джайністського вчення: дігамбари, шветамбари, стаканавасі, які мають свої священні книги.

Священні книги джайнізму містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. У Ш ст.. до н.е. на соборі у м.Паталіпутрі усі джайністські книги були об’єднані у 12 частин  і названі – Агами (настановами). В У ст.. н.е. собор у м.Валабхі перередагував 11 аг, так як остання була втрачена.  З УП ст.. джайністська література користується виключно мовою санскриту. Але кожен із напрямів  визнає не всі книги, кількість яких коливається від 33 до 84.

У віровченні джайнізму  містяться положення спільні з буддизмом. Вища мета джайнів – стати джинами (“переможцями”), подібно до Джини. Таким чином можна завершити безконечний ланцюг перевтілень (сансару). Тотожним  з буддизмом є вчення про карму і віра в те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень.  Джайнізм сповідує ідею аскези і заохочує пустельництво, відречення від матеріальних цінностей. Ці ідеї ґрунтуються на вченні про дживи, що складає основу джайнізму. Дживи – це живі істоти, які існують у недовершеному та довершеному буттях. Недовершене буття дживи – це з’єднання душі з тілом, яке полонивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені єднання духовного й тілесного відображають ієрархію живих істот, на найвищому щаблі якої знаходяться люди і боги. А над богами – дживи, позбавлені усього тілесного і матеріального. Тому лише шляхом аскетизму, коли знищується тілесний елемент відбувається перехід від нижчих до вищих щаблів ієрархії. Джайнізм заперечує існування  Творця – верховної істоти. Боги і демони – це істоти могутніші за людину і людина є вмістилищем божественного. Тому людина повинна покладатись на власні сили, справа порятунку  залежить від самої людини, а не від богів.  Спасіння досягається праведним життям і за допомогою праведної віри. Джайни не визнають касти і сповідують ідею рівності всіх людей, відзначаються гуманним ставленням до жінок.

Джайнізм характеризується і більш простою, ніж у брахманізмі культовою практикою. Основним підчас молитовних зібрань є читання священних текстів. Джайни поклоняються статуям засновників віри, яким жертвують квіти, плоди, солодощі, рис, довкола яких читають молитви. Джайнізм стимулював розвиток дуже своєрідного культового мистецтва, зокрема архітектури і скульптури, помітно вплинув на літературу.

Джайнізм не набув такого розповсюдження як буддизм, однак має велику кількість прихильників, переважно на території Індії.  Найбільше поширення джайнізм отримав у східній частині Північної Індії, де проживає найбільша частина місцевого автохтонного населення та домінували елементи традиційної місцевої культури, що відбилось на формуванні  джайністського віровчення і культу.

Сикхізм – релігія, що споріднена з індуїзмом і має північно індійське походження  Становлення цієї релігійної системи пов’язане з реформаторським рухом, який виникає ще у ХП ст. на хвилі протесту   проти кастових обмежень та експансії мусульманства. У1206 р. був утворений незалежний від арабського халіфату делійський султанат, влада якого поширювалась на  великі території Індостану. Релігійне вчення сикхізму склалось під впливом  ідей секти Бхакті (відданість, любов до Бога), яка проголошувала рівність усіх перед Богом і можливість спасіння без посередництва жерців та обрядів.  В дусі  цих протестантських ідей поет Кабір (прибл. 1440 -  1518) проголосив вчення, яке усувало кастові бар’єри, заперечувало політеїзм, складний релігійний культ, аскетизм, чернецтво. Його послідовники створили об’єднання Кабір-Пантхі, яка має своїх прихильників дотепер. В руслі даного віровчення  були вироблені основні принципи сикхізму, автором  яких   став  Гуру Нанака (1468-1538). Він походив із  касти кшатріїв і був уродженцем Пенджабу. В 36 років він залишив сім’ю і повністю присвятив своє життя самовдосконаленню, молитвам, постам і роздумам над сенсом життя. Під впливом ісламу він сповідував принцип монотеїзму. Нанака дійшов висновку, що всі релігії сповідують єдиного істинного Бога і лише називають його різними іменами. Згідно принципу монотеїзму Бог, що виявляв себе у всьому сущому, був єдиним для всіх незалежно від станової приналежності і соціального статусу. Тому відкидалось значення обрядовості, бо молитись можна всюди. У сикхізмі  втратило значення ідолопоклонство, жертвопринесення, заперечувався кастовий поділ, хоча  офіційно сикхізм не поривав з індуїзмом. Індуїстські звичаї сикхи (від слова “учні”) замінили покірністю божественному Гуру (Вчителю) Сату Наму. Його волю доносили його безпосередні служителі , першим серед яких був Нанака. Нанака зздійснив кілька мандрівок з метою проповідування і всюди проголошував: „Нема індуса і нема мусульманина!” Єдиного Бога  він називав „Сат Нам” (Істинне ім’я). З часом сикхізм перетворився в абстрактне містичне єдинобожжя, наближене до пантеїзму. Бог у сикхів - абсолютна, всемогутня і непізнана субстанція. Душа віруючого прагне злитися з Ним (цей момент по-суті  збігається з індуїзмом).  Запозиченим від мусульманства є вчення про покору Богу та добросестя як необхідної передумови спасіння.

Нанака  висував ідею рівності перед Богом  і індусів, і мусульман. В легенді, зокрема розповідається про те, як Нанак одного разу ліг спати ногами до Мекки – священного міста мусульман, за що його звинуватили у  богохульстві.  На це Нанак відповів: ”Але спробуй повернути ноги у той бік, де б не було Бога”. Звичайно примирити індусів і мусульман в одній релігії не було реальних можливостей, тим більше за умов політичного протистояння.  Подібно до мусульман церковний устрій сикхів носив елементи військової організації  Сикхи брали активну участь у національно-визвольному русі, а тому були добре пристосовані до  силової боротьби заради своїх релігійних принципів.